Пережив удар "Іскандера" та понад 13 операцій: історія захисника Дмитра Яроцького

Після важкого поранення внаслідок ракетного удару життя ветерана Дмитра Яроцького змінилося за лічені секунди. Попереду були місяці лікування, понад 13 операцій з пересадки шкіри та тривала реабілітація, під час якої довелося заново вчитися ходити. Сьогодні чоловцк вже повернувся до активного життя: водить автомобіль, займається спортом і продовжує відновлюватися.

Детальніше — у сюжеті “Ранку Вдома”.

Кожен рух був через неймовірний біль, кожен день — як маленька перемога. Після важких опіків ветеран Дмитро Яроцький заново вчився жити, рухатися, витримувати погляди людей і не здаватися.

"Права рука постраждала найбільше, вона перенесла багато операцій. Мені говорили, що її хотіли ампутувати, але її вдалося врятувати. Пересаджували шкіру. Також постраждали ноги — на правій стороні теж були пересадки", — розповідає ветеран Дмитро Яроцький.

27-річний Дмитро родом із села Павлівка на Дніпропетровщині. До повномасштабного вторгнення закінчив Український державний хіміко-технологічний університет у Дніпрі, будував кар'єру та планував майбутнє, але одного дня змінив цивільний одяг на військову форму.

"Пішов на строкову службу. Там я потрапив у 107-му Кременчуцьку бригаду. Пройшов базову військову підготовку за півтора місяця в Полтаві. Потім знову повернувся в бригаду і за місяць-півтора вирішив підписати контракт зі Збройними Силами України. Це було моє стійке рішення", — говорить військовий.

За три тижні після підписання контракту почалося повномасштабне вторгнення. 24 лютого 2022 року оборонець уже виконував бойові завдання на Харківщині. Далі була Донеччина, Запоріжжя та Херсонщина. За роки служби воїн пройшов найгарячіші напрямки фронту.

"Під час виконання бойових завдань, пов'язаних із захистом Батьківщини, 15 серпня 2024 року я отримав важке поранення. Це була мінно-вибухова травма, а простими словами “приліт” ракети. Ракета "Іскандер" впала дуже близько біля мене, можна сказати, за лічені метри", — згадує Дмитро.

Він отримав важкі поранення, глибокі опіки всього тіла, контузію та порушення слуху. Чоловік і досі пам'ятає кожну секунду того страшного “прильоту”.

"Коли я втратив свідомість, моє тіло вже не слухалося, але мозок працював. Я розумів, що сталося і за яких обставин. Було відчуття, що це все, це вже кінець і я більше нічого не побачу. Але я подумав про свою дружину — як вона це переживе, подумав про батьків, про друзів. Я не знаю, як це вийшло... Я просто перелякався за те, як вони це перенесуть", — ділиться боєць.

Попри нестерпний біль, він сам вибрався з місця удару. Згодом його евакуювали до стабілізаційного пункту, і так почалася найдовша битва у його житті — боротьба за виживання та відновлення.

Спочатку був Сумський стабілізаційний центр, потім — чотири місяці у військовому госпіталі Харкова. Попереду на Дмитра чекали 13 операцій із пересадки шкіри, нескінченні перев'язки та постійний біль.

"Дуже багато було виснажливих днів, тижнів, місяців і постійний біль. Перерви не було взагалі. Так, бувало зменшення болю, але він нікуди не зникав", — говорить ветеран.

Наприкінці грудня Дмитра у критично важкому стані доправили до Медичного центру міста Києва. Тут за його життя та відновлення боролася ціла команда лікарів та фахівців із реабілітації під керівництвом Олександра Колісника.

"Боротьба йшла за життя пацієнта. Велику роботу проробили лікарі-комбустіологи, які з ним працювали, а також лікарі відділення інтенсивної терапії. Вони боролися зі свого боку за його життя. З нашого ж боку долучилися фізичні терапевти та ерготерапевти. Стан був дуже важкий: він не міг самостійно повертатися на бік, сидіти чи стояти. Про ходьбу взагалі тоді мова не йшла", — зазначає завідувач відділення фізичної та реабілітаційної медицини, лікар Колісник.

Дмитро не міг робити самостійно абсолютно нічого. Через глибокі опіки та тривале лікування суглоби втратили рухливість, а будь-яка спроба поворухнутися викликала неймовірний біль.

"Важливо контролювати цей рівень болю, щоб реабілітація не перетворювалася для пацієнта на страждання. Важливо було контролювати цей біль з лікарями, щоб вони знеболювали його під час занять", — пояснює фізичний терапевт Богдан Кравченко.

Кожен день починався з маленьких перемог, розповідає Богдан. За цей час він став для Дмитра ліпшим другом. Спочатку завданням було просто опустити ноги з ліжка, потім — сісти, згодом — самостійно попити води. А ще через деякий час — зробити перші кроки.

Сам Дмитро зізнається: були моменти, коли сил боротися майже не залишалося.

"Скажу чесно, протягом усього цього часу, поки я лікувався, дуже часто опускалися руки. Особливо, коли ти робиш один крок уперед, а через три-чотири дні два кроки назад", — зізнається ветеран.

Допомагали дружина, батьки та друзі. Особливу вдячність ветеран висловлює медичному персоналу, який підтримував його не лише професійно, а й суто по-людськи.

"85% персоналу з реабілітації так чи інакше мною займалися, вони мене підтримували. Навіть через "не хочу" вони заставляли працювати. Казали: не треба багато говорити, просто зроби хоч крок, зроби хоч два, і все", — згадує чоловік.

Переломним став день, коли рани нарешті почали загоюватися. Оборонець зміг уперше вийти на вулицю та побачити звичайне життя навколо. Після виписки з центру відновлення не закінчилося:санаторій, домашні вправи та щоденна робота над собою.

Нині Дмитро може довго ходити, стояти, присідати, навіть бігати, впевнено водити автомобіль та кататися на ковзанах.

"Якщо ти опустив руки і вже не маєш надії, то можеш посидіти й подумати про це годину-дві. Але потім викинь це з голови і просто продовжуй йти далі. Потрібно просто знайти для себе мотивацію", — переконаний Дмитро Яроцький.

Шрами від опіків залишаться на тілі назавжди, як і важкі спогади про війну. Але сьогодні Дмитро впевнено дивиться вперед і власним прикладом доводить: навіть після найтяжчих випробувань можна і треба повертатися до життя.

Читайте також: Пережив потрійну ампутацію та повернувся до життя: історія морпіха "Шкіпера", який відкрив власний ресторан