Чому пустує оздоровчий центр матері "Привиду Києва": історія Наталії Тарабалки — у проєкті "Я не забуду"

У перші місяці повномасштабної війни захищав небо загадковий льотчик, якого ЗМІ та самі військові називали "Привидом Києва". Як виявилося згодом, "Привид Києва" — це збірний образ пілотів Васильківської 40-ї бригади тактичної авіації, серед яких був 29-річний Степан Тарабалка. В першій же день великої війни "Привид Києва" збив 6 ворожих літаків.

Степан Тарабалка загинув 13 березня 2022 року в небі над Житомирщиною, врятувавши життя сотень людей. Йому посмертно присвоєно звання Героя України з орденом "Золота Зірка".

Мати легендарного льотчика Наталія Тарабалка повернулася до України після 7-річного проживання у Португалії, поховала сина і, трохи оговтавшись, відкрила оздоровчий центр для військових та родичів загиблих.

Що трапилося з оздоровчим центром "Тепло крилатої душі" за рік після його гучного відкриття? Чому туди не приїздять військові, а заклад стоїть майже порожній? Та хто нині вважає Наталію за матір? Про це — у новому випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Пацієнти та співробітники про центр

Олександр Жилак був клієнтом оздоровчого центру матері загиблого героя і приїхав до "Я не забуду", аби розповісти, чому ж заклад порожній.

Олександру 60 років, він військовослужбовець у відставці, пройшов АТО/ООС. Проте на пенсії був недовго, бо почалася повномасштабна війна.

"Багато побратимів, залишивши мирне життя, пішли на фронт. І наш центр підтримки, тоді ще був допомоги учасникам АТО, залишився без керівництва, без людей. Мені запропонували очолити цей центр, і я погодився", — розповів Олександр.

— Олександре, а ви знали про Наталію раніше?

— Про загибель Степана Тарабалки я дізнався від побратимів, з якими колись навчався та працював в Харківській військовій академії. В Харкові навчався і Степан на льотчика. Про пані Наталію я дізнався пізніше: десь в кінці вересня [2022 року] вона приїхала до нашого центру, у нас була дуже змістовна бесіда про її центр.

— І пізніше ви стали пацієнтом її центру.

— Я був поранений у 2015 році під Донецьким аеропортом. Крім того, я отримав травму руки, часто були болі в плечі. Куди я не звертався, мені не могли повністю допомогти. Я приїхав до центру пані Наталі, там працюють масажисти, вони мене оглянули і сказали — допоможуть. І дійсно, після 10 сеансів я зрозумів, що тут працюють якісь незвичайні люди — біль минув, руки я підіймав, і зміг вже нормально спати.

— Скільки коштувало вам лікування в центрі?

— Лікування безкоштовне, у мене було 10 сеансів масажу. Там всі працюють як волонтери. Просто біля входу стоїть скриня на розвиток центру, і хто скільки може — дає. Хто не може допомогти матеріально, може прийти та долучитися до допомоги, щось зробити.

— Коли було відкриття центру?

— Відкриття центру відбулося в листопаді [2022 року]. Тоді приїхало багато керівництва, і з області були, обіцяли допомагати.

— Я особисто пам'ятаю, новина була скрізь, що мама загиблого героя відкрила оздоровчий центр. Але минув рік з моменту гучного відкриття закладу, що зараз із ним?

— Пані Наталя хотіла, щоб у центр більше приходило людей, які потребують допомоги. Вона просила розповсюджувати інформацію про центр, зокрема, по сільських радах, щоб люди приїжджали. На жаль, ця ідея не знайшла відгуку навіть у сільських голів. Я розумію, що в них є свої якісь проблеми. Але коли повертаються ветерани, вони всі стають на облік в сільській раді, то можна спитати, як здоров'я, чи не потребуєш чогось, сказати, що от є такий центр.

— А як ви думаєте, чому так відбувається? Чому не приходять в оздоровчий центр?

— Можливо, ветеранам важко туди доїжджати, бо не кожен має свій транспорт, а туди транспорт погано ходить (центр "Тепло крилатої душі" розташований в селі Ценява на Івано-Франківщині, — ред.). В центрі можна було б зробити стаціонар, щоб людина могла і переночувати, і поїсти, і навіть з сім'єю приїхати. Ми про це з Наталією говорили ще перед відкриттям. Вона казала, що бачить це в перспективі. Але рік пройшов, а ще дуже багато треба зробити.

Ось, там один хлопчина лікувався, він просив, щоб йому дали якусь довідку з цього центру, що він тут лікувався. І не було цього механізму, не було ще можливості. Але зараз, наскільки я знаю, центр отримав ліцензію, і, можливо, тепер легше буде надавати довідки про лікування.

— А що треба, щоб відкрити стаціонар?

— Треба облаштувати кімнати, зробити ремонт, на це треба кошти. Я не думаю, що це дуже великі кошти. Хоча б дві-три кімнати зробити для перших сімей.

— Розголос серед військових, залучення спонсорів, що ще може допомогти?

— Найбільше — це державна підтримка. Має бути для цього створена програма. Гадаю, Міністерство ветеранів мало би звернути увагу на цей центр, можливо, залучити якесь фінансування. Цей центр унікальний, бо він для нас, ветеранів, для військових, для членів родин загиблих. І коли питають пані Наталію: "А вам що з того?" Вона каже: "Нічого. Я це роблю для України".

Наталія Нікітчик — наразі масажистка оздоровчого центру "Тепло крилатої душі". Її рідний брат загинув 2014 року в Іловайському котлі. Наталія мешкала в місті Апостолове Дніпропетровської області, що недалеко від адмінкордону з Херсонською областю. Після початку повномасштабної війни жінка з сім'єю 22 квітня поїхала до Івано-Франківська, пів року жили в ліцеї, бо ціни на квартири були високі, й винайняти житло не було можливості.

На духовно-психологічній реабілітації сімей загиблих Наталія Нікітчик познайомилася з Наталією Тарабалкою. Мати загиблого героя допомогла новій знайомій знайти житло — безкоштовне, сім'я тільки доглядає за будинком та оплачує свої комунальні послуги. Наталія Нікітчик теж віддячила добром — на волонтерській основі почала працювати масажисткою в оздоровчому центрі "Тепло крилатої душі".

"Я роблю хлопцям масажі щопонеділка, щосереди, щоп'ятниці. Ми працюємо з 09:00 до 13:00. На сьогодні такий графік. Буває, що більше хлопців проходить, іноді буває не дуже багато. Вони в нашому центрі отримують максимальну допомогу, яку ми наразі можемо надати, — це масажі, реабілітаційна робота з витяжкою хребта (у нас працює реабілітолог, є спеціальні тренажери)", — розповіла Наталія Нікітчик.

Андрій

Андрій Лудчак ніколи не знав материнського тепла, і лише у 17 років отримав його від абсолютно чужої жінки. І, звісно, мова про Наталію Тарабалку.

Мати Андрія зловживала алкоголем, і коли хлопчикубув 1 рік 7 місяців, жінка хотіла позбутися дитини.

"Вона віднесла мене на колію, щоб мене збив поїзд. Але мене врятувала чергова по переїзду, вона була нашою сусідкою. Матір позбавили материнських прав, і після цього ми з нею не бачилися, не спілкувалися. Мене виховували татусь з бабусею та з дідусем", — ділиться хлопець.

Зараз Андрій Лудчак — студент Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. Василя Барвінського, навчається на викладача бандури та вокалу.

В червні 2022 року він познайомився з Наталією Тарабалкою. Вона організовувала благодійний ярмарок на відкриття свого центру, там виступав й Андрій.

"Ми почали спілкуватися. У мене з моїми рідними не завжди були хороші стосунки, ми могли посваритися. А коли я пані Наталії розповідав про ту чи іншу проблему, вона завжди до неї могла підійти по-материнському, не сварячись. І колиставало важко на душі, я просто міг підійти до пані Наталії, і вона з материнською любов'ю все налагоджувала, надавала необхідний поштовх, знімала камінь з моєї душі. Після розмови з нею ставало завжди набагато легше, і продовжувалося життя", — говорить хлопець.

Андрій допомагає й в оздоровчому центрі — виступає перед ветеранами та військовими, допомагає на кухні.

Хлопець багато часу проводить із пані Наталією — полюбляє їздити в гори по гриби, на нічну риболовлю. А 25 червня вони разом їздили до Португалії на фестиваль, який був присвячений збору коштів на оздоровчий центр “Тепло крилатої душі”. Тоді вдалося зібрати 10 тисяч євро.

Наталія Тарабалка

Спогадами про загиблого сина в студії "Я не забуду" поділилася сама Наталія Тарабалка, вона також розповіла про проблеми свого оздоровчого центру “Тепло крилатої душі”, який розташований в селі Ценява (Коломийський район, Івано-Франківська область).

