Допомагає на прифронтових територіях в образі Пікачу — історія японця Чуджо Хідето

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли всі посольства евакуювали своїх громадян та іноземці поверталися додому, 43-річний Чуджо Хідето їхав до України. В Японії він покинув будівельний бізнес, дружину і двох дітей-підлітків. Японець вдягнув костюм Пікачу, пофарбував волосся у синій колір і нині дарує усмішку українським дітям. Оселився Хідето в Дніпрі у прихистку для переселенців.

Чому японський бізнесмен обрав для себе образ Пікачу? Як персонаж з аніме об'єднав Бучу і Хіросіму? Та яка особиста трагедія привела чоловіка до України? Про це — у новому випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

"Ми дуже здивувались"

Як епатажний японець опинився у Дніпрі у прихистку для переселенців, розповів його засновник Ілля Одінцов.

Ілля з дружиною та друзями відкрив у Дніпрі вже три прихистки. Він каже, що головна проблема на початку великої війни була навіть не їжа, не одяг, а де розміщувати людей.

"У Дніпрі приймали людей у школах. А ми почали шукати місце, де зможемо прийняти багатодітні родини, або людей з інвалідністю, або похилого віку. Дуже важко їм було мешкати у школі, у загальній залі. Ми знайшли перше приміщення, воно було розраховано на 40 осіб. Закупили матраци, облаштували душ, зробили кухню. Ще один підприємець відгукнувся і надав 4-поверхову будівлю, важливо, що там було бомбосховище. Цей прихисток був вже на 250 місць. Наразі функціонує три прихистки", — розповів Одінцов.

— Ілля, як у вашому прихистку з'явився японець?

— Він приїхав до одного з наших прихистків. Він був у своєму образі Пікачу, це було незвичайно. Сказав: "Звіть мене Пікачу, будь ласка". Ми дуже здивувались. Я зміг тільки відповісти "хелоу", бо навіть не розумів, як з ним комунікувати. Я не зразу зрозумів, що він хоче. А він сказав: "Я приїхав, щоб дарувати усмішку людям".

— Під час того першого візиту до вашого прихистку що він робив?

— Грався з дітьми. У нього були цікаві ігри. Наприклад, були рукавички для боксу, і він вчив дітей боксувати.

Пікачу запитав, чи може залишитися. Ми погодилися. Познайомили з хлопцем, який у нас там жив. Він був, умовно кажучи, помічником Пікачу в побуті. Тому що Піка не дуже розумів, як у нас усе влаштовано.

— А як ви відреагували на те, що іноземець проситься жити в прихистку, хоча в нього, можливо, була можливість зняти номер в готелі?

—Ми дуже здивувалися. Але коли ми спілкувалися через перекладача, Пікачу пояснив, що йому цікаво поспілкуватись саме з людьми, які у нас живуть. Він хоче почути історії, він хоче бути з цими людьми.

— Які заходи проводив Пікачу у вашому прихистку?

— Перші заходи — спортивні заняття з дітьми, наприклад, зарядка. У них є японська гімнастика, і він долучив до неї дітей.

Друга його мета була, щоб у дітей були здорові зуби. Тому всюди, куди б ми не приїжджали, у нього були зубні щітки, які він дарував дітям, і він показував, як чистити зуби. Бо у нього в дитинстві це була проблема.

Він спочатку хотів донести досить такі прості речі — чистити зуби, займатися зарядкою та їсти корисні солодощі. Вже потім почалися більш, умовно кажучи, масштабні програми, на які збиралися 20-30 дітей, і ми залучали аніматорів або волонтерів, які допомагали Пікачу розважати їх.

— Я знаю, що він дітям дарував і планшети, й телефони для навчання.

— Так, дійсно. Також купував смартгодинники для дітей. Ось коли ми були у відділені дітей з онкологією, він привіз для них смартгодинники.

— Пікачу навіть допомагав потерпілим внаслідок підриву Каховської ГЕС.

— Так, це була важка історія. На наступний день після підриву Каховської дамби ми всі разом — він та наша команда — поїхали до Херсону. Пікачу одразу закупив великі павербанки та все, що було потрібно кризово. Я так розумію, він це все закупив за власні кошти.

Він з нами був на човнах. Ми розвозили людям, хто не міг або не хотів на той час евакуюватися, ліки, їжу тощо.

— Обсяги допомоги вражають. Хто все це оплачує?

— Більшу частину він сплачує. Є фонд, який він створив зі своїми друзями у Японії, але частину він оплачує власними коштами. Знову ж таки, коли є кризова потреба, коли швидко потрібно щось придбати для людей — ліки, якесь обладнання — він це робить оперативно. Взагалі, Пікачу вирішує гострі потреби, кризові проблеми.

— На яку загальну суму Пікачу вже допоміг українцям?

— Гадаю, що понад 300 тисяч доларів на сьогодні.

Я дуже вдячний, що є такі люди, як наш друг Чуджу Хідету "Пікачу", який допомагає, який з нами залишається, який вже отримав посвідку і хоче отримати громадянство України.

Громадянство України — це його мета, він дуже хоче цього.

"І волосся в нього жовто-блакитне — дуже символічно"

Їжа, вода та ліки — те, що потрібно людині для життя. Та що робити, коли немає доступу до цих елементарних речей? Про це розповіла Тетяна Єрошенко, яка мешкає в селищі Антонівка Херсонської області.

Антонівка розташована на правому березі Дніпра й знана Антонівським мостом через річку, який наразі став межею, за якою починається окупація.

— Тетяно, яка зараз ситуація у вашому населеному пункті?

— Ми знаходимось на правому березі Дніпра. Обстріли із лівого берега, зі сторони російського агресора йдуть кожного дня. Селище дуже страждає.

Наразі у нас мешкає десь 4,5 тисячі людей. А до повномасштабної війни було 11-12 тисяч. Залишилися здебільшого пенсіонери.

— Хто за весь цей тяжкий період підтримує вашу громаду?

— Було дуже багато волонтерів. Херсонська міська військова адміністрація нас підтримує. А з волонтерів своє добре серце нам відкрив Пікачу, який багато разів приїжджав до Антонівки, знаходився у нашому "Пункті незламності", проводив час з людьми.

— Яку саме допомогу він привіз вам?

— Піка дуже багато всього привозив. Це були павербанки, таблетки для очищення води, станції для очищування води — ми разом їздили їх встановлювати, вимірювали рівень забруднення води. Піка нам привозив засоби гігієни, памперси для дорослих, а також генератор.

У нас в селищі нема світла рік і три місяці. Піка надавав нашим мешканцям можливість бути зі світлом. Привіз нам сонячні панелі, й ми передавали їх людям, щоб вони заряджали свої ґаджети.

А в лютому Піка приїжджав особисто, привіз дрова і роздавав людям пенсійного віку. Особисто до бабусь підходив, щось запитував. Вони його не розуміли, але було зрозуміло, що він з усім серцем до них.

Я ще не встигла викласти пост-прохання про допомогу, наприклад, про ліки. А Піка мені вже пише: "Я хочу допомогти, і в мене є можливість". І це не може не радувати. Ми дуже вдячні йому за його доброту.

Не кожен зможе ось так вийти зі свого звичайного стану, де немає обстрілів, і поїхати саме на територію, яка постійно обстрілюється, і щось робити для людей, які потребують допомоги.

— А він з'являвся в Антонівці в образі Пікачу?

— Так, він в цьому костюмі. Люди реагують по-різному. Хтось розумів, а хтось ні. В основному нормально всі відносились. Дітям дарував жовтенькі шапки "Пікачу", всім дуже подобалось.

— Думаю, що його точно запам'ятали…

— Звичайно, його неможливо не запам'ятати. Дуже яскравий.

І волосся в нього жовто-блакитне — у колір нашого прапора, дуже символічно.

"Пікачу — це Людина з великої літери"

Пікачу — місцева знаменитість і в деокупованій Біляївці Херсонської області. Про це розповіла місцева жителька Марія Абакуменко.

Російські загарбники окупували Біляївку у березні 2022 року, і сім місяців село пробуло в окупації.

— Марію, як ви пережили той період?

— Ми виїжджали. Було дуже важко. Думали, що це просто якийсь сон. До нас в село зайшли окупанти та вже почали панувати там. Тому нам прийшлося вибиратися звідти будь-якими способами, бо ми переживали за своїх дітей.

Був дуже великий страх, тому що вони вже ходили вечорами та обстрілювали будинки — стріляли по подвір'ях, по будинках, по воротах.

І у мого сина була психологічна травма через це. Вони обстрілювали, він дуже боявся, закривав руками голову. Ми повзли по підлозі, щоб добратися до підвалу. Це була остання крапля перед тим, як ми уже виїхали.

— Але після деокупації ви повернулися додому.

— Так, наше село визволили 3 жовтня 2022 року. І перший раз ми приїхали 8 жовтня, щоб подивитися, що сталося з нашим селом, з нашими будинками.

Я вам чесно скажу, дуже було страшно повертатися. Бо скрізь була розруха — будинки зруйновані, дахи побиті, снаряди валялися скрізь... Не було світла, не було води.

Але все одно хотілося до додому. Тому ми з родиною повернулися на початку березня 2023-го.

Під час окупації ми виїжджали з села з українським прапором. Ми його дуже далеко заховали, бо проїжджали п'ять блокпостів окупантів. Зараз це наша сімейна реліквія. І коли деокупували наше село, ми приїхали з цим прапором, і наші захисники підписали його.

— Коли ви вперше почули про волонтера Пікачу?

— Потрібно було зібрати дітей до "Пункту незламності". Зібралися, дивимось — приїхали якісь люди. До нас багато волонтерів приїжджали, дуже багато. Але в цей раз був незвичний волонтер, в незвичному одязі, з розфарбованим волоссям. Людина неординарна, такий цікавий, усміхнений.

Найперше він подарував дітям павербанки. І ноутбуки, й планшети, й капелюхи. Кожній дитині у громаді. Я говорю не тільки про наше село, бо він приїхав у нашу громаду. Діти досі носять ці шапки та завжди пригадують Пікачу.

Коли він фотографувався з дітками, він завжди ставав навколішки. Мабуть, така повага до дитини, що він повинен бути на одному рівні з нею.

— Скільки разів Пікачу приїжджав до вашого села?

— Разів п'ять точно. Він взяв шефство над однією із сімей сусіднього села Українка.

Вони привозили й одяг, і подушки, й ковдри, й дуже багато різних речей. Смаколики діткам привозили до різних свят, подарунки. Думаю, це саме незабутнє для дитини. Підтримка дітей — це найголовніше.

Генератор привезли. Після підриву Каховської ГЕС воду привозили, бо питної води ніде не було в громадах. І от саме вони в кожне село нашої громади закупили водонапірні насоси.

Пікачу — це Людина з великої літери, з великим серцем.

"Сталося два прямих влучання "Шахедів"

До студії "Я не забуду" по відеозв'язку долучилася Ольга Саганська з Херсону. Ольга — керівниця хореографічного колективу "Акварель".

— Олю, розкажіть свою історію знайомства з Пікачу.

— Це було дуже випадково. Перше знайомство відбулося минулого року у Херсоні. Випадково бабуся однієї з моїх учениць зустріла їх на нашому залізничному вокзалі, вони якраз приїхали дітям роздавати солодощі та ці знамениті жовті шапки. Вона розповіла про нашу студію, і волонтери приїхали до нас.

— Як діти відреагували на Пікачу?

— Всі були в захваті. Мультиплікаційний Пікачу — це персонаж ще з мого дитинства, а зараз вже інше покоління знає його.

Наш Піка був в яскравому образі, це було неочікувано та дуже кльово. Подарував дітям солодощі та ці вже знамениті шапки "Пікачу". Вони ж світяться. І всі діти ходять в них по вулиці. Коли холодно, вони одягають свою шапку, а зверху — "Пікачу". У мене донька навіть вдома в ній ходить, світиться.

