Взуття та "рука" для саперів, багі та дрон для ЗСУ: як народні винахідники допомагають наближати перемогу

Уже півтора року всі українці з нетерпінням чекають новин про передачу нам нової техніки від країн-партнерів. А дехто не чекає, а своїми руками створює те, що допоможе нашим військовим здобути перемогу на передовій і головне — зберегти своє життя.

Герої сьогоднішнього випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко — народні винахідники. Це люди з різних регіонів, різного віку та статі. Однак з початком великої війни всі вони стали винахідниками задля допомоги ЗСУ.

Захисне взуття для саперів "Павуки"

Харків'янин Ігор Єфименко — інженер-математик. Він очолює компанію "Український ресорний центр", яка орієнтована на виготовлення деталей для вантажного транспорту, а з 2022 року займається й військовою амуніцією.

Стати винахідником Ігора Єфименка змусила трагедія в родині. Допомогти родичу Ігор вже не зміг, а от врятувати сотні військових — тепер його мета.

— Ігорю, яка трагедія сталася у вашій родині?

— У мене є далекий родич Роман. Він працює на евакуаторі — евакуює, перевозить зламану техніку. Коли звільнили місто Балаклія Харківської області, він виїжджав туди й вивозив підбиті карети швидкої допомоги. Одного дня він завантажив підбиту на міні швидку, і вже коли робив обхід коло своєї вантажівки, наступив на міну-пелюсток, і ця міна відірвала йому, як він казав: "Дивлюсь, пів кросівка вже нема". У нього відірвало пальці на нозі, також йому поранило стегна уламками.

Роман доповз до машини, наклав собі турнікет і покликав на допомогу. Його евакуювали до Харкова.

— Після того випадку ви взялися за розробку вашого винаходу.

— Це мене шокувало, і я почав думати, що може зробити моє підприємство і я особисто, щоб уберегти ноги людей.

Спочатку я вигадав металеві устілки в черевики, щоб захистити від вибуху. Виготував таку устілку, а випробувати її ж не можу, бо у мене немає вибухової речовини. Я пішов до ДСНС, показав винахід. Вони запросили експерта з саперного розмінування. Він відразу сказав: "Ігорю, ти молодець, але це не буде працювати, бо метал при підриві завдає шкоди — якщо він ламається, частина цієї устілки може травмувати ще гірше. Тому металевих виробів не повинно бути. Мінімум металу".

Я попросив поради: "Розкажіть, що треба, як повинно бути?" Експерт показав фото закордонних зразків.

Це був виклик для вашого підприємства. Я прийшов до свого технолога і кажу: "Треба чоботи на лапах, давай щось вигадаємо". І на наступний день він каже: "Все, я вигадав. Ось". Але це теж було з металу — не підходить.

Вирішили спробувати попрацювати з пластиком, композитними матеріалами. І десь за три тижні розробок, тестів ми прийшли до нашої вже робочої моделі.

Назвали винахід "Павуки", бо у нього є "лапки". А вже потім я дізнався, що є закордонна назва для такого взуття — Spider Boots.

— А були випробування?

— Авжеж. Коли ми зробили перший прототип взуття, я побіг до ДСНС, презентував його і напросився на випробування. Ми організували на полігоні тести, заклали різні міни під зразки й дистанційно підірвали. Ми все це зафільмували, й вже з першого разу було видно, що треба доробити. І сьогодні ми маємо робочу модель..

"Павуки" надягаються на взуття, їх можна швидко зняти та далі робити іншу справу без них, якщо це буде потрібно.

— З якого матеріалу вони зроблені та скільки вони важать?

— Ніжки — з пластику, нижня чаша — є пластикові, композитні матеріали, захисні кевларові вставки. Вага — по 3,5 кілограми кожен.

— І як це працює?

— Сапер, який розміновує ділянку, іде або з металошукачем, або з щупом. Йдучи по небезпечній ділянці, він страхує себе цим взуттям від необачного підриву. Міна вибухає під однією з лапок, але не під стопою сапера — тим самим уся енергія вибуху іде просто вверх, і тільки остання хвиля приходиться на чашу взуття, і може там підняти якесь каміння вгору, уламки. Але уся енергія проходить повз ноги сапера. Бо до ноги є відстань від землі 150-160 міліметрів, а також форма чаші полога, щоб розсіювати енергію вибуху.

Головна мета цих "Павуків" — зберегти ноги сапера.

