Збирає 80 000 доларів на протези для побратима: у проєкті "Я не забуду" — історія справжньої дружби

Дружба — поняття вкрай масштабне із вкрай нечітко окресленими обов'язками. Що має робити друг, якщо потрібно привезти ліки, позичити гроші чи коли покинула дружина? Питання на ці відповіді знайти досить легко, але як має вчинити друг, якщо інша людина просить її вбити? Неймовірну історію дружби, фінал якої залежить від усіх глядачів, розповіли у програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Під час виконання бойового завдання на передовій Віктор Чонговай отримав важке поранення, в результаті якого втратив ноги. Його побратим нині збирає кошти на біонічні протези, а дружина та мати розповіли те, що Віктор довгий час приховував від них, як йому вдалося вибратися з пекла та перед яким вибором чоловік поставив свою кохану.

Збирає 80 000 доларів на протези для побратима

У перші дні повномасштабного вторгнення Ярослав Городецький таємно від батьків пішов до військкомату. Півтора роки чоловік воював на передовій, а потім сам раптово списався з війська. Після того, що сталося з його побратимом, він не міг більше там перебувати. Ярослав має сестру в Америці, "зелену картку" та всі законні підстави для виїзду, однак лишається в Україні і терміново шукає 80 000 доларів, аби вирішити питання життя і смерті.

— Ярославе, для чого вам такі великі гроші? 

— Це на протези для мого братика, який втратив ноги, захищаючи нас усіх. У нього не працюють суглоби, йому потрібні специфічні біонічні протези. На цих, які йому надає держава, він не може повноцінно жити. 

— Розкажіть нам про, як ви кажете вашого "брата". За яких обставин і де ви познайомилися з Віктором? 

— В Мукачево у військовій частині. Я проживав в Бучі тоді тимчасово. Коли почалася війна я вивозив дівчину з дітьми. Всі тоді їхали на Закарпаття, бо там вважалося безпечніше. 

— Ви самі пішли до військкомату чи отримали повістку? 

— Тоді ще не роздавали повістки на вулиці, як зараз. Всі ходили за власним бажанням.

— Це правда, що ви приховували від батьків своє рішення?

— Я не хотів їм казати. Вони дізналися десь, мабуть, через два місяці. Я казав, що все добре і я на Закарпатті. Потім часто став зникати зв'язок, і вони здогадалися. 

— З Віктором ви одразу знайшли спільну мову? 

— Ні, якась недовіра була. Спочатку він мені не сподобався, як і я йому. Не могли знайти спільну мову. 

— Що змінилося?

— Після бойових завдань виявилося, що це людина, на яку можна покластися. Ми почали товаришувати. 

— Всі військові мають позивні?

— Так. 

— Який позивний у Віктора? 

— "Чорнобиль". Він працював на Чорнобильській атомній електростанції. 

— А у вас який?

— "Ярий". 

— Це від імені? 

— Мабуть так. 

— Після чого ви стали називати Віктора братом? 

— Ми були на позиції у селі між Соледаром і Бахмутом. Нас було сім чоловік. Ми удвох були на другому поверсі і постійно прикривали один одного, спали під однією ковдрою. У мене сестра, а я хотів би ще такого брата. Він дуже добий, справжній, на нього можна покластися. Коли він ніс варту, я міг спокійно спати.

— Коли ваш "брат" втратив ноги?

— 12 червня 2023 року. 

— На якому етапі лікування Віктор перебуває зараз? 

— Зараз він проходить реабілітацію в центрі "Незламні". Його там готують до протезів, які може надати держава. Але ці протези не замінять ноги повноцінно. Одного суглоба у нього немає взагалі, а другий погано функціонує.

— Кажуть, що наших військових відправляють до США і там безкоштовно встановлюють такі протези

— Так, але зараз дуже багато військових без кінцівок. Ці центри не можуть всіх забезпечити. 

— Тобто ви зверталися і отримали відповідь про велику чергу?

— Так.

— Щоб встановили ці біонічні протези, їх треба придбати за власні кошти?

— Так. 

— Чи були у вас під час служби розмова з Віктором про те, що робитимете, якщо хтось отримає поранення? 

— З нами служив хлопець, зараз теж служить, який втратив ноги. Після цього ми вдвох говорили про те, що раптом таке станеться з нами, не хочеться бути тягарем для батьків. Тому ми… погано вирішили. Я сказав вбити мене, і він так само, якщо рапто що.

— Якщо у вас відірвані кінцівки, то краще померти?

— Не знаю, мені навіть морально було б важко так жити. 

