Війна, самодопомога і гумор: автор проєкту "Я зміг і Ти зможеш" Олександр Терещенко розповідає про свій шлях після поранення

В Україні стартував проєкт "Я зміг і Ти зможеш", покликаний допомогти ветеранам з ампутованими кінцівками соціалізуватися та повернутися до активного життя. У програмі "Ранок Вдома" ми поговорили з автором і ініціатором проєкту — ветераном російсько-української війни, Героєм України Олександром Терещенком. Він пішов на фронт ще у 2014-му, а під час боїв за Донецький аеропорт втратив обидві руки та зазнав тяжкого поранення ока.

Ведуча — Валентина Лук’янець.

— Ваша історія як ветерана почалася у 2014-му: бої за Донецький аеропорт, важке поранення, втрата обох рук і травма ока. Але ви не здалися й щодня доводите, що ампутація — не вирок. Як вам це вдається?

— Я жартую, що мене вдало контузило. Бо вже наступного року після поранення ми заснували ветеранську громадську організацію, хоча до війни я вважав міськими божевільними тих, хто цим займається.

Спершу це була просто ідея чимось зайнятися, але потім почали повертатися хлопці, з’явилася купа проблем, а я так захопився всім цим, що навіть забував, що сам маю травми.

Згодом я почав працювати в Академії патрульної поліції, переїхав до Києва — і тоді якраз стався цей стрибок: я пішов на роботу і почав працювати повноцінно.

Ніколи я не допускав для себе ролі “весільного генерала”, хоча й казали: "Ну, можете піти додому раніше, можете прийти пізніше". Але для мене це була саме робота.

Тоді я зрозумів, що маю вести повноцінне життя.

Маю сам собі давати раду, попри те, що в мене є родина, і всі готові піклуватися про мене.

— Скільки ви пропрацювали в Академії патрульної поліції? 

— Два роки встиг пропрацювати й зараз продовжую займатися ветеранською політикою, але вже в Миколаєві.

Я не раху́юся начальником управління у справах ветеранів, бо взяв відпустку за власний рахунок, коли почалося широкомасштабне вторгнення, і почав займатися волонтерством: заснував благодійні фонди, щоб хлопцям відправляли бронежилети, шоломи, дрони — це зараз основне.

Не знаю, коли повернуся до роботи — поки що там жінки справляються, а зараз стоїть питання відстояти Україну.

— Ви написали книгу “Життя після 16:30. Сім років потому”. Про що вона — і чому саме “після 16:30”?

— 16:30 — це момент мого поранення, зафіксований під час накладання джгутів. У той момент у терміналі був Дмитро — він знімав документальний фільм зі студії "Вавилонʼ13".

Якраз цей епізод потрапив на відео, і я міг переконатися, що це саме той час, коли сказали: "Пиши 16:30".

Ця книга народилася з дописів у Facebook: перший з’явився у 2018 році, адже з моменту поранення я писав — не втрачав свідомість і все пам’ятав. Без кривавих подробиць — просто намагався передати відчуття людини, яка усвідомлює: щойно її життя змінилося, сталося щось непоправне.

Але з гумором і самоіронією, бо я така людина. Реанімація, повернення до життя — ці епізоди я записував, і потім мене переконали зробити з цього книгу. Це така збірка оповідань.

Фактично відлік іде після 16:30, бо мій бойовий шлях був коротким, і писати героїчні оди про "свою війну" не мало сенсу. А далі вже було продовження — сім років потому.

Я ставив перед собою мету показати життя людини у подоланні труднощів — не для того, щоб викликати жалість чи дорікання сумлінням, що я воював, а хтось — ні. 

Просто показати життя людини.

— Ви автор, ініціатор і ведучий проєкту "Я зміг і Ти зможеш". Про що він, як виникла ідея та яка його мета?

— Я давно мав таку ідею, тому що за ці 11 років мене часто знімали на телебаченні, умовно кажучи, у мотиваційних фільмах, але за кадром завжди залишалося: а як він ходить на роботу, чи є в нього команда няньок, які його годують, одягають та все інше.

Мені завжди хотілося дати якусь практичну пораду людині, яка теж втратила, наприклад, руки — як їй бути незалежною в повсякденному житті.

Багато речей я роками вчився робити сам, тому що в нас дуже консервативне суспільство, і навіть у реабілітаційних центрах, принаймні на той час, тема туалету та миття залишалася за кадром.

Чотири роки я був переконаний, що ніколи в житті не зможу навіть самостійно закапати око або підстригти собі бороду й вуса електричною машинкою.

Це довгий шлях: ти постійно думаєш, що не можеш, а потім підійшов з іншого боку — і зробив.

Важливо ділитися досвідом. Не всі такі наполегливі й хтось одразу може впасти у відчай і вважати, що це для нього недосяжне, — тому я вирішив зробити такий проєкт.

На щастя, посольство Сполучених Штатів Америки в Україні підтримало його: ми отримали грант і почали знімати перші ролики.

Цей проєкт включає конкретні відеопоради, як виконувати ту чи іншу справу. Наприклад, заправити ліжко, почистити зуби, дати собі раду в туалеті, помитися, приготувати їжу — “фундамент піраміди Маслоу” — те, без чого інших звершень бути не може.

Загалом планується розкрити 12 тем щоденної побутової незалежності. Далі до кожної теми йде електронний порадник — інструкція, де детально з малюнками показано, наприклад, як голитися.

А також — подкаст на тему соціальної адаптації, де вже ширше розкриваються будь-які питання: ті ж проблеми в сімейних стосунках, баланс між опікою і допомогою, самореалізація, повернення до повноцінного життя.

Я хочу залучити до проєкту якомога більше ветеранів з ампутаціями, тому що на кілька сантиметрів коротша кукса — і це вже інший досвід, а такими речами важливо ділитися.

Тому, ми плануємо продовжувати його і залучати якомога більше людей, зокрема ветеранок, адже жіночий досвід також має свою специфіку. І щоб це було не лише для ветеранів з інвалідністю, а й для цивільних та ерготерапевтів, які навчають жити після поранення.

— Чи ви вже отримуєте відгуки?

— Маю сказати, що найбільш популярним питанням виявилося: як дати собі раду в туалеті.

Це була доволі контраверсійна тема для всіх.

Я навіть жартував, що, можливо, зіпсую собі карму — скажуть: “Колишній заступник міністра у справах ветеранів показує, як у нього облаштований туалет, як треба згинати гачок” та все інше.

Але я готовий на це піти, тому що про це ніхто не скаже.

Хотів би, щоб хлопці з ампутаціями, які вже повернулися до життя, у нас в описі до відео на YouTube-каналі заповнили Google-форму і написали, що готові поділитися досвідом.

Ми приїдемо, все знімемо або попросимо записати на телефон.

Це дуже важливо, якщо ти повернувся до життя, ділитися досвідом — здавалося б, у таких елементарних речах, як от закапати очі.

Тому діліться, надсилайте, і якщо ми допоможемо хоча б одному чи двом побратимам іти далі — я вважаю, що це величезний кайф.

Читайте також: Зміг побачити новонароджену дочку тільки телефоном: Тетяна дізналася правду про утримання чоловіка в російському полоні