1,5 млн за похід з Києва до Лісабона, важке захворювання та 10 років пошуків брата — історія Петра Скрипки у проєкті "Я не забуду"

Зазвичай людина у формі Збройних сил України асоціюється з витримкою, міццю, фізичною і морально силою. Однак наступні герої проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко сховали за одностроєм зовсім інше — приниження, сором, біль, страшні таємниці дитинства та самотність. 

Петро Скрипка наважився на піший похід "Київ-Лісабон", маючи важку хворобу. Чоловік зібрав понад 1,5 мільйона гривень для лікування та реабілітації українських військових. Чому йому довелося перервати похід, як зі своїм важким захворюванням він потрапив на службу та яке важливе рішення Петру доведеться прийняти в студії телеканалу "Дім" — дізнавайтесь у новому випуску "Я не забуду".

Керівниця патронатної служби "Янголи Азову" та обличчя честі носити військову форму

Ця жінка стала обличчям честі носити військову форму. Олена Толкачова — керівниця патронатної служби "Янголи Азову". На Форумі молодих підприємців жінку попросили десь сховатися, бо чоловіків на цьому заході лякала військова форма. Тоді суспільство обурилося і стало на захист військовослужбовиці. Сьогодні Олена сама змушена виступити проти піших походів одного з ветеранів "Азову". 

— Сьогодні ми говоритимемо про інше, але я не можу не пригадати вашу особисту історію. Нещодавно ви стали відомою на всю Україну, але, на жаль, через вкрай неприємну ситуацію — скандал між військовими та цивільними. Вас, як керівницю патронатної служби "Янголи Азову", запросили на Форум молодих підприємців. Ви прийшли і що сталося далі? 

— Далі сталася дивна несподівана ситуація. Такого з нами ще не траплялося. Особливо ми не чекали такої реакції під час повномасштабного вторгнення. Через військову форму нас попросили спочатку звільнити приміщення, де відбувався фуршет. Нас відвели в інше приміщення, щоб ми сіли за останній столик і чекали нашого виступу в куточку. Організаторка сказала, що чоловіків лякає військова форма. 

— Як ви на це відреагували? 

— Мене просто вдало кип'ятком, тому що це було дуже образливо і несподівано. Думки були заплутані. Я не розуміла, що відбувається. Але потім я зібралася і зрозуміла, що треба швидко йти з цього заходу, тому що така неповага до військової форми і до військових просто неприпустима. За декілька хвилин ми зібралися і пішли з цього заходу. 

— Чи отримали ви слова вибачення? 

— Так, за деякий час один із представників цього клубу зателефонував. Він спочатку намагався домовитися, а потім, звісно, попросив пробачення. Сказав, що вина тільки на цій дівчині-організаторці і попросив, щоб ми записали спільне відео про те, що ми їх пробачаємо. Насправді, після такої реакції суспільства ми вже не мали права пробачати, тому що образили не нас, не нашу службу, навіть не наш підрозділ, а образили всіх військових. Те, як відреагували люди, нас дуже приємно вразило. Ми побачили, що суспільство повністю розуміє, що відбувається і підтримує військових. 

Ця ситуація була виключенням. Це були люди окремої категорії, які не вбачають себе частиною суспільства, яке задіяне у війні. 

— Як ви гадаєте, чи було те вибачення щирим? 

— Звісно, воно було зроблене під примусом. Вони просто злякалися такої бурхливої реакції в інтернеті і дзвонили не щиро вибачатися, а домовлятися. При цьому вони ніяким чином за весь цей час не допомогли армії, не зробили якісь важливі серйозні кроки. Ми особисто прийняли рішення, що не будемо брати від них грошей на благодійну допомогу, але вони б могли допомогти або дітям, які постраждали від війни, або купити хлопцям дрони на передову. Мільйон варіантів.

— Розкажіть тепер про вашу патронатну службу. 

— Наша служба створилася одразу після того, як створився добровольчий підрозділ "Азов" — у травні 2014 року. Ми допомагали пораненим, допомагали з медичною та гуманітарною допомогою, у похованні полеглих героїв. У нас був досвід роботи з хлопцями, які повернулися з полону. 

