Історія одного з кращих борттехніків України: розмова з авторкою книги "Українські колібрі" Світланою Пеньковою

Книга "Українські Колібрі" присвячене загиблому під час виконання бойового завдання борттехніку Повітряних Сил Віктору Пенькову. Її написала дружина загиблого Героя, волонтерка доброї волі Світлана Пенькова. Це історія кохання та народження дітей, буденні проблеми, ротації, війну та жертовність. У "Ранку Вдома" Світлана Пенькова розповіла про те, як тривала робота над книгою та яку роль у написанні зіграли Любко Дереш та Мирослав Дочинець.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Кому присвячена книга "Українські колібрі"?

— Моя книжка присвячена моєму коханому чоловікові, з яким ми прожили 23 щасливих роки життя. На жаль, він рік тому загинув в пекельному бою на війні. Він у мене борттехнік, авіатор, сміливець.

— Чому ви дали книжці таку назву?

— Бо колібрі — це символ нашої сім'ї. Коли я думала над назвою книжки, я розуміла, що це має бути щось таке, що буде асоціюватися із чоловіком. В цілому — це про вертолітників. У колібрі дуже схожа техніка літання. Вони можуть зависати в повітрі, рухатися в різні боки, на різних відстанях.

— Розкажіть, чому ви вирішили взагалі написати цю книжку?

— Я вирішила писати книжку на другий день після того, як мені повідомили, що чоловік загинув. Я ніколи книжок не писала, але хотіла закарбувати його історію. За два тижні після похорону я повернулася до цієї думки. Він ніколи не зраджував своїм чеснотам, був справжнім українцем, прекрасним батьком та чоловіком. З дитинства мріяв стати льотчиком. Він сам себе створив. Він став одним із найкращих борттехніків України. Я мала це зафіксувати. Тим паче ми прожили прекрасне життя. Я хотіла всі спогади залишити для своїх нащадків.

—  Наскільки було важко розповідати про особисте в книжці?

— Там написані усі події нашого життя. Мені не було складно їх згадувати, адже під час роботи я знову їх проживала. Кожну мить. Історія у книжці починається з моменту нашого знайомства. Це було кохання з першого погляду. Я це все знову проживала. Я такі деталі згадувала, що дивувалася. Я не думала, що можу такі деталі пам'ятати. Було дуже легко писати, дуже приємно. Я була щаслива, коли писала. Єдине, що, дійсно було важко — це писати про період до початку війни й до останньої ротації. Той період я описувала найдовше. Всю книжку я написала за чотири місяці. Книга вийшла в друк через дев'ять місяців. Так, знаєте, символічно. Нібито я відродила його життя у цій книжці.

— Ця робота стала для вас психологічною підтримкою? 

— Так. Річ у тому, що мені хотілося знову прожити те спільне життя. У мене була головна задача — зафіксувати все про нього, закарбувати це в історії. Потім я вже зрозуміла, що це для мене терапія. Відверто кажучи, я втратила сенс життя у той день, коли мій коханий загинув. В мене залишилася єдина мета — написати книжку.

Коли я писала, то зрозуміли, наскільки круте життя ми прожили, у нас було багато ситуацій, які могли б слугувати взірцем іншим сім'ям. Ми з ним завжди знаходили компроміси. Ми з ним були різними, попри це любили один одного. Ця любов робила нас кращими. Тому, коли я це писала, то отримувала велике задоволення. Я точно знаю, що ця книга вивела мене з мороку.

У мене двоє дітей, тож мені довелося прожити й відпустити все, щоб подати їм гарний приклад. Усі сім'ї загиблих я називаю світлоносцями. Вважаю, що нам потрібно побачити це світло, йти на нього, самим ставати світлом, підсвічувати дітям, об'єднуватися і світити у цій страшенній темряві війни.

— Ця книга — це письменницький дебют. Чи були труднощі під час її написання? Хто допомагав?

— Взагалі то, я експерт з якості харчової промисловості. Я ніколи не мала стосунку до написання книг. Втім, я вчилася з першого дня. Мене вело серцем, а розум казав, що нічого не вийде. Першим ділом я написала повідомлення Мирославу Дочинцю — це мій улюблений автор, із проханням допомогти.  Він мені говорить: "Є дві новини. По-перше, ви можете звернутися у Вінницьку спілку письменників, які пишуть книги. По-друге, вони не зможуть передати ваші почуття, думки та переживання". Цим він мене стимулював. Я зрозуміла, що я мушу написати й зробити це сама.

Одного разу я пішла у вінницький Veteran Hub, повела туди доньку на майстер-клас, і побачила оголошення про набір у школу публіцистики "Голос війни". Мене взяли. Ментором був Любко Дереш. Там були прекрасні спікери, які нас вчили. Жодних труднощів я не мала. Надихнули історії військових, які воюють на фронті, й встигають писати книги. Якщо ти слухаєш своє серце, ідеш за покликом душі, твій шлях буде легким та простим. Тоді знайдуться люди, складуються обставини й все сприятиме тобі. 

Ще цікаві гості "Ранку Вдома":

• Чому українцям тригерить документальна стрічка "Повернення до української мови" від Ukraїner: інтерв'ю з творцями фільму Миколою Носком та Юлією Найдиш
• Фільм "Нескінченність за Флоріаном" покажуть в кінотеатрах України: інтерв'ю з режисером стрічки Олексієм Радинським
• Проєкт Future Perfect: про популяризацію англійської мови розповів т. в. о. міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв
• Сергій Танчинець і Tayanna розповіли про спільний кліп на пісню "А ти…"
• Як вберегти особисту інформацію від шахраїв: про кібербезпеку та інформаційну гігієну розповів виконавчий директор CyberLab Сергій Денисенко
• Режисер фільму "У пошуках Ніки" Станіслав Капралов розповів про місію стрічки та її майбутнє в Україні
• Понад 150 подій на семи сценах для дітей, підлітків і дорослих: інтерв'ю з програмним директором фестивалю Kyiv Book Weekend Микитою Москалюком
• В український спадок прокрався "московський ад", — Люко Дашвар про книгу "Спадок"
• Історія загиблого аеророзвідника Фелікса Куртаніча: інтерв'ю з творцями стрічки "Фелікс. Лис подільський" Іванною Слободянюк та Русланом Гришком
• Як в Україні допомагають постраждалим від сексуального насильства: інтерв'ю зі співзасновницею фонду "Сильні" Яриною Вишенською