Документальний проєкт HOMO AMANS: про порятунок тварин та зйомки в умовах війни говоримо з продюсеркою Еліною Високовською

Нещодавно документальний проєкт HOMO AMANS (лат. "Людина любляча"), присвячений людям, які під час повномасштабної війни в Україні рятують тварин, отримав Гран-прі на кінофестивалі Cinema for Victory. Тож до студії "Ранку Вдома" завітала продюсерка кіно Еліна Високовська, з якою ми детальніше поговоримо про історію створення цієї зворушливої стрічки.

Еліна Високовська поділиться, як знаходили головних героїв стрічки, хто з пухнастиків вразив найбільше, а також розповість про труднощі, з якими стикалася команда під час зйомок.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Homo Amans перекладається як "людина, що любить". Хто для вас ця людина в контексті фільму?

— Якщо чесно, коли з’явилася ідея знімати цей фільм, навколо було дуже багато прикладів, як українці рятують тварин під час війни. Особливо зворушливими були приклади військових.

Тільки наші хлопці десь облаштуються на позиціях — біля них з’являються собачки, котики, їжачки або навіть кози, і вони їх годують, лікують і рятують. Ти дивишся на це і думаєш: “Господи, хлопці, як вам вдається в цьому пеклі піклуватися ще й про тваринок? Що треба мати в серці?”.

Або ж волонтери, які виїжджають майже на лінію фронту з ризиком для свого життя і вивозять звідти покинутих тварин — це історія про українців.

Це історія про нашу любов до життя і до всього живого, що нас оточує. Як можна в такому пеклі, коли навколо стільки хаосу і жорстокості, піклуватися про тварин? Мабуть, для наших хлопців це спосіб зберегти людські почуття. Відчувати себе людиною і пам’ятати, що ти людина.

— Хочу спитати вас про героїв Homo Amans. Як ви їх знаходили? Хто вони? Чому обирали саме їх? Чи, може, це вони обирали вас?

— Ми готували проєкт і спілкувалися з волонтерами. Саме в цей час, під час підготовки до зйомок фільму, стається страшна трагедія — підрив Каховської ГЕС.

Волонтери починають терміново збиратися і виїжджати в Херсон, і всі вони нам кажуть: “Звертайтеся до Лали Тарапакіній — вона все організує, вона все координує”.

Ми починаємо дзвонити Лалі, а вона не бере слухавку, бо в цей час стоїть по коліна в багнюці, покусана блохами, і витягує з води тваринок, які постраждали в Херсоні.

А коли ми познайомилися, то побачили тендітну, гарну і надзвичайно сильну жінку. Вона нам розповіла про іншого героя нашого фільму — Руслана Горбаря з "Порятунку тварин Харків".

Вони разом витягували човни з води, коли почався обстріл у Херсоні — стояли до останнього, поки не витягнули останній човен з людьми.

Для Руслана порятунок тварин — це теж фронт.

Це його спосіб. Він рятує життя і каже дуже правильні речі: “Головне під час війни — залишатися людиною. Бо саме за це ми воюємо”. Він виїжджає і рятує тварин у найнебезпечніших містах — і навіть не каже про це мамі. Хто ж мамі таке скаже?

Так ми познайомилися з Русланом, а він нам розповів про Наталію Попову з Центру порятунку диких тварин у Київській області.

— Це ніби ланцюжок добра. А хто з тваринок, маленьких героїв, вкрав ваше серце під час зйомок? Чи їх було кілька?

— Це взагалі дуже цікава історія. В одну з перших зустрічей із Лалою вона розповідає мені, що вони привезли з Херсона поранену собачку, прооперували її, і зараз вона у ветеринарній клініці. Але забрати її нікуди, бо всі притулки переповнені.

Я приїжджаю додому і розповідаю цю історію чоловікові й дітям.

Наступного дня ми їдемо в клініку, бачимо цю собачку — і діти кажуть: "Забираємо її й веземо додому". А вона така маленька, перелякана, з вибритим животиком і спинкою після операції.

Що я вам хочу сказати? Вівчарочка Гера — розумна, активна і дуже нас любить.

Я хочу звернутися до наших глядачів: якщо маєте змогу — забирайте тваринок із притулків. Стільки любові й стільки вдячності, скільки ви отримаєте від цих тваринок, ви не отримаєте ні від кого.

Взагалі, ми думаємо, що це ми їх рятуємо, а насправді — вони рятують нас.

— З якими складнощами ви зіткнулися під час роботи над стрічкою?

— Можу сказати, що, звісно, було багато складнощів, і всі, хто знімає документальні фільми, це розуміють. Під час воєнного стану треба оформлювати купу документів, щоб ти міг знімати.

Твоя знімальна команда повинна бути вся акредитована в Збройних силах України, а якщо ти знімаєш у прифронтовому місці — обов’язково отримуєш дозвіл. Але і це не дає гарантії, що тобі дозволять знімати, бо ти ніколи не знаєш, чи не знімеш, наприклад, військовий об’єкт, тощо.

Але це не головні складнощі.

Головні складнощі — це коли твоя команда виїжджає в якесь небезпечне місто, і ти рахуєш години до того часу, коли вони повернуться. Ти начебто розумієш, що, ну, все передбачили — каски, броники, аптечки тактильні — але все одно не можеш заснути.

Наприклад, хлопці поїхали в Чорнобаївку, а на той час там, якщо є скупчення більш як трьох людей, одразу з’являється ворожий дрон. Ти просто не можеш заснути, поки вони не повернуться додому.

— Чи були ви здивовані, коли отримати Гран-прі кінофестивалю Cinema for Victory?

— Так, це було дуже несподівано і дуже приємно. Це означає, що наша історія була почута. Що сенс, який ми закладали в цей фільм, нам вдалося показати та зафільмувати.

Водночас, це не стільки наш успіх, скільки успіх наших героїв, про яких цей фільм.

І я закликаю всіх вас подивитися цю історію.

Читайте також: Зелений Гай, Ялта і Комар: попри постійні обстріли, в прифронтових селах Донеччини залишаються мешканці