— А зручно в них ходити?

— Дуже. Якщо пристосуватися, це як на велосипеді — раз поїхав, тоді вже звикаєш. Можна навіть бігати.

— Скільки коштує одна пара такого взуття?

— 15 тисяч гривень.

— А де берете гроші на виробництво?

— Я — підприємець, основний вид діяльності — виробництво запчастин, ресор і інших елементів, ремонт різної техніки, й звідти є прибуток. Цей прибуток ми направляємо ось у такі різні вироби. Вклали вже 2,5 мільйони гривень.

— І скільки пар зробили за ці гроші?

— Вже десь до 400 пар. І вони вже працюють, їх одразу забирають підрозділи. І вже багато позитивних відгуків.

— А ви обговорювали ваш винахід з представниками Міноборони? Можливо, щоб поставити на потік. Адже ми найзамінованіша країна світу.

— Спочатку я бігав по кабінетах, намагався якось просунути винахід. Але саме журналісти звернули увагу суспільства на нього — пішли сюжети по телебаченню. А вже після цього з Міністерства оборони зателефонували: "Приїжджай, показуй, що там в тебе є". І зараз у нас триває етап постановки на озброєння цієї позиції.

Наземний дрон "Сірко"

22-річного мешканця Києва Євгена Гнатока часто можна побачити біля метро. Хлопець підробляє промоутером та роздає листівки. Перехожі й не здогадуються, що його біографія схожа на історії Джеффа Безоса, Стіва Джобса та Білла Гейтса.

Євген розробив дрон, що рятує життя на передовій. Назвав свій винахід на честь позивного військового — "Сірко".

— Євгене, розкажіть спочатку про себе.

— Мені 22 роки. З 18 років я служив на контракті, а через декілька років, не дослуживши за контрактом, залишив службу. Після контракту вже приїхав до Києва. Спочатку працював офіціантом, потім дійшов до менеджера, далі працював в охороні, а саме перед початком повномасштабної війни працював електромонтером на будівництві.

— Що ви зробили, коли почалося повномасштабне вторгнення?

— Зателефонував керівництву, що я пішов. Я розумів, по яких маршрутах вони (російські окупанти, — ред.) можуть йти до Києва. За Чорнобилем в бік Києва є селище Іванків, і я пішки пішов в той бік, тому що розумів, що наші хлопці повинні тримати цю позицію.

— Пішки?

— Так. Там я долучився до 72-ї бригади. Потім вже поїхав на Авдіївський напрямок у 110-ту бригаду. Ще коли я їхав на Авдіївку, у мене вже були плани щодо створення дрона. Я передивився, що є на озброєнні у Російській Федерації, і подумав, що ми можемо протиставити.

Перший дрон, який я хотів зробити, щоб це була велика стальна штука, яка під'їжджає до окопу, розбиває все, що там є, і їде далі. Тобто такий сталевий монстр для підтримки наших підрозділів під час штурму.

Проте зробити такого монстра стало амбітним викликом для людини без підготовки. Я тоді ще нічого не знав ані про ходову частину, ані про програмування. Навіть в електроніці особливо нічого не розумів. Все це довелося вивчати з нуля.

А вже коли вибрав мету, купив дитячі електроквадроцикли та почав експериментувати. Перший винахід я робив у звичайному гаражі.

— Це ваш власний гараж?

— Ні. В соцмережі в тематичній групі я дав інформацію, що шукаю місце, де можна почати свою справу на безкоштовній основі — робити дрони тощо. Відгукнувся Олександр, ми зустрілися, він показав гараж. І наступного дня я вже заїхав.

— Що означає "заїхав"? Ви там жили?

— Так. Це був початок січня, у мене був "дуйчик", щоб зігріватися. Їв консервацію, тобто те, що не швидко псується, і для чого не треба особливого посуду.

Так я прожив трохи більше двох місяців, поки не був розроблений саме перший дрон, який пішов на фронт.

Після, на виставці озброєння, я познайомився з представниками конструкторського бюро. Через декілька днів переїхав до них, перевіз дрони, комплектуючі й вже працюю там.

— Де ви здобули технічні знання?

— В мене нема освіти, лише 9 класів. Я вчився в технікумі, але мене відрахували — я не з'явився на екзамени, бо на той момент вже був в армії. Технічні навички перейняв від вітчима. Ми з ним разом робили різні штуки — від ракет до дистанційно керованих корабликів.

