Ліки від стресу, допомога військовим та подарунок від Ліни Костенко: інтерв'ю із заслуженим лікарем України, дерматологинею Ольгою Богомолець у "Точці опори"

Ольга Богомолець — заслужений лікар України, докторка медичних та філософських наук, професорка, політична та громадська діячка. Належить до однієї з найстаріших в Україні медичних династій Богомольців. Меценат, засновниця і власниця комплексу "Замок Радомисль", фундаторка музею української домашньої ікони та старожитностей "Душа України". Авторка понад 70 наукових праць і 14 патентів на винаходи у сфері дерматології. Капітан запасу медичної служби, співачка, лауреатка українських музичних конкурсів. Вчетверте одружена, має четверо дітей та онука. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Ольга Богомолець пригадала свою роботу в Маріуполі та підготовку до початку повномасштабного вторгнення. Також вона розповіла про те, як виконує українські романси та авторські пісні, до яких сама пише музику; дала конкретні поради, як впоратися зі стресом, та зазначила, яким чином відбуваються безкоштовні онлайн-консультації для військових.

Ліки від стресу

— Ми всі живемо під постійним стресом вже другий рік активної війни. Як ви долаєте його і що порадите українцям? 

— Це сьогодні, мабуть, найбільш актуальна тема для обговорень. Те, що ми не можемо допустити сьогодні ніяк — це розпач і депресія. Щойно кожен запустить у собі розпач, депресію і зневіру, у нас не стане шансів на перемогу. Є чудовий науково обґрунтований метод самодопомоги — метод барона Мюнхгаузена. У нього була така тоненька косичка, за яку він себе витягував  болота. Ми зараз говоримо про всіх українців, які звикли прокидатися з війною, засинати з війною і прокидатися знову. 

— До цього можна звикнути?

— Так, до цього можна звикнути. Ми звикли. Як лікар, я перш за все пораджу всім жінкам перевірити рівень вітаміну D. Робота в офісі чи вдома, постійні переживання призводять до гіповітамінозу. Потрібно з цього почати, тому що будь-які наші спроби під час гіповітамінозу не будуть ефективними. 

Бути сьогодні в стресі — це нормально. Стрес мобілізує організм: дає нам більше сил, адреналіну, можливості сконцентруватись. Інше питання — не можна бути в ньому постійно. Потрібно зрозуміти, що плакати — це нормально, просити про допомогу — це нормально. Також нормально — когось втішити і комусь допомогти. Очікувати, що тільки тебе хтось буде втішати — ні, так не буде. Треба знайти цей баланс. 

Я колись була дуже здивована. Ми в молодості багато спілкувалися з ветеранами Другої світової війни і запитували, який час був найкращим у їхньому житті. Досі не зовсім можу це усвідомити, але всі ветерани відповідали, що війна була найкращим часом їхнього життя: "Зараз ми це розуміємо. Тоді нам здавалося, що це дуже тяжко, але сьогодні я би знову пройшов той самий час, ті самі випробування". 

— Чому? Тому що молодість?

— Тому що це справжнє. Війна відрізняється тим, що там стає менше брехні. Інформаційний фронт сьогодні у більшості українців забирає сили. Найбільш сильними є ті, які перебувають на фронті і бачать, що відбувається реально. І волонтери, які постійно зайняті роботою і їм нема коли слухати брехню і накручувати себе. Ось прослухав ти чергову порцію брехні. Чи можеш ти щось змінити? Ні. Роби те, де ти можеш щось змінити. 

Я готувалася до війни за три місяці до неї. Ні, я не передчувала її. Після того, що відбулося на Майдані, коли в мене на руках за один день один за другим померли 13 хлопців, які були розстріляні… Коли у мене запитували, чи вірю я, що може бути війна, я казала: "Після того, що відбулось, немає нічого, в що я не вірю". Якби мені хтось сказав, що в центрі Європи, в Україні, у мене на руках будуть помирати люди, я б сказала, що це нонсенс. 

Коли американці почали говорити про війну, я зібрала всю свою родину, підприємство, клініку і лабораторію. Ми зробили окремі чати, розподілили обов'язки, на випадок початку війни ми визначили, що маємо робити, хто планує виїжджати, хто лишається працювати. В Києві на роботі закупили медикаменти на три місяці. Я думала, що будуть бойові дії в Києві, тому ми з лікарями прописали, хто де буде. Ми були готові надавати допомогу так само, як на Майдані. На три місяці у нас мало вистачити перев'язувального матеріалу і знеболювальних. Ми все це підготували, законсервували і були готовими. Зробили запаси води, бо розуміли, що ситуація може бути неконтрольованою. 