— А зараз, коли така ситуація дійсно сталася? 

— Зараз, як бачу, що можна жити. Я вірю, що все буде добре і він теж вірить у це. Зараз моя думка змінилась.

— Ярославе, як ви рятували Віктора після його поранення?

— Він лежав на животі, я став оглядати його. Штани були порізані, я засунув туди руку, а там від кісток самі уламки позалишалися. Поколов собі пальці і так і завмер. Не знав, що робить. Він питає: "Шо там?". Кажу: "Все нормально". Почав накладати турнікети на одну ногу, потім на другу. Потім ще раз, бо кровотеча не зупинялая. Потім під пахвою в нього знайшов осколки. Тоді ми почали викликати евакуацію, але вони не могли приїхати через обстріли. Віктор взяв рацію і сказав, що якщо будемо чекати кінця обстрілу, то евакуювати не буде кого.

— Коли вам відмовили в евакуації під час обстрілу, що ви робили? 

— Почав витягувати Віктора з окопу. Російський кулеметник стріляв розривними патронами. Вони влучали в дерева. Здавалося, ніби з двох метрах від нас. Посадив Вітю до краю окопу і став витягувати його за бронежилет.

— Ви його несли на собі далі?

— Більше не було на чому.

— Скільки кілометрів? 

— Десь біля трьох кілометрів.

— Ви повернулися на службу після поранення Віктора? Чи служите зараз? 

— У мене була причина, що я міг взагалі не йти. Тепер довелося нею скористатися. Я не міг там знаходитися. 

— Ви списалися за власним бажанням?

— Так.

Збрехав матері, аби разом із батьком піти на фронт

Як і його "братик", Віктор теж дещо приховав від матері, коли йшов до військкомату. Пані Валентина Чонговай — мати військовослужбовця, якому потрібні біонічні протези. 

— Як розпочалося повномасштабне вторгнення для вашої сім'ї? Коли і з ким ви опинилися на Закарпатті?

— Я встала на роботу близько пів на п'яту ранку. До мене зайшла сусідка, ми йдемо з нею на зупинку і вже було чутно десь дуже глухі звуки. Автобус наш не поїхав на Київ, маршрутки не їхали, всі говорили, що через Чорнобиль і Поліське почали прориватися російські війська. О 10-й ранку 24 лютого ми виїхали з Іванкова і 25-го о п'ятій ранку були на Закарпатті. Ми пішли в сільську раду оформлятися, як вимушені переселенці. Там сказали, щоб чоловік також став на облік у військкоматі. Чоловіку дали повістку, а Вітю відправили до хірурга — йому нещодавно зробили операцію, а шви ще не зняли. Він постояв під дверима, вернувся назад і сказав, що придатний.

— Тобто чоловікові дали повістку, а сину вашому — ні?

— Не давали, але він [мені] сказав, що все нормально і йому сказали, що можна теж отримувати повістку.

— Ви знали про все це? 

— Ні, лише коли вони через рік приїхали у першу відпустку. Я завжди сварилася і кричала, чому йому після операції дали повістку. Тоді він сказав: "Мамо, я зізнаюсь, що в хірурга не був. Я просто постояв, прийшов і сказав, що буду разом з батьком". Вітя казав не плакати і що це ненадовго — на кілька тижнів. Він жартував, що вб'є п'ятьох рашистів, а шостому виколе очі і це буде Путін. Тоді він з батьком повернеться додому. Чоловік завжди жартував і казав, що вони грузять картоплю, хоча насправді то були боєприпаси.

— Чи були у вас якісь передчуття перед тим, як з Віктором сталася трагедія? 

— Пам'ятаю, це був понеділок і ми були в лікарні з Настею і Романом (невістка й онук Валентини, — ред.). Він (Віктор, — ред.) зателефонував Насті і попросив поговорити по Viber, бо потім зв'язку не буде. Роман був дуже неспокійним, не спав майже з другої години ночі. Наступного дня ми гуляли площею, коли Настя попросила потримати Романа, бо телефонував Вітя. Він сказав: "У мене мінус дві ноги".

— Коли відбулася ваша перша зустріч із сином після його поранення?

— Це було в Дніпрі. Вона хотіла їхати до нього в Запоріжжя, але потім він зателефонував і сказав, що він у Дніпрі, можна приїхати. Він просив, щоб не плакали. В палаті я трималася, а коли виходила, то почала плакать. 

— З моменту трагедії минуло півроку. Чи прийняли ви внутрішньо те, що сталося з вашим сином? 