— Це правда, що ви виховувалися в дитячому закладі?

— Так, у сім місяців мама мене віддала в будинок малютки, в п'ять років забрала і вже відправила до інтернату. Школу я теж закінчував в інтернаті.

З восьми років довелось заробляти на життя, бо були ситуації, коли я вже не жив удома. Мене поставили на облік в ювенальну превенцію за те, що втікав з дому. А втікав я не просто так. Бувало, вітчим напивався і міг прикладати руку. Наприклад, в 12 років я вийшов з дому з переломом руки в трьох місцях і вивихнутою щелепою. Це був останній раз, коли я був удома.

— Ця історія дала відповідь на питання, чому ви жили в чужому гаражі. Але той факт, що ви навчалися в інтернаті, закінчили лише 9 класів і у 22 роки робите ось такі речі, це надихає і вражає. Яким був перший "Сірко"?

— Перший "Сірко" був теж квадроциклом. Але я намагався знайти простіше рішення, щоб поставити його на дистанційне керування, тобто використовуючи його корпус і його електроніку. На жаль, це рішення трішки не вдалося. Він був всередині обшитий фанерою (я хотів на неї кріпити електроніку, роз'єми), а вже зверху — сталевий корпус.

Наступна спроба — я повністю викинув корпус квадроцикла, зробив уже сталевий корпус з можливістю вставки туди бронепластин.

— Скільки вам знадобилося часу, щоб дійти до фінального "Сірка"?

— Чотири місяці.

— Хто оплачував це все?

— Перший час я за свої кошти робив, потім були донати. Коли вже робив дрон, який пішов на фронт, частину оплатив військовий з позивним "Сірко". Тому і назвав винахід саме "Сірко".

— А скільки коштує теперішня комплектація "Сірка"?

— До 30 тисяч гривень.

— Яке його завдання на фронті?

— Різні завдання, залежить від комплектації. Є дрон-розвідник, до нього кріпиться поворотна камера. Його завдання— виявляти вогневі позиції ворога.

Є також комплекти кріплень для перевозу протитанкових мін, кріплення під ПТАБ-2,5 — це протитанкові авіаційні бомби. Зверху є кріплення під боєкомплекти, щоб перевозити грузи.

В будь-якому випадку всі мої дрони — це як камікадзе.

— Чи має "Сірко" сертифікат?

— Наразі ні. Та й щоб знищувати ворога, сертифікат не потрібен.

Багі для ЗСУ

Віталій Грицай — рихтувальник із Запоріжжя. Списку його хобі позаздрить будь-який екстремал — серфінг, вейк, сноуборд, дайвінг, на своєму мотоциклі об'їздив практично всю Україну. Мріяв на байку поїхати до Португалії своїм ходом. Але почалася повномасштабна війна. Спочатку Віталій відмовився від заробітку, аби допомогти ЗСУ, а потім сам створив те, що зараз працює на передовій, — власноруч майструє багі для військових.

— Як виникла ідея про багі для військових?

— Мене надихнуло відео про американську армію, коли використовували ці автомобілі під час операції "Буря в пустелі". А я понад 30 років займався ремонтом машин. Мій фах — рихтовка, сварка і фарбування автомобілів. Коли почалася повномасштабна війна, ми трохи перекваліфікувався і вирішили виготовляти багі.

Зараз вже їздять чотири наші автівки, а п'яту, шосту робимо паралельно. Наші багі воюють на Бахмутському та Запорізькому напрямках. Наприклад, на Запорізькому напрямку на нашій автівці за два дні полювання хлопці підбили танчик.

— Розкажіть про найперше авто.

— Перше авто я почав робити ще у 2015 році. У мене була з дитинства мрія створити щось власноруч, і тому я почав його виготовляти потихеньку, паралельно зі своєю основною роботою. У мене її викупила українська діаспора в США за 5 тисяч доларів. І це було стартапом для того, щоби виготовляти нові автівки. Потім волонтери їх купляють, і за ці кошти ми робимо наступні багі. Так і працюємо.

— Тобто ви на цьому не заробляєте гроші?

— Нема ніякого заробітку. Я заробляю на цивільних машинах, які до мене приїжджають ремонтуватися. Військові теж приїжджають, але я безкоштовно для них ремонтую — це для мене принципово.

— Яка перевага багі над звичайною автівкою?

— Багі більш-менш непомітний, він дуже маневрений, швидкий. Цій автівці дуже складно загрузнути в якійсь багнюці, в піску. Вона ремонтопридатна, її можна відремонтувати навіть в польових умовах, для цього не треба особливих інструментів. Коли ми виготовляємо багі, то робимо паспорт на цю машину. Там все написано — де, яка запчастина, щоб хлопці не вигадували, не хімічили. Це дуже просто.

— Яка вартість одного багі?

— Повна вартість — 250 тисяч гривень. Чому така сума? Тому що всі запчастини ми ставимо нові — нові гальмівні колодки, нові диски. Якщо двигун потребує капремонту — ми робимо капремонт. Якщо треба поміняти картридж на турбіні — міняємо. Машина виходить практично нова.

— Ви живете та працюєте в прифронтовому Запоріжжі. Навіть коли ви знімали відео для нас, на фоні було чутно звуки вибухів.

— Попив кави, пішов у свій гараж і починаю працювати попри постріли, попри повітряні тривоги. Якось звикли вже. Ми вже на це все не звертаємо уваги.

— Тобто ви у своєму гаражі робите ці автівки? У вас нема якогось спеціального виробництва, спеціального СТО?

— Так, просто у гаражі.

— Які у вас плани на майбутнє щодо виробництва багі?

— Щоб розширити виробництво, дуже не вистачає інструмента. Сильно потрібен плазморіз, але він коштує 34 — 40 тисяч гривень.

Пристрій для розмінування "Аватар"

16-річна Аліна Сичук — школярка з Луцька. Дівчина захоплюється музикою, бальними танцями, спортивним орієнтуванням, також цікавиться туризмом. Зараз у звичайній студентській лабораторії Аліна створює пристрій для розмінування, який врятує життя саперів.

— Аліно, в якому віці ви зробили перший свій винахід?

— Мої перші винаходи сталися у 2020 році, мені тоді було 13 років. Я розробляла музичну діагностику верстатів. Суть полягала в тому, що ми програвали різні мелодії на фрезерних, токарних верстатах і так діагностували, де саме є несправність. І тим самим ремонтували верстати.

— А зараз вже є другий винахід.

— Це пристрій для розмінування. Ця ідея прийшла минулого літа. Мені дуже хотілося створити винахід, який допоможе наблизити перемогу України. Наразі українські території є найбільш замінованими, тому вирішила створювати такий пристрій. Назвала його "Аватар".

— Чому така назва?

— На перший погляд, може здатися, що це якось пов'язано з фільмом "Аватар". Але це не так. В індійській міфології сказано, що Аватар — це така істота, яка бореться зі злом. Мій робот теж бореться зі злом — з мінами, тому вирішила так назвати.

— Де ви його робили?

— Лабораторія Луцького національного університету. Я відвідую Малу академію наук і після навчання приходжу в лабораторію, де ми працюємо над роботами.

— Як працює "Аватар"?

— Система керування одягається на руку людини. Рух руки, пальців передається до енкодера, далі сигнал йде до драйверів, а від драйверів вже до самого робота. От, якщо я підіймаю руку, згинаю в лікті, згинаю пальці — робот все це повторює.

— Скільки рухів він вміє робити?

— Поки що може згинатися тільки в чотирьох місцях — в зоні пальців, лікоть, плече, і може рухатися — вбік, вверх, вниз.

— А які плани? Скільки рухів ви хочете, щоб він робив?

— Що більше, то кращим буде робот. Призначений він для того, щоб пересувати міни, саме важкі міни. Хочеться зробити, щоб він міг працювати на відстані десь 50 метрів. Тобто я надягаю систему керування, стаю в безпечну зону, а робот на відстані вже розміновує.

— А скільки може коштувати така розробка?

— Якщо саме на матеріали, то це буде близько 10 тисяч гривень.

— Скільки вам на це знадобиться ще часу?

— Щоб закінчити саме експериментальну модель, потрібно, щоб минув рік. А вже готовий робот, гадаю, що ще рік. Тобто ще треба десь два роки на доопрацювання.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Як волонтерки "Спецназ 68+" та 14-річна дівчинка допомагають ЗСУ — приклад мешканців Умані
• Один син загинув, другий — зник безвісти: як мати оборонців допомагає українцям — в проєкті "Я не забуду"
• 320 000 гривень для ЗСУ та пісня з фіналістом нацвідбору Євробачення: дует пенсіонерів "А ми удвох" у проєкті "Я не забуду"
• Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"
• Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"
• Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