— Наталю, де ви були, коли почалася повномасштабна війна?

— В Португалії, це був сьомий рік, як ми там працювали з чоловіком (у нашій великій родині були важкі часи, потрібно було заробляти). А 26 лютого 2022 року я вже виїхала до України, бо тут був син, і я відчувала себе зрадницею, якщо я буду там, а він тут, у мене всередині все розривалося.

— Коли ви востаннє бачилися з сином?

— Останній раз ми бачилися на його день народження [9 січня]. Ми з чоловіком приїхали з-за кордону. І знаєте, настільки запам'яталися оці останні обійми...

Уже потім дружина Степана ділилася, що він налаштовував її на самостійне життя, що якщо вона залишиться сама, щоб могла про себе подбати. Він не тільки на службі, а й в житті кожну ситуацію обґрунтував, аналізував різні варіанти та наслідки. Він намагався підготувати дружину.

Стосовно нашого спілкування, у мене був день народження, він мені зателефонував і каже: "Мамо, я тебе люблю!" Настільки мене це насторожило, бо спілкування таке було лише в дитинстві. І от я відчувала тоді, що він просто хотів сказати те, що вважав, можливо, не встигне сказати.

— Як ви дізналися про загибель сина?

— Я працювала у магазині, за мною приїхав чоловік племінниці, забрав мене додому, купив таблеток і каже: "Пийте таблетки". Я питаю: "З мамою щось чи зі Степаном?" Він мовчить. І вже коли ми приїхали додому, то побачили машину військових. Вони сказали, що, можливо, Степан загинув. "Є підтвердження, тіло є?" — "Ні, нема". — "То чому ви приїхали?"

Дуже складний був період очікування — коли сказали, що "можливо", до коли вже привезли. Цей період був важкий і обнадійливий. Я довгий час ще сподівалася, навіть дотепер я не можу це прийняти.

Привезли тіло у закритій труні, сказали не відкривати. Можливо, у такий спосіб мені трошки легше було переживати втрату, бо я не бачила своїми очима. Я перші пів року себе трошечки тішила, що він десь там є, може, якась спецоперація.

Я так іду по будинку і кажу: "Степане, дай знак, що в тебе там все нормально". І він тієї ж ночі приснився чоловіку, і чоловік мені телефонує з Португалії, що син десь дуже високо і каже: "Тату, я на висоті 4 тисячі кілометрів, тут в мене все добре", і помахав рукою.

Коли я спілкувалася з льотчиками, то вони казали, що немає більшої честі, як загинути під час бою.

Мені було дуже складно, я спілкувалася з психологом з їхньої частини, і він казав: "Ви маєте навчитися гордитися сином". Я кажу: "Як гордитися тим, що втратив?" Але з часом я почала розуміти, наскільки він і такі, як він, своїми героїчними вчинками зробили дуже важливі речі.

Побратими про Степана казали, що він був не "одним із перших", він був просто першим.

— Яким був Степан? Ким він мріяв стати в дитинстві?

— Льотчиком. Він давно мріяв. У нас поряд аеродром був, і були навчання парашутистів, і він завжди біг, де вони там мають приземлитися. Він по життю завжди спішив жити. Його всюди було багато. Гімназія, потім Прикарпатський військово-спортивний ліцей. Музикою займався, я радила йому йти до Львова на військову кафедру військових диригентів. Але він вже тоді зробив свій вибір, і сказав, що я йду або на льотчика, або нікуди.

Я не думала, що дитяча мрія переросте в такий серйозний шлях. Коли ми були на Дні відкритих дверей [у Харківському національному університеті Повітряних сил], до нас підполковник повернувся і каже: "Щоб ви розуміли, з моїх ровесників вже половин немає в живих. Це щоб ви розуміли вибір ваших дітей, і що якщо буде війна, вони будуть на винищувачах". І коли ми зі Степаном приїхали поступати, то половину дітей не було. (Степан Тарабалка закінчив Харківський національний університет Повітряних сил у 2014 році, після чого захищав небо над Донбасом, — ред.)

— А це правда, що після цього вибору ви кілька днів не розмовляли з сином?

— У нього була можливість подаватися в три виші. Я йому кажу: "Подавай в три, бо ти ж розумієш, що на льотчика строгий відбір, там військова комісія, психологічний тест, він дуже буде складний". І Степан каже: "Мамо, я поступлю, я йду або туди, або нікуди. А якщо ні, то я йду до армії, і поступлю з армії".