— Як вас називають військовослужбовці? 

— Мені дали позивний "Гайка". Останнім часом чомусь почали мене називати ще й мамою. 

— Сьогодні ви приїхали, аби розповісти про одну людину. Про кого?

— Дівчата з патронатної служби побачили відео, де Петро з прапором України йде дорогою і веде стрім, де каже, що пішов на піший марафон для того, щоб зібрати кошти для поранених бійців. Я знала про хворобу Петра, тому була здивована і трішки занепокоєна. З такою хворобою не можна робити таких подвигів. Ми почали дзвонити Петру і казати, що ми переживаємо і що не треба цього робити. Казали, що йому потрібно зупинитися, а ми зможемо знайти гроші для хлопців. Не обов'язково жертвувати своїм здоров'ям. Але Петро настояв на своєму. Ми з величезною повагою ставимося до нього. 

— Який похід він планував? З якої точки і куди? 

— Коли ми дізналися, що він вже йде, то він сказав, що з Києва у Львів. У Львові він мав завершити свій марафон і передати зібрані кошти патронатній службі. Дівчата поїхали у Львів його зустрічати, але там він повідомив їм, що планує йти далі — через всю Європу до Лісабону. У нас був шок, але ми зрозуміли, що відмовляти немає сенсу. 

До Лісабона він вже не дійшов. Десь на половині шляху повернувся в Україну. Ми його тут радісно зустрічали. Звісно, з одного боку хотілося б, щоб він дійшов до кінця, а з іншого боку ми реально розуміли, що це насправді небезпечно для життя. 

— Коли Петро повернувся, ви познайомилися з ним особисто? 

— Так, ми познайомилися у реабілітаційному центрі, куди Петро привіз частину грошей. Він дуже душевна людина, дуже добра. Коли починаєш з ним спілкуватися, то заспокоюєшся.

— Яку суму загалом вам передав Петро?

— 1 мільйон 600 тисяч гривень. Це дуже велика сума, щоб одна людина її зібрала. Ці кошти пішли на лікування інших військових, протези, реабілітацію.

— Скільки приблизно людей змогли отримати допомогу з цих коштів?

— Понад 150 хлопців. 

— Петро сам потребує лікування і про його хворобу ми поговоримо трішки пізніше, вже з ним самим. Але чи пропонували ви допомогу йому? 

— Ми вмовляли. При першій зустрічі я пропонувала йому допомогу. Потім ми ще раз зустрічалися в реабілітаційному центрі і я знову пропонувала йому допомогу і лікування навіть за кордоном. Але він сказав, що в нього є лікар, його все влаштовує і ніяка допомога йому не потрібна. Ми також пропонували Петру долучитися до патронатної служби, щоб працювати з нами разом. 

— Правда, що Петро відмовлявся від ваших пропозицій поїхати на лікування, бо не хотів займати місце якогось іншого військового? 

— Так, це правда. Він так і казав.

Жебракування, знущання від прийомних батьків та 10 років пошуків брата

Близько 10 років Петро Скрипка шукав свого рідного брата — Станіслава Калугіна. Хлопці народилися у неблагополучній родини. Невдовзі батьки розійшлися: Станіслав залишився з батьком, а Петра забрала мати. Пізніше батько поїхав із сином до Києва, де залишив самого. Так 8-річному Станіславу довелося жити по під'їздам і вокзалам та жебракувати. Вже у дорослому віці він нарешті возз'єднався з братом. 

Станіслав розповів, чому Петру довелося піти працювати в монастир, хто відбив йому селезінку, що її довелося видалити, та який страшний діагноз йому поставили лікарі.

— Станіславе, ви також військовий?

— Так.

— Зараз служите?

— Так.

— Це правда, що Петро вас шукав 10 років?

— Ми жили в бідній сім'ї. Тато й мама любили випивати, робили в колгоспі. Що заробляли, те й пропивали. Батьки між собою билися. З часом мама забрала Петю і поїхала, а мене залишила з ним. 