Найгірша ситуація була з родиною, тому що в родині всі казали: "Мамо, не починай. Ти як завжди". Я сказала: "Окей, ви в це не вірите, а я не маю можливості вас переконати, але у нас загальні збори". У грудні я всіх зібрала і сказала, що якщо почнеться війна, то перш за все ми можемо втратити комунікацію, зв'язок. Цього не відбулось, але ми були до цього готові. На мій погляд, те, що мав зробити ворог, щоб нас деморалізувати — швидко забрати в нас засоби комунікації з близькими. Була б шалена паніка і ситуація стала б неконтрольованою. Тому я сказала, що у кожного має бути мінімальна сума грошей, а ось там стоять каністри з бензином, тому нехай по Житомирській трасі прямують на західну Україну. Там в одному селі у нас є наші добрі друзі. 

У нас був план. Мати план — це єдині ліки від стресу. Це працює в усіх сферах життя. Наприклад, ми працюємо з хворими на онкологію, лікуємо рак шкіри, меланому. Коли людина дізнається цей діагноз, вона в розпачі, вона не розуміє, що робити навіть після консультації. Ми готуємо для людини "дорожню карту" і кажемо, що робитимемо сьогодні, що завтра, а що післязавтра. І таким чином ми йдемо до перемоги. Ця карта може бути розтягнута на рік-два-три, але у людини є усвідомлення тощо, що вона буде робити. 

— Де вас застало 24 лютого 2022 року?

— 24 числа я працювала, не спала. На наступний день я мала відкривати конгрес з дерматоскопії — це спеціальний науковий підхід, як рано діагностувати рак шкіри, меланому. Я готувала доповідь. Як зазвичай, в останню хвилину щось хотілося дописати. Ми живемо під Києвом по Обухівській трасі. Почалися вибухи, і я зрозуміла, що не була до цього готова. Пішла будити чоловіка, який до останньої хвилини казав, що ніякої війни не буде. 

— Ви виїжджали кудись?

— Ні, я була весь час у Києві, працювала. Ми зв'язалися з клінікою, бо це саме був кінець місяця — людям потрібно було виплачувати зарплату. Ми зробили так, щоб у них був запас коштів для того, щоб виїхати і протриматись. Були у нас ті, хто опинився в окупації. Наш директор був у Бучі, наприклад. У нас в медицині переважно працюють жінки, у всіх є дітки, тому ми максимально намагалися підтримувати зв'язок. 

Мене чоловік змусив вирушити в дорогу, коли Житомирська траса була повністю окупована. Через південь країни ми з дочкою виїхали на західну Україну. Чоловік сказав, що по санкційним і трибунальним спискам ДНР ми матимемо багато проблем за те, що нібито катували когось на Майдані.

Онлайн-лікування під час війни та робота у військовому шпиталі

— На початку повномасштабного вторгнення на сторінці вашої клініки в соцмережах з'явився допис про те, що ви онлайн надаєте безоплатні консультації всім, хто цього потребує, а особливо пораненим. Як це відбувається? 

— Це відбувалося перші три місяці, коли ми працювали тільки онлайн. Навіть перев'язки робили онлайн. Допомагали всі лікарі, які мали доступ до мережі. Ми надали сотні безкоштовних консультацій. Зараз, звісно, ми продовжуємо робити телемедичні онлайн-консультації. Особисто я їх роблю близько ста на місяць, із них 90% — консультації для дітей. Ми не лише консультуємо сьогодні, а й дистанційно лікуємо гемангіоми (доброякісна пухлина, за походженням пов'язана з вадами формування судинної системи, — ред.). Вона лікується без операції, без рубців. Є спеціальний гель, який мажуть. Гемангіома — це яскраво червона і дуже небезпечна пухлина, яка може зробити дитину інвалідом, якщо її не почати вчасно лікувати. 

Про один із таких моїх телемедичних випадків була опублікована стаття в міжнародному журналі. До нас звернулися батьки дитини, які проживали в окупованому Херсоні. Дитині потрібно було стаціонарне лікування — пухлина займала все плече. Вона була з виразкою і інфікована. Дитині було три місяці. Ми розуміли, що ні про яке онлайн-лікування мова не йде. Я направила їх у стаціонар. У цей самий вечір вони написали, що стаціонару немає — розбомбили. В лікарню їх не брали, виїхати вони не могли, сиділи в підвалі. Мабуть, у мене таких випадків більше не було, коли ти розумієш, що потрібно в лікарню, але немає шансів. Залишається лише варіант щось пробувати робити. У батьків то був інтернет, то не було. То було світло, то не було. Вони записали і кидали відео, як роблять перев'язку. Знайшли по аптеках і почали дитині давати антибіