Книга "Коли не стукають у двері" зібрала 25 особистих історій про російську окупацію — розмова з упорядником видання

У гостях "Ранку Вдома" — голова "Східноукраїнського центру громадських ініціатив" і упорядник видання Володимир Щербаченко, з яким сьогодні поговоримо про книгу "Коли не стукають у двері". Вона складається з розповідей українців, що перебували під російською окупацією та жили неподалік лінії фронту протягом 2014–2022 років.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Як ви обирали, які саме історії увійдуть до книги?

— Насправді ми майже не відбирали. У нас було 26 історій, і ми вирішили включити всі, написані в процесі підготовки видання. 

В результаті взяли 25, окрім однієї.

— Були історії, які, вибачте за зайвий драматизм, приходили до вас у снах?

— Ні, таких історій не було. У книзі немає, знаєте, я б не назвав це "чорнухою", але там немає відвертих сцен насильства. Хоча є описи тортур, загалом це радше про духовні страждання людей. 

— Яка фраза з розповідей очевидців запам'яталася найбільше?

— Напевно, це фраза, винесена в назву книжки — "Коли не стукають у двері".

Вона, як на мене, дуже точно передає стан окупації й те, у яких умовах живуть люди. 

Коли в тебе немає вибору, немає приватності, коли все життя перетворюється не на твій вибір, а на вибір тих, хто без дозволу, без попередження і зі злими намірами заходить у твій дім та фактично визначає твою долю.

— Чому для вас було важливо охопити період з 2014 року?

— Наша громадська організація, "Східноукраїнський центр громадських ініціатив", документує воєнні злочини з початку війни, тобто з 2014 року.

У суспільстві, я б не сказав, що є дискусії, але не всі чітко усвідомлюють, коли почалася війна. Тож, важливо охопити і 2014 рік — ще раз показати долі людей, які пережили окупацію ще тоді. 

Ми включили до книги кілька історій і з того часу.

— Що вас найбільше вразило в розповідях очевидців?

— Вразило багато чого, і я сам був змушений виїхати з Луганська і вже понад 11 років не був удома.

Найбільше відгукуються розповіді про те, як люди бачать страждання своїх рідних. Не стільки власний біль і вибір, який доводиться робити, а те, що ти змушений дивитися, як страждають твої батьки, дідусі та бабусі.

Звичайно, є й історії про жахливі речі — катування, фізичні знущання. Таке теж важко читати.

— Як ви знайшли тих, хто був готовий розповісти свою історію?

— Як я вже казав, ми працюємо з постраждалими та документуємо злочини з 2014 року. Тому частину людей ми вже знали — вони готові ділитися своїми історіями і мають певні навички письма. Іншу частину — шукали через відкриті оголошення.

— Багато людей відгукнулося?

— Так, у нас було понад 100 заявок. Ми сформували дві групи, з якими працювала письменниця та фахівчиня з творчого письма, що допомагала людям перенести свої історії на папір. Звісно, був і психолог.

Мотивація для нас випустити книжку була своя, ми орієнтували її на закордон, а нині проводимо презентації.

Люди, що приходять на ці презентації, дякують і кажуть, що хоч у них і немає внутрішньої готовності чи сил написати або розказати свою історію, але їм важливо прочитати, що хтось інший про це пише.

Для мене це було певним відкриттям.

Я думав, що ми всі переживаємо одне й те саме — живемо під обстрілами, у багатьох, на жаль, загинули рідні чи близькі, і я питав себе: чи готові люди читати ще й про чуже горе, коли й так вистачає свого?

Виявляється, для людей важливо знати, як інші це переживають.

Читайте також: Двох синів втратила — для трьох дівчаток мамою стала: історія Оксани Харченко