— Ви росли з батьком?

— Певний час ріс з батьком. Потім ми з ним поїхали в Київ, де він мене залишив самого, а сам з друзями пішов випивати. 

— Як довго ви були самі? 

— Десь півроку я ходив жебракував.

— Скільки вам тоді було років? 

— Вісім років. Жив по вокзалам, підвалам, під'їздам.

— Якісь інші родичі у вас були? Чому вас ніхто не забрав? 

— Є по мамі рідна сестра, але вона була в змозі нас виховувати. Мене знайшла на вокзалі двоюрідна сестра і забрала до себе. Я побув якийсь час у неї, а потім з'ясувалося, що в Києві вбили батька, а мене потрібно було відправляти в інтернат. 

— І ви до повноліття були в інтернаті?

— Десь протягом року я ріс у прийомній сім'ї. Мені там не сподобалося, бо мене принижували, а соцдопомогу віддавали своїм родичам. Я знову почав жебракувати, але вони мені сказали: "Якщо не подобається, іди в інтернат". Я обрав інтернат. 

— Як саме вас принижували в прийомній сім'ї? 

— Змушували працювати як дорослого: буряк сапати, соняшники… 

— Як складалася життя Петра?

— Спочатку я про нього нічого не знав. Коли вже був в інтернаті, став цікавитися, щоб його якось знайти. Потім мені прийшов лист про те, що він знаходиться в прийомній сім'ї, яка не хоче нас зводити. 

— Але через 10 років Петро сам вас знайшов? Яким чином?

— Вийшо так, що він потрапив у той інтернат, де я навчався. Коли я вже навчався в училищі, мені подзвонив однокласник і сказав, що мій брат навчається з ним у школі. Він дав мені з ним поговорити, і я зразу сказав, що завтра ж приїду. На наступний день рано-вранці я вже був у нього. Він був дуже схожий на маму.

— Що вам відомо про долю матері?

— Нічого. Коли я був в інтернаті, у мене ще наче й було бажання її побачити. А потім я зрозумів, що коли я виросту і стану на ноги, доведеться ще й її піднімати. Вирішив, що не буду я шукати її.

— Петро так само не хоче? 

— Він спочатку хотів і намагався. Дізнався, що батька вбили, але не сказали де похований. Матір він сильно хотів знайти, але не склалося.

— Тобто ви навіть не знаєте, чи жива вона? 

— Не знаємо. Була інформація, передавали, що її бачили то там, то там. Жебракує на вокзалі. Вже спилася жінка, самі розумієте.

— Чи відомо вам, чому Петро перервав свій піший похід? 

— Так, тому що в нього є захворювання, через яке цього походу не можна було взагалі робити. Я його попереджав. Він слухав мене, але робив своє. Йому ніхто не допоміг у житті, тому він хоче комусь допомогти. 

— Який діагноз у Петра? 

— Розсіяний склероз. Це тяжка хвороба. 

— Вона може призвести до повного паралічу людини. 

— Так, він може стати просто лежачою мумією. Не розмовляти, не ходити. Може все бути.

— Звідки ця хвороба могла взятися? 

— Можливо, була в генах батьків. Можливо, через те, що вони вживали.

— Що сталося з Петром у 2010 році?

— Йому видалили селезінку. Він знаходився в чоловічому монастирі, де в нього стався конфлікт із послушником. Його сильно побили, про що він спочатку мені не говорив. Казав, що його на фермі вдарила корова. А потім сказав, що йому послушник відбив селезінку. 

— Чому Петро пішов у монастир? 

— Спочатку він вчився у технікумі в Харкові. Потім вступив в Одесі на кока. Після цього йому запропонували піти працювати в монастирі в Одесі. 

— Якщо бути відвертими, рідко коли кухарі йдуть працювати в монастир. Найімовірніше за все, Петро пішов в монастир, тому що йому не було де жити?

— Так, жити було дуже тяжко. Треба було десь заробити таких коштів, щоб і прожити самому, і за житло платити. Заробітки були не дуже великі, він не міг цього потягнути. 