— Зараз уже набагато легше. Він був удома. До нього приїжджають багато друзів і однокласників. Дуже велика підтримка. Він вже змирився з тим, що, якщо бог дасть, то колись буде ходити. 

Сердилася на чоловіка за те, що він покинув її з маленькою дитиною і пішов на фронт

Анастасія Чонговай — дружина військового, який втратив обидві нижні кінцівки. Спочатку дівчина злилася на чоловіка за те, що він покидає її в чужому місті з маленьким сином на руках і йде на фронт слідом за батьком. Пізніше Анастасія зрозуміла, що Віктор вчиняє як справжній чоловік і їхній син має пишатися таким батьком.

— Як ви познайомилися з Віктором? 

— Познайомилися ми у 2016 році в соціальній мережі. Він мені написав повідомлення, як зараз пам'ятаю: "Привіт, де живуть такі гарні дівчата?". Я йому відповіла, що моє рідне село Горностайпіль, але він таке напевно й не знає. Він сказав, що знає. За тиждень він приїхав і сказав, що я буду його дружиною. Тоді я посміялася і сказала, що ні, бо я тільки школу закінчила. А він каже: "Ні, будеш. На все свій час". Так і сталось. 

Я його знала заочно, а він мене взагалі не знав. Я дуже сильно любила волейбол, брала активну участь у різних спортивних змаганнях, а він також був спортсменом. Коли ми приїжджали на змагання, я ще мала була, але дивилась на нього і думала: "Який гарний хлопець!". А він взагалі на мене не звертав увагу. Коли він мені написав, я не одразу зрозуміла, що це він. А коли приїхав, я вже з часом зрозуміла, що це саме той хлопець, який мені сподобався. 

— Як швидко Віктор зробив вам пропозицію? 

— Жити ми почали разом лише після одруження, тому що у мене строгий тато. Зустрічалися ми три роки. Пропозиції "на одне коліно", про яку мріють всі дівчата, не було. Він поїхав на роботу в Чехію, звідти зателефонував до моїх батьків і сказав, що приїде знайомитися з ними і знайомити своїх батьків, бо хоче одружитися на їхній доньці. Я була не в курсі. До мене зателефонували і кажуть: "Настю, а до нас Вітя через тиждень приїде. Хоче на тобі одружиться". Він потім мені сказав, що поїхав заробити кошти на наше весілля, бо хоче, щоб я стала його дружиною. У нас на весіллі було понад 100 людей, гуляли три дні. Я хотіла справжнє українське весілля.

— Як ви сприйняли новину, що Віктор йде на війну? 

— Я сказала йому, що зла на нього. Казала: "Як ти можеш лишити мене і маленького сина, якому всього два з половиною місяця. На Закарпатті, в зовсім чужому місті". Потім ми сіли і поговорили. Він — справжній чоловік, тому так вчинив. Я, як мудра жінка, повинна була його підтримати. Коли ми їхали на Закарпаття, він говорив, що піде. Я ті його слова всерйоз не сприймала. А потім він сказав: "Іде тато, і я мушу йти за ним. Я повинен бути поряд з ним". 

— Пригадайте той дзвінок Віктора, коли він сказав, що у нього "мінус дві ноги". 

— Коли він мені зателефонував 13 червня, я спочатку здивувалася. Голос у нього був, ніби він спав. Якийсь такий замучений був. Я запитала, що трапилось, а він сказав, що в лікарні. Взяв обіцянку, що я не буду плакати і сказав: "Я тебе зразу попереджаю, що прийму будь-яке твоє рішення. Ти молода. У мене мінус дві". Я зрозуміла, що мова йде про кінцівки, тільки не розуміла, про які — верхні чи нижні. Він додав: "Мінус дві ноги". Чесно, спочатку я подумала про те, що нарешті ми будемо разом. Півтора року, коли дитина бігла до всіх у військовій формі — це тяжко. Тому нарешті він буде бачити, як росте Рома, а Рома буде бачити тата. Я сказала йому, що люблю його і не кидатиму. Я сказала: "Ми тобі поставимо суперові протези і ти ще Рому навчиш грати в футбол. Навіть на залізних ногах ти від мене не втечеш". Я почула, що його голос став веселішим.

— Вашому сину зараз два роки. Він розуміє, що трапилося з татом?

— Не розуміє. Єдина була ситуація, коли він подивився на мої ноги, на свої, а потім підійшов до тата, обійняв і погладив його ногу. Але він не розуміє. Думає, що просто тата катає на колясці, ніби це так і треба. Звісно, він ще маленький, але я його готую до того, це нормально і такі люди трапляються. Зараз таких людей буде ще більше, і до них не можна підходити і тикати пальцями. Я хочу, щоб він пишався своїм татом.

