Чому 10-річний хлопчик заробляє на собаку-поводиря — історія Макара у проєкті "Я не забуду"

10-річний Макар Парфенов виготовляє прикраси з бісеру та ниток, а кошти з проданих виробів відкладає на собаку-поводиря. Його хрещений Денис Абдулін отримав на фронті важке поранення, в результаті якого втратив повністю зір. 

Про те, як відреагували батьки на те, що хлопчик захотів збирати кошти для хрещеного, як військовий отримав поранення та як живе після трагедії, скільки коштує собака-поводир та про багато іншого розповідається у проєкті "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

10-річний хлопчик збирає гроші на собаку-поводиря

Кожен день 10-річного Макара Парфенова з Білої Церкви розписаний по хвилинах. Окрім навчання в школі, плавання, боксу та вивчення англійської, хлопець самостійно намагається заробляти гроші. І не на солодощі та гаджети, а на собаку-поводиря для свого хрещеного.

— Макаре, привіт! Що ти нам приніс показувати? 

— Це браслети з бісеру. Різних кольорів. Є ще з паракорду (легка нейлонова мотузка, яка спочатку використовувалася у виробництві парашутів, — ред.). А це іграшка. Я зв'язав її гачком за годину чи дві, всередини — синтепон.

— Я знаю, що за допомогою цих своїх виробів ти збираєш гроші на собаку-поводиря. Для кого ця собака?

— Для мого хрещеного Дениса. Він незрячий. 

— Як давно твій хрещений має таку проблему? 

— Уже близько року.

— Що з ним сталося?

— На фронті в Сєвєродонецьку йому осколок влучив у голову і вилетів через очі. Біда сталася. Тато мені розповів, і я став плакати, а потім збирати кошти на лікування.

— Хрещений знає, що ти збираєш гроші на собаку-поводиря?

— Ні, це сюрприз. Він ще досі не знає.

— Коли почався твій збір? 

— Минулого літа. Спочатку я збирав на ліки та операцію, а тепер на собаку — вже як два чи три місяці. У нас біля церкви є критий ринок, я там став продавати свої браслети.

— Люди тебе так підтримують і навіть інколи дають більше грошей, ніж ти хотів за свої браслети. Скільки за день ти можеш заробити?

— Мінімум — нуль, а максимально якось заробив 880 гривень.

— Чим ще ти любиш займатися, окрім плетіння браслетів? 

— Я займаюсь боксом, як і мій хрещений. Тато хотів мене віддати [на бокс] в чотири роки, але там тільки з шести. Я походив пару років на дзюдо, а потім спробував бокс і він сподобався мені більше. Мій хрещений — боксер. Він є прикладом для мене.

— Ким ти хочеш стати, коли виростеш? 

— Чемпіоном України і Європи з боксу.

— Є в тебе кумири в цьому виді спорту?

— Олександр Усик.

— Скільки грошей тобі наразі вдалося зібрати на собаку-поводиря для хрещеного? 

— 1600 чи 1700 гривень.

— Чи вистачить цих грошей на покупку собаки? 

— Їх, звісно, не вистачить. Будуть люди допомагати — я готовий виносити сміття їм, вигулювати чиюсь невелику собаку, можу навчити грати в шахи, шашки і в нарди.

Мати хлопчика, який заробляє гроші на собаку-поводиря

Мати 10-річного Макара, Станіслава Парфенова усіляко підтримує допомагає синові з його бажанням допомогти хрещеному. Жінка розповіла, звідки виникла ідея придбати собаку-поводиря для незрячого військового Дениса Абдуліна.

— Доброго дня! Ви сьогодні сама з сином приїхали до нас. А де батько Макара? 

— Батько наш військовослужбовець, він захищає Україну. 

— Як ваш син відреагував, коли дізнався про те, що сталося з його хрещеним? 

— Макар дуже сильно почав плакати, переживати, питати, скільки потрібно коштів. Готовий був віддати все, тільки щоб допомогти хрещеному знову бачити. Хай збирає кошти, я з задоволенням. Це його хрещений. Ми допомагаємо і підтримуємо. 

— Дуже зворушливо, що він тримає це в таємниці від хрещеного, бо хоче зробити йому сюрприз. 