Попри важке захворювання вступив до лав ЗСУ та наважився на піший похід до Лісабона

Коли батьки Станіслава Калугіна та Петра Скрипки розійшлися, мама забрала Петю з собою жебракувати Україною. Коли йому було п'ять років, жінка покинула сина на вокзалі в Кропивницькому. Так хлопець опинився в інтернаті, а потім пережив фізичне насилля у прийомній сім'ї. Згодом йому діагностували страшне захворювання, яке може призвести до повного паралічу — розсіяний склероз. Попри це та інші пережиті травми Петро Скрипка потрапив до лав ЗСУ, а після звільнення наважився на піший похід "Київ-Лісабон", яким зібрав 1,5 мільйона гривень для лікування та реабілітації військових. 

— Давайте поговоримо про ваше здоров'я. Коли ви зрозуміли, що з вами коїться щось неладне?

— Приблизно у 15-16 років в інтернаті мене возили у лікарню, але результатів чи якихось діагнозів мені не ставили. На той час у мене вже змінилася ходьба — тіло було нахилене вперед. Здебільшого у мене перевіряли куприк, питали, чи були травми з ним. У дитинстві я якось сильно впав на куприк.

З часом я почав сильніше шкутильгати. Коли я навчався в Одесі у морському училищі, у нас була своя лікарня. Я звернувся до невропатолога, розповів їй усе, а вона при мені гуглила, що ж це може бути. Потім все затихло, тому що я саме закінчував навчання, працював, треба було вступати далі. Я вступив, але не пройшов медкомісію. Це був 2013-й чи 2014 рік. 

Я вже заробив трохи грошей, прийшов до завідуючої обласної лікарні в Кіровоградській області і сказав, що не піду, поки вони мені не допоможуть. Вона привела мене в кабінет і запитала, чи боюсь я болю. Я сказав, що боюсь. Вона попередила, що буде дуже боляче. Поклала мене на кушетку, мої ноги закинула в ємність із водою і почала водити проводами, щоб мене било струмом. Сказала терпіти, бо процедуру треба пройти до кінця — вона перевіряла нерви. Тоді вона одразу сказала, що у мене розсіяний склероз. 

— Ми вже знаємо від вашого брата, що коли ваші батьки розлучилися, ви лишилися з мамою. Потім ви потрапили теж до прийомної сім'ї і в інтернат. Що сталося? 

— Ми поїхали з мамою подорожувати по Україні. 

— Ви це так романтично називаєте, але ж це було жебрацтво. 

— Так. Коли мати мене залишила, мене забрали до дитячого будинку. 

— Мати вас залишила?

— Так, на вокзалі в Кропивницькому. Я залишився, а вона поїхала далі в електричці. З тих пір я її не бачив.

— Скільки вам було тоді років?

— П'ять. Потім мене хтось відвів до автовокзалу в Кропивницькому, викликали поліцію, забрали до, як це тоді називалося, дитячого розподільчого центру. 

— Що з вами відбувалося в прийомній сім'ї? 

— Були і приємні моменти, але чомусь в пам'яті лишилися лише погані. Я страждав від фізичного насилля за те, що, наприклад, гучно дихаю уві сні або не так їм. Я робив декілька спроб втечі. Втретє тікав уночі 14 лютого в тому, в чому був — футболка, курточка, штани, резинові чоботи. 

— Скільки вам було тоді років? 

— Майже п'ятнадцять. Коли я потрапив до інтернату, було відчуття, ніби я попав в іншу реальність чи в рай. 

— Яким чином, маючи хворобу, ви потрапили у військо? 

— Спочатку вступив до тероборони, яку потім розформували. Мій знайомий, з яким ми колись працювали на будівництві, був у ТрО "Азов". Він позвав мене. Одного дня ми були в наряді на кухні, а наступного сказали збирати речі, бо їдем у Запоріжжя. Речей у мене майже не було. Взяв із собою лише рюкзак. Видали форму, взуття, курточку і пізно вночі автобусом ми поїхали на Запоріжжя. Таким чином я потрапив до війська. 

— Тобто ви приховали свою хворобу?

— Так. 

— Але у лютому 2023 року вас списали, бо дізналися про хворобу?

— Так, стан трішки погіршився. У перші дні я, як і зазвичай, пив знеболююче. Але була постійна емоційна напруга і стан погіршився. Мене відвезли у госпіталь, де довелося зізнатися про діагноз. Лікар сказав, що до війська я не повернуся.

— Перші прояви вашої хвороби — це проблема з ходою. Однак ви вирішили збирати кошти для ЗСУ саме у пішому марафоні "Київ-Лісабон". Чому саме таким чином? Могли ж вигадати інший спосіб. 

— Не зважаючи на те, що я кульгаю, я завжди любив ходити пішки. 

— Скільки кілометрів від Києва до Лісабона?

— Якщо брати по прямому маршруту, який прокладають онлайн-мапи, то буде 3884 кілометри. 

— За скільки часу планували подолати цей шлях? 

— Розрахував в середньому в день проходити 25 кілометрів, але проходив і більше. 

— Куди вам вдалося дійти?

— До Нюрнберга в Німеччині. Це майже 2000 кілометрів пройденого шляху. Йшов понад три місяці.

— Де ви ночували, що їли? 

— Коли йшов Україною, ночував тільки в людей. В Європі з цим було важче, тому все за власний кошт, але часом люди допомагали знімати житло. 

— Чи доводилося вам ночувати на вулиці? 

— Так. Двічі я ночував у палатці, коли йшов із Києва до Львова, і ще один раз — як ішов до Варшави. В Україні з цим питань не було, а в Європі за це можна отримати штраф. У перші дні я купував собі на заправках хот-доги і каву, а потім уже допомагали підписники — досить добре навіть годували.

— Як люди реагували на вас? Я знаю, що була історія з дитиною, яка спеціально збирала гроші для вас. 

— Так, таких дітей було досить багато. Мені було дуже приємно. Коли я вже пішов свій марафон, десь через тиждень дуже активно почали підтримувати діти і молодь — збирали кошти, які їм батьки давали на обіди. Була дівчинка, яка продавала в Чернігові браслети, а зароблені гроші її мама потім відправила мені.

— Що стало останньою краплею, після чого ви вирішили зупинити свій марафон і повернутися назад?

— З'явився біль у стегні і нозі вище коліна. Також почали німіти руки. Оскільки я вже хворію не перший рік, то знаю, що це знак, що потрібно зупинитися. 

Коли приїхав до Києва, прийшов до Центру розсіяного склерозу. У лікаря були величезні круглі очі, коли вона побачила всі мої документи. Вона не могла збагнути про який марафон і яку службу в армії я говорю. Сказала, що якщо я продовжу, то буду прикутий до інвалідного візка в кращому випадку, в гіршому — до ліжка. 

— Ми чули, що Олена пропонувала вам допомогу, лікування, реабілітацію, але ви відмовились. Ми хочемо теж закликати вас прийняти допомогу.

— Я відмовився від пропозиції Олени, тому що я вже більш цивільна людина. Якщо я піду, то якийсь військовий не отримає те місце.

Спільними зусиллями Ірина Хоменко, Олена Толкачова та реабілітог Чернігівської міської лікарні №4 Максим Васянін, який доєднався по відеозв'язку, вмовили Петра Скрипку пройти лікування та реабілітацію. До того ж, завдяки участі в проєкті "Я не забуду" чоловік отримав дві пропозиції щодо працевлаштування по завершенню лікування.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Як склалося життя героїв після участі у проєкті "Я не забуду" — підсумки 2023 року
• Чому 10-річний хлопчик заробляє на собаку-поводиря — історія Макара у проєкті "Я не забуду"
• Збирає 80 000 доларів на протези для побратима: у проєкті "Я не забуду" — історія справжньої дружби
• Чому на "нулі" вирізають зуби штик-ножем та в якому секретному бусі військових на фронті позбавляють болю — у проєкті "Я не забуду"
• Чому пустує оздоровчий центр матері "Привиду Києва": історія Наталії Тарабалки — у проєкті "Я не забуду"