— Ми говорили з Ярославом і дізналися, що у них з Віктором до трагедії були розмови про те, що робити, якщо хтось із них втратить кінцівки. Чи були у вас з чоловіком подібні розмови?

— Ми планували купувати будинок. Я ходила нашим містечком і дивилася різні оголошення. Десь за місяць до поранення Вітя сказав: "Давай не будемо поспішати. Війна ж ще не закінчилася. Можливо, мені доведеться збирати на протези". Я йому сказала не говорити таких дурниць і не притягувати до себе негатив.

Віктор, який втратив обидві ноги на передовій та просив побратима добити його

Віктор "Чорнобиль" Чонговай — військовий, котрий втратив нижні кінцівки і потребує біонічних протезів. У червні 2023 року під час виконання бойового завдання у Запорізькій області Віктор підірвався на гранаті. Просив свого побратима добити його, однак той не погодився і виніс чоловіка з-під обстрілів на своїй спині.

— Вікторе, я безмежно дякую вам за вашу службу. Для всієї країни ви — герой! Як ви зараз почуваєтеся? 

— В принципі, добре. Фізичного болю вже немає, але фантомні достатньо сильні. Ми ще не знаємо, як боротися з цим. Працюємо з фізичними навантаженнями, це якось відволікає. Намагаюся гратися з дитиною.

— Перш ніж піти до військкомату в лютому 2022 року, чи мали ви військовий досвід?

— Не мав. Дуже сильно хотів свого часу вступити до військової академії в Одесі на факультет Високомобільних десантних військ розвідки. Але мені не вистачило одного бала з англійської мови на ЗНО. Сказали платити 5000 доларів. Я дуже засмутився, навіть плакав удома. Батьки навіть у друзів хотіли позичити кошти, але я їх відмовив. 

— Де ви, зрештою, навчалися? 

— Якщо чесно, я не хотів нікуди вступати. Хотів вчити англійську і на наступний рік вступити до військової академії. Але батьки сказали, щоб я не втрачав рік і кудись вступав. Я вступив в Київський професійний коледж будівництва і архітектури. Отримав освіту столяра. Вчився дуже добре, був старостою. Але просто відучився, бо то не моє.

— Що сталося через рік?

— Мені подзвонили з військової академії і запропонували вступити без іспитів. Це, я думаю, через те, що почалася революція і батьки боялися віддавати своїх дітей до військової академії. Страшно боялися, що молодих хлопців одразу з академії будуть відправляти в АТО. Я відмовився, бо вже навчався.

— У 2022-му ви пішли до військкомату слідом за батьком. Чому так вчинили?

— Не в образу батьку… Хто його знає, той зрозуміє. Він дуже м'який, маленький, худенький. Куди скажуть піти, туди й піде. Що скажуть робити, те й робитиме. Я не міг його залишити самого. Я хоч і худенький, але якщо треба, постою за себе і за батька. 

— Яким чином ви там його захищали? 

— Зразу батько не потрапив до нас. Потім ми вже командира попросили. Командир питав, чого ми будемо його брати до нас, адже ми такі вмотивовані і молоді хлопці. А батьку 56 років. Але я вмовив його. 

— Чи було таке, що вашого батька відправляли на бойові завдання? 

— Останній випадок — коли я отримав свою травму. Командир мені сказав брати з собою батька, бо в групі не вистачало людей. Я сказав, що все рівно не візьму. Якщо треба, то сам залишусь надовше чи воюватиму за двох. Командир мене почув. Але двері в сусідню кімнату були відчинені, і батько це все чув. 

— Що відбувалося того дня, коли ви отримали поранення? 

— Того дня нам дали завдання зайняти оборону з подальшими штурмовими діями між селами Лобкове, П'ятихатки та Жереб'янки. Ми зайшли спокійно вдень. Дуже тяжко було, бо нам сказали 2-3 кілометри, а ми заходили кілометрів з 10. Це все було страшне! Прийшли туди такі, що по нам вже і стріляти не треба було. Хоч і молоді підготовлені хлопці. Трохи віддихалися, зайняли оборону. З Яриком у нас була домовленість, що на завдання ходимо лише вдвох. Ми не ділимось. Загалом нас було тоді вісім чоловік. 