— Ми разом сказали, що поки хрещеному казати не будемо. Хрещений їздив на реабілітацію і там були собаки. Тоді він і загорівся цією ідеєю — захотів таку собаку. Тому ми вирішили збирати кошти на собаку, бо вона коштує дуже великих грошей.

Дружина Дениса, який втратив зір внаслідок поранення на фронті

Леся Абдуліна — дружина військового Дениса, котрий втратив зір внаслідок поранення на фронті. Разом подружжя виховує двох синів. Коли чоловік йшов на війну, жінка розуміла, що він може отримати там поранення, тому запевнила його, що чекатиме і кохатиме у будь-якому разі та за будь-яких обставин.

— Яким було ваше сімейне життя до повномасштабного вторгнення? Ким ви з вашим чоловіком Денисом працювали? 

— Ми 15 років разом. Коли мені виповнилося 17 років, ми почали зустрічатися, а потім шлюб. У нас народилося двоє дітей — Вадим і Давид. Я влаштувалася за спеціальністю — соціальним педагогом у спортивний ліцей, де я раніше навчалась. Денис ніколи без роботи не сидів, з 14 років почав працювати. Його виховала бабуся, бо батько хворів, а в матері була інша сім'я. Ким він тільки не працював. Взагалі він електрик.

— Як ви дізналися про трагедію, що сталася з вашим чоловіком? 

— Я була в Литві з дітьми, куди нас відправив чоловік. Зв'язку часто не було по три-чотири дні. На третій день він нарешті взяв слухавку і сказав, що він в лікарні і що, напевно, залишився на все життя сліпим.

Перший час була паніка. Десь півгодини мені потрібно було, щоб прийти в себе. Не хотіла показувати Денису свої переживання та навантажувати його своїми емоціями. Головне, що живий. Коли він ішов на війну, я казала йому, що чекатиму незважаючи ні на що і в будь-якому стані.

— Як ви це пояснили дітям? 

— Діти спочатку не зрозуміли, як це — не бачити.

— Після того, як чоловік повернувся додому вже незрячим, як змінилося ваше життя, ваш побут? Що було найскладнішим? 

— Змінилося майже все. Якщо раніше у нас було двоє спільних дітей, то зараз мені додалася ще третя доросла дитина. Всі хатні побутові справи і його особисті… Це ніби і дріб'язкові питання, але ж, наприклад, ти не можеш просто принести йому чай і поставити. Треба показати, де саме він знаходиться і щоб він його не перекинув. В туалеті впав туалетний папір — він не може його знайти. Спочатку я його і голила, і стригла, а зараз уже сам. Але поклав бритву, а потім не може її знайти. На фоні цього він агресує, тому що звик завжди самому обходитися. 

— То вам довелося стати і очима, і руками чоловіка?

— Так, особливо в перші півроку. Зараз вже вже потроху звикаємо. 

— Денис був на реабілітації. Після цього його самостійність покращилася?

— Так. На реабілітації він вперше взяв тростину до рук. Вдома він знає кожен куток, бо виріс там і провів усе життя. А щойно вийде з під'їзду — все. Також почав допомагати мені по господарству: миє посуд, може пилососити, помити підлогу маленькою ганчіркою. Намагається по максимуму, то таким чином відчуває себе потрібним. 

— Очевидно, що після того, як Денис став незрячим, всі фінансові питання родини лягли на ваші плечі. Як ви справляєтеся?

— Раніше ми самі на себе розраховували. Денис ніколи не сидів без роботи. Коли бачив, що нам не вистачає фінансів у сім'ї, завжди шукав іншу роботу — більш високооплачувану. Я працюю в державній установі, тому все залежить від держави. Що дали, на те й розраховуєш. Денису дали пенсію як ветерану війни й інваліду І групи.

"Я відразу зрозумів, що це мої очі повилітали"

Денис Абдулін захищав незалежність України на передовій і там втратив можливість бачити цей світ, однак чоловік не втратив жаги до життя і спроможності мріяти. Він розповів, як вступив до ЗСУ та за яких обставин втратив зір.

— Як ви опинилися на службі? Ви пішли до військкомату добровольцем?

— Так, звісно. Перед тим у мене помер дядько, то я спочатку поховав його, а потім пішов до військкомату. Там мене дівчина запитала, що за жовта стрічка у мене на руці. Я відповів, що раніше записався до тероборони, але хочу в ЗСУ. Вона сказала, що так не вийде, мої дані вже там. Я образився і пішов додому. Наступного дня обрізав ту стрічку і знову пішов у військкомат. Там нам за тероборону вже нічого не сказали, лише сказали прийти з речами.

