Соледарська сіль та дитячі шкарпетки з Маріуполя в смолі: про унікальні куби розповіла засновниця Музею фрагментів війни Тетяна Фікс

У Львівському муніципальному мистецькому центрі відкрилася виставка "Артефакти незламності у смолі: експозиція Музею фрагментів війни". Творці цього проєкту зібрали 300 експонатів, які презентують унікальні історії війни. У якому вигляді представлені артефакти, як їх збирали та чому куби купують іноземці. Про це у "Ранку Вдома" говоримо з засновницею, керівницею Музею фрагментів війни Тетяною Фікс.

— Розкажіть, будь ласка, що собою являє музей фрагментів війни? Які саме експонати там представлені і в якому вигляді?

—  Взагалі ми зібрали 300 експонатів, але у муніципальному мистецькому артцентрі у Львові  виставлено 12. Вони розповідають історії різних людей під час цього повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ми зробили тільки 300 експонатів, тобто розповіли 300 історій. Цих історій, на жаль, значно більше.

— Знаю, що є цікавий нюанс саме у вашій подачі цих уламків пам'ятці. Розкажіть, як виглядає виставка?

— Всі артефакти ми помістили всередину прозорого куба. Він виглядає як скляний, але насправді це епоксидна смола. Таким чином ми надали цим об'єктам музейного вигляду для того, щоб закордоном експонувати і розмовляти з людьми мовою культури й мистецтва. Виглядають вони насправді як музейні експонати. Біля кожного куба є QR-код. За посиланням ви можете прийти до нас на сайт і ви зможете прочитати історію кожного артефакту.

— Які це речі? Як ви їх підбираєте? Що це, наприклад?

— Для того, щоб зібрати більшість артефактів, ми з командою їздили в експедицію на деокуповані території, у прифронтову зону, спілкувались з людьми й так збирали історії й ці артефакти. Ми мали на меті розповісти історії, які не стали медійними. Хоча, звичайно, в нас є медійній сфері, але їх дуже мало. Ми їхали в глухі села і запитували в людей, що відбувалося саме там. Так ми формували цю нашу колекцію історій.

Щодо експонатів, які представлені саме у Львові, то, наприклад, там є шматок соледарської солі. Це навіть не сіль, це кристал солі останній, який там взяли перед тим, як окупували Соледар. Це знакова для нас річ, тому що ми віримо, що Соледар скоро знов стане українським. Але цей кристал солі нагадує нам багато чого. Зокрема, про те, про що ми не задумувались, коли Соледар був українським.

Також в музеї представлений олівець ілюстратора Сергія Майдукова, яким він робив замальовки, а теж прифронтових зонах. Сергій є достатньо відомим художником. Перед війною він зробив замальовки війни. Коли вже в повітрі висіла ця напруга і розуміння, що все-таки буде це вторгнення. Його малюнки опублікували в журналі The New Yorker.

Дуже цікаво, що його олівець виглядає в кубі як куля. Ми провели таку аналогію, бо мистецтво — теж зброя. Дуже потужна, яку не можна недооцінювати. Це такий знаковий для нас артефакт, особливо якщо говорити в контексті мистецтва і музейного простору.

Також, що є декілька артефактів з Маріуполя, які належать військовим. Є у нас малесенькі шкарпетки, які нам надала жінка, яка народжувала у Маріуполі під час бомбардування пологового. Зараз вона закордоном. Вона передала ці шкарпетки й маленькі ампулки від капель для носа. Бо це єдине, що було з ліків тоді. Більшість артефакти просто треба побачити на власні очі.

— Це дійсно не звичний підхід. Як ви прийшли до цього?

— До повномасштабного вторгнення ми займалися IT-проєктом. В нас був додаток такого імерсивного театру, куди можна було записувати аудіофайли.

Коли почалась війна, ми вирішили, що класно було б записувати туди історії людей, які, наприклад, в той час виходили з окупованої Бучі. Але щоб ці історії не стали статистикою, щоб ми їх якось нотували. Ми почали це робити.

Потім наш колега сказав, що було б класно додати предмет до цього, тому що предмет завжди надає вагу й увіковічує історію. Так ми прийшли до такої форми.

Ми думали про те, що буде через рік. Ми розуміли, що через рік увага іноземних ЗМІ точно впаде і зрозуміли, що нам треба обрати шлях, яким ми б могли спілкуватися зі світом. Вирішили, що це буде саме мова мистецтва.

—  Розкажіть, будь ласка, де можна побачити всі експонати? Які з них ви вже показали іноземцям за кордоном?

— Побачити всі експонати можна на нашому сайті TheWarFragments. Щодо виставок, то у нас вже були виставки у Тбілісі. Декілька кубів ми представляли у Лондоні, на різних івентах. Була виставка в Одеському художньому музеї. Зараз триває виставка у Львові. 17 серпня буде виставка на Bouquet Kyiv Stage в Києві, а саме в Софії Київській.

Також хочу додати, що на сайті можна знайти не тільки клуби, а й купити їх. Цей проєкт є благодійним. В нас є три фонди, яким ми допомагаємо. Всі гроші йдуть на гуманітарні потребує "Азову". Зокрема, сім'ям "азовців", які загинули або перебувають в полоні. Також фонду "Голоси дітей", які надають психологічну допомогу дітям.

— Ви продовжуєте збирати артефакти. Чи зараз це така стала колекція, яка так і зменшується завдяки благодійним продажам?

— Ми завершили збір і виробництво, тому що це дуже масштабне виробництво. По суті, ми побудували виробництво у виробництві. Зараз ми реалізовуємо ці куби. В нас багато планів на майбутнє. Ми дуже хочемо показати їх закордоном, щоб привернути увагу ще раз до України. Хочеться показати їх, тому що я знаю, як люди реагують, коли ми показуємо куб та розповідаємо історію.

—  До речі, як люди реагують на ці куби? Чи відрізняються реакції українців та іноземців?

— Практично всі куби викуплені іноземцями, які підтримують Україну і хочуть зробити свій вклад, але при цьому отримати шматочок історії, яка буде з ними. Звичайно, що реакції різні, тому що для українців це те, що вони пережили та досі переживають.

Для іноземців —  це можливість отримати частину історії, можливість задонатити, але за це щось отримати. Також це і можливість дізнатись історії, про які вони не знали.

Їм показують по телевізору новини, і вони можуть орієнтуватись тільки на них. Звичайно, вони не можуть дізнатись, що робилося там в селі на Чернігівщині. Тому це такий дуже просвітницький проєкт.

— Тобто, з одного боку, це персоналізована пам'ять. З іншого — уособлення загальних процесів. Що ви бачите на обличчях відвідувачів виставок? Як вони реагують на почуте та побачене? 

— Ми намагались підібрати історії, які кожен може перекласти на себе. Бо якщо ти жінка, то ти чітко можеш уявити, який це жах народжувати під бомбардуваннями. Звичайно, що неважливо, чи ти українська жінка, чи ти жінка в Великій Британії. Ти чітко це усвідомлюєш і розумієш. Реакція, а одна й та ж сама. Це сльози, розчулення.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• Як мотивувати українців вступати до лав ЗСУ — інтерв'ю з представницею проєкту Lobby X Ольгою Бандрівською
• Без заторів на кордоні: про електронну чергу для пасажирських автобусів розповів заступник міністра розвитку громад Сергій Деркач
• В Україні запустили інформаційну платформу протидії кібербулінгу: інтерв'ю з проєктною менеджеркою Юлією Лідіч