Ми ніколи не сварилися. У нього був такий характер, що він ніколи не сперечався, не доводив — він просто мовчав, трошки сердився. І ось тоді десь три дні ми просто не розмовляли.

— Чи правда, що він навіть робив пластичну операцію заради мрії літати?

— Так, рівняли носову перегородку. Я пам'ятаю, після операції прийшла до нього, питаю: "Ну, що, ти ще хочеш літати?"

Він просто марив небом. Але коли і я сама перший раз летіла в літаку, зателефонувала йому: "Степану, чому ж ти не казав, що це так красиво!" Він каже: "Мамо, це треба самому летіти та самому бачити". І я зрозуміла, що якщо я його не підтримаю в той момент, я потім буду шкодувати, що не дала дитині здійснити мрію.

Тепер, як це все сталося, я трошки себе відчуваю винною, що я підтримала, допомогла йому стати військовим.

— Коли ваш Степан вирішив одружитися на третьому курсі університету, ви так само його підтримали?

— Це було перед Новим роком. Він зателефонував: "Мамо, я везу дівчину до нас у гості." — "Степане, вона тобі потрібна?" — "Мамо, потрібна". — "Якщо тобі потрібна, то вези".

Потім він мені телефонує 26 січня: "Ти будеш бабусею". Зараз онуку вже 10 років.

Дякую богові, що є дружина, невістка, зараз ми з нею підтримуємо стосунки, підтримуємо одна одну, а також з онуком спілкуємося.

— Коли і як у вас з'явилася ідея створити оздоровчий центр?

— Після загибелі сина мені дали виплату. Я хотіла певну суму віддати на волонтерство для хлопців — військових. А при нашому спілкуванні хлопці сказали, що давно вже мріють мати місце для спілкування на мирній території один з одним. В них була мрія, щоб це було десь біля ставка. І ми поїхали в П'ядицьку територіальну громаду попитати за ставок, чи можна орендувати, і чи є приміщення, яке можна було б використати під ательє з пошиття військової форми. Нам запропонували будинок, я відразу згадала і свою мрію: в мене колись дочка хворіла, і після багатьох обстежень лікарі сказали, що ми душу не лікуємо, і ось тоді я замислилася про центр, госпіталь для оздоровлення душі, для реабілітації душі.

Свій центр ми назвали “Тепло крилатої душі”, назву узгоджували з хлопцями. Вони казали, щоб головне — у назві не було слів “реабілітація”, “психіатр”, “психолог”.

Зараз у нас в центрі є кабінет для прийому лікарів, масажний кабінет, кабінет фізіотерапії, тренажерна зала. Хочемо облаштувати кімнату для зустрічей, спілкування, зробити зону з музичними інструментами, для малювання.

— Які ви маєте плани щодо фінансування?

— Щоб можна було з чогось почати, я вклала свої кошти. Я, можливо, забагато сподівалася на підтримку і від місцевого самоврядування, і від іншої влади. Також працюємо над грантами, спілкуємося з різними благодійними організаціями.

Хочемо вийти на Міністерство охорони здоров'я, бо наразі нам дуже бракує спеціалістів. Ми вже відкрили ліцензію, і хочемо подаватися у Міністерство ветеранів.

Нам потрібні кошти, щоб можна було оплатити зарплату працівникам, бо наразі всі працюють на безкоштовних волонтерських засадах. І я розумію, що це не буде тривати довго. Також нам треба відновити опалення, водопостачання і каналізацію.

— А також є ще одна проблема — пошук військових, які захочуть приїхати в оздоровчий центр.

— Наш невеличкий колектив буде радий їхній присутності. У закладі послуги для військових будуть безкоштовними.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Кохання довжиною в тиждень: мати загиблого бійця ЗСУ вперше зустрілася з коханою свого сина у проєкті "Я не забуду"
• "Хочу, щоб татко повернувся": історія 10-річної доньки захисника Маріуполя, яка переживає страшну трагедію та водночас рятує інших
• Поховали одного сина, другого — досі шукають: трагічна історія родини Гончаруків у проєкті "Я не забуду"
• Взуття та "рука" для саперів, багі та дрон для ЗСУ: як народні винахідники допомагають наближати перемогу
• Як волонтерки "Спецназ 68+" та 14-річна дівчинка допомагають ЗСУ — приклад мешканців Умані
• Один син загинув, другий — зник безвісти: як мати оборонців допомагає українцям — в проєкті "Я не забуду"