— Яка у вас була спеціалізація? 

— Десант, БМП (Бойова машина піхоти, — ред.).

— За яких обставин ви отримали поранення? 

— З 120-го міномета прилетіла міна і одразу нас п'ятьох затрьохсотила ("Вантаж 300" у військовому жаргоні означає транспортування пораненого солдата, якого вивозять із зони бойових дій, — ред.). Я не відчував болю. Був яскравий спалах в голові і немов помаранчеве полум'я вилетіло з очей. А потім суцільна краснота і все. Кров'яка йшла звідусіль: з обох очей, з рота, з носа, з вуха. Побратими під обстрілами почали надавати першу допомогу. Нас вдвох з побратимом забрали першими, як найважчих. Моєму побратиму майже відірвало руку, вона висіла на шкірі.

— Коли ви зрозуміли, що більше не будете бачити?

— Я відразу зрозумів, що це мої очі повилітали. Коли мене ще в Сєвєродонецьку хлопці зашивали, я ледь із них витягнув, що в мене з очима. Один сказав: "Не переживай, одне [око] ще можна врятувати". Це мене і тримало. Але не врятували. 

Мені стало погано, почало трусити. Хотілось усім сказати: "Замовчіть і йдіть звідси!". Близько півроку я сидів удома, мов якийсь кіт: тільки їв і спав. Потім трохи почав рухатися, відтискатися від підлоги, висіти на турніку.

— Ви були на реабілітації. Там ви дізналися про собаку-поводиря і тепер мрієте про такого друга?

— Так.

Скільки коштує собака-поводир

Команда проєкту "Я не забуду" зв'язалася з Анною Бойковою — представницею ініціативної групи, яка готує собак-поводирів. Спеціалістка і цій галузі розповіла, як виховують таких чотирилапих компаньйонів та скільки вони коштують.

— Як виростити і виховати собаку-поводиря?

— У кожній розвинутій державі таких собак виховують за кошти держави або спонсорів. Незряча людина не зможе самостійно собі виховати таку собаку. У мене була допомога чоловіка і багато кінологів поруч, але не обійшлося без перелому ноги і купи "шишок" та подряпин. Ми вирішили, що не хочемо, щоб незрячі проходили такий страшний курс підготовки собаки самостійно, тому зараз займаємося розвитком школи собак-поводирів в Україні.

— Скільки часу треба на виховання такої собаки? 

— Від цуценяти до випуску готового собаки минає від одного року до двох.

— Як відбувається процес замовлення собаки? 

— Ми в нашому клубі собак-поводирів України склали невеличку анкету і вже маємо чергу. Денис, до речі, в ній є. Ми дуже стараємося зробити так, щоб незрячі отримували своїх собак безкоштовно. Працюємо в цьому напрямку і думаю, що незабаром унас вийде. Дуже хочеться, щоб людина не думала, де їй взяти такі великі кошти. При зустрічі з Денисом я сказала, що така собака коштуватиме 150 000 гривень. Але у зв'язку зі зростанням цін на корм, препарати для обробки собак та інші послуги вона буде коштувати 201 000 гривень. Минуло два місяці, а все так подорожчало. 

— В Україні наразі безкоштовної програми для незрячих військових по отриманню собак-поводирів немає?

— На жаль, нема, як і закону, який захищав би собак-поводирів та цих незрячих людей.

Якщо ви можете допомогти незрячому військовому Денису Абдуліну отримати свого собаку-поводиря якомога швидше: 

Попередні випуски "Я не забуду":

• Збирає 80 000 доларів на протези для побратима: у проєкті "Я не забуду" — історія справжньої дружби
• Чому на "нулі" вирізають зуби штик-ножем та в якому секретному бусі військових на фронті позбавляють болю — у проєкті "Я не забуду"
• Чому пустує оздоровчий центр матері "Привиду Києва": історія Наталії Тарабалки — у проєкті "Я не забуду"
• Кохання довжиною в тиждень: мати загиблого бійця ЗСУ вперше зустрілася з коханою свого сина у проєкті "Я не забуду"
• "Хочу, щоб татко повернувся": історія 10-річної доньки захисника Маріуполя, яка переживає страшну трагедію та водночас рятує інших