На той момент у нашій студії навчалося 13 дітей. Пікачу всім привіз ґаджети. Ми дуже вдячні, бо це полегшило навчання дітям.

— Що сталося з вашою школою танців напередодні Нового року?

— Це трагедія насправді. Це сталося 29 грудня 2023 року. Слава богові, ні мене, ні дітей в приміщенні не було. Стався приліт "Шахедів", було два прямих влучання. Споруда не підлягає відновленню. Руки опускалися.

Я шукала нове приміщення недалеко від нашого. Знайшла гарне, 70 квадратів. Але воно дуже потребувало ремонту. Звернулася за допомогою до Пікачу. І була дуже вдячна, коли вони відреагували, підтримали.

Вони купили мені лінолеум, покриття на підлогу — це найголовніше, бо це основа, на чому стояти, на чому танцювати, на чому лежати. Покриття коштувало 38-40 тисяч гривень. Це занадто дорога річ, би сама не потягнула це оплатити. Також вони нам ще помогли зі світлодіодними лампи. Загалом допомога вийшла на 50-60 тисяч.

— Скільки наразі у вас діток займається?

— Наразі в мене 55 дітей. Це досить велика кількість для сьогодення. Я в захваті, я працюю, я задоволена. Дітки є, і є бажання щось робити.

"Щоб зменшити біль, який відчувають діти внаслідок російської агресії"

Як особиста трагедія привела Чуджо Хідето до України, і чому він хоче забрати з Японії і свою доньку? Як японець об'єднав Бучу та Хіросіму? Та чому обрав для себе саме образ Пікачу? До студії "Я не забуду" завітав волонтер Чуджо Хідето ("Пікачу").

— Як ви прийняли рішення приїхати до України?

— 24 лютого 2022 року я дивився новини на японському телебаченні. Я побачив, що відбувається в Україні, що коїться з дітьми і жінками. І вирішив, що хочу допомогти цим людям.

Я розказав про намір своїй родині, вони сказали: "Так, це дуже схоже на тебе". Вони розуміють, хто я такий, і що я поїду попри що.

— Яка у вас сім'я?

— У мене є дружина і двоє дітей.

— Чим ви займалися в Японії до того, як приїхали до України?

— У мене була будівельна компанія. Я жив звичайним життям в Японії.

— Що ви взяли із собою із речей у дорогу до України, знаючи, що тут війна?

— Спочатку я приготував для українських дітей зубні щітки, потім у Польщі купив різні речі, які на мою думку потребуватимуть діти. У той момент я не дуже думав про себе. Думав лише про людей, які тут, в Україні.

Спочатку я приїхав до Ужгорода. Потім оселився у Дніпрі, у прихистку для переселенців.

— А далі стався підрив Каховської ГЕС. Я знаю, що ви самі тестували питну воду. Як це відбувалось?

— Коли була зруйнована гребля, я отримав дзвінок від людей з Херсону. Ми одразу зібралися і поїхали туди. На човні рятували людей, кішок, собак. Потім виникла інша проблема. Приблизно за тиждень, як ми приїхали, зникла питна вода. Ми привозили системи для очищення води.

Люди трохи побоювалися пити очищену воду, тому я тестував її на собі, люди довіряли й починали самі користуватися цією водою.

— Ви намагаєтеся поєднати японські і українські міста, наприклад, Хіросіму і Бучу. Розкажіть про це.

— У Хіросімі був вибух. Все місто лишилося без людей і було зруйновано. Але наразі це дуже прогресуюче, велике місто, яке живе своїм новим життям. І я хотів би взяти цей приклад для Бучі, й відбудувати її по принципу Хіросіми.

Процес співпраці вже рухається. Наприклад, ми в Україні малюємо малюнки та відправляємо їх до Хіросіми. Потім ці малюнки в Японії продають за великі гроші, які передають до України.