Почули звуки дрона. Почалися перші скиди гранат. Хлопці почали отримувати перші контузії, тому що укриття не було взагалі. Перші гранати полетіли до Ярослава в другий окоп. Після кількох перших гранат у нас уже був один поранений — осколком йому побило всю задню частину. Ми зразу його відправили на евакуацію. Потім почалися ще скиди — ще один поранений. І тут я чую, як Ярик каже: "Братан, я до вас іду, бо залишилися лише ми втрьох". 

Дрон повертався з інтенсивністю в 5-10 хвилин. Скидував гранату, летів назад, повертався з гранатою, скидував її знову. Це тривало десь протягом 3-4 годин. Наді мною завис дрон. Я почув відстріл чеки і впав. Граната впала мені на литки. Вибух. Я навіть не кричав. Коли Ярик запитав: "Шо?". Я сказав, що ноги. Попросив мене добити. Він став на мене дуже сваритися, а потім — надавати першу медичну допомогу.

— Пам'ятаєте, як вас везли до лікарні в машині? 

— Пам'ятаю, що не могли закрити задню кришку пікапа, бо звисали мої ноги. Вони хотіли їх набік трішки покласти, але я почав дуже сильно кричати. Ярослав сказав не закривати. Отак ми поїхали, а Ярослав тримав мої ноги. Я сидів на животі, напівбоком, тримався за дуги. Мене вже вирубало, я засинав, але Ярослав казав не спати, а думати про сина — про Рому.

Я бачив червоне і розумів, що то не кетчуп. Дивився на Ярослава, він — на мене і на мої ноги. А коли відвернувся, я побачив, що у нього скотилася сльоза. Тоді я зрозумів, що таки не все добре.

— Як ви відреагували на ампутацію ніг? Пам'ятаєте першу реакцію? 

— Я прийшов до тями, але ще лежав. Відкрити очі не міг. Відчував, як чешеться п'ятка і болить коліно. Подумав, що ну, нормально. Апарат ШВЛ почав протяжно пищати, а подумав: "І це все? Отак все закінчиться? Ярик мене стільки ніс…? Я ж казав йому добити мене там". Апарат перестав пищати, і я подумав що помер. Клас, думаю. Сина не побачив, жінку не побачив. Лежав засмучений. Через якийсь період часу я почав рухати руками, і до мене прийшли реаніматологи. Одна говорить: "Вова, Вова просинаємось!". А в мене ця трубка стоїть, я рухав руками, бо хотів показати, що я не Вова і це ім'я мені не подобається. Минуло години три, перш ніж я відкрив очі. Коли мені зняли трубку, я сказав тій дівчині, що я не Вова, а Вітя.

Через деякий час прийшла якась старша. Склала руки і стала дивитися на мене таким жалісним поглядом. А я не люблю, коли мене жаліють. Сказав їй говорити чесно. Вона сказала, що в мене немає ніжок тепер. Ну, нема, то й нема. Що поробиш?

— Вікторе, ваш батько лишився на службі?

— Так. Після цього я подзвонив до командира і попросив, щоб по можливості батька відвели з зони бойових дій кудись трішки назад. Бо нам у сім'ї одного такого вистачить. 

— Як зараз ви будуєте своє нове життя? 

— Мене заряджає наш живчик (син Роман, — ред.). Неслухняний! Просто капець! Моє бажання номер один — навчити сина грати в футбол. 

— Чи правда, що син спочатку не йшов до вас і трохи боявся?

— Коли я пішов на службу, Ромі було два з половиною місяці. Коли я приїхав у відпустку, син на мене не реагував взагалі. Коли я йшов на службу, то йшов не тільки за батьком, а й заради майбутнього своєї дитини. Я хочу, щоб моя дитина не воювала. Якщо подивитися на історію, то майже кожне покоління мало війну. Настав наш час і ми чекаємо на перемогу.

На жаль, державна програма протезування не допомагає в усіх випадках. Лише біонічні протези дозволять Віктору жити повноцінним життям. Вони коштують майже 80 000 доларів. Збір триває.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Чому на "нулі" вирізають зуби штик-ножем та в якому секретному бусі військових на фронті позбавляють болю — у проєкті "Я не забуду"
• Чому пустує оздоровчий центр матері "Привиду Києва": історія Наталії Тарабалки — у проєкті "Я не забуду"
• Кохання довжиною в тиждень: мати загиблого бійця ЗСУ вперше зустрілася з коханою свого сина у проєкті "Я не забуду"
• "Хочу, щоб татко повернувся": історія 10-річної доньки захисника Маріуполя, яка переживає страшну трагедію та водночас рятує інших
• Поховали одного сина, другого — досі шукають: трагічна історія родини Гончаруків у проєкті "Я не забуду"