— Але основна ваша місія в Україні — дарувати свято українським дітям. Ми знаємо, що ви дарували подарунки у прихистках, в прифронтових селищах, в онкоцентрі, вже навчали українських дітей чистити зуби, привчали до спорту…

— Коли я бачу дитячі сльози, я намагаюся зробити усе, аби діти тільки посміхалися. В Японії щорічно проходять змагання із сумо, це такий вид єдиноборств. Я вирішив організувати такі змагання і серед українських дітей. Захід вже відбувся у Луцьку. В категорії 11-12 років.

Двох хлопчиків, які виграли змагання у Луцьку, я познайомив з дітьми в Японії. Українські хлопчики вже їздили разом зі своїми батьками до Японії і увійшли на місцевому змаганні до 16-ти найкращих. Також ми їх возили по історичних місцях, годували смачною їжею, показували, як живуть маленькі сумоїсти в Японії.

— Піка, вам 43 роки, у вас є дружина, двоє дітей-підлітків. А ви приїхали сюди у костюмі Пікачу. Чому обрали саме такий образ для себе?

— Мій нікнейм "Піка" був ще з часів, коли я жив в Японії. Коли я приїхав до України, моє ім'я Чуджо було трохи складне для вимови, тому я прошу називати мене Піка. Це легко запам'ятати, й українським дітям відомий персонаж Пікачу. Тому мені легко було з ними знаходити спільну мову саме у такому образі.

Коли я одягаю свій костюм, мені легше нести образ доброї людини. Деякі чоловіки, дивлячись на мене, думають, що я дивний. А діти радіють і усміхаються. Заради цих емоцій я готовий щодня робити все що завгодно.

Діти приходять, обіймаються зі мною, усміхаються. Здається, що від цього жовтого кольору йде таке світло, як від сонечка. І люди навколо теж стають теплішими.

Ілля Одінцов: Піка їздив також у цьому костюмі до військових. Вони теж дуже були раді його бачити. Спочатку дивуються, потім — радіють. Вони просять, щоб він приїхав ще, бо таке спілкування — це трохи позитиву для них. Торік Піка був майже під Бахмутом.

— Піко, де ви взяли цей костюм?

— Цей костюм я привіз з Японії.

— Я знаю, що ви загалом подарували українським дітям вже 10 тисяч шапок "Пікачу". У вас налагоджена якась поставка з Японії?

— Ми купляємо ці шапки в інтернеті, в різних частинах світу. Тому що з Японії їх привезти дуже складно.

Ці шапки змушують людей посміхатися. Коли у 2023 році не було світла, діти надягали їх, вони світилися, і дітки посміхалися навіть у темряві.

— Коли ви приїхали до Дніпра, чому ви попросилися жити в прихистку для переселенців? Ви ж могли винайняти собі квартиру або оселитися в готелі.

— Я вважаю, що якби я жив в іншому місці, я б не зміг зрозуміти того, що відчувають люди, які опинилися без власної домівки. Коли ми готуємо їжу, їмо, чистимо зуби, розмовляємо, щось робимо разом, можемо відчути один одного насправді.

— Проте за веселими справами, образом ховається велика особиста трагедія…

— Колись в дитинстві я зазнав дуже багато фізичного насилля і дуже багато булінгу. Тому я як ніхто інший розумію, що таке біль. Насправді було дуже багато насилля. Я не дуже хотів би про це згадувати. Тому що боляче.

Але я приїхав до України саме для того, щоб зменшити біль, який відчувають діти внаслідок російської агресії. Я хочу зробити їх щасливими попри усе.

— Які плани у вас після перемоги України?

— Я хотів би допомагати тим дітям, які відчули біль. Хотів би, щоб Японія та Україна ще більше розбудовували між собою мости. Хотів би, щоб українські і японські діти спілкувалися.

— Ви поки що не плануєте повертатися до Японії. І навіть хочете, аби ваша донька приїхала сюди навчатися. Це правда?

— Так. Вона дуже зацікавилася Україною. Тому, коли війна закінчиться, можливо, вона сюди приїде.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Після ампутації ніг освідчився коханій: історія кохання бійця ЗСУ, яке перемагає навіть війну
• Шукає незнайомця-військового, якого мама врятувала в багажнику — історія родини Сенчуків у програмі "Я не забуду"
• 3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"
• Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"
• Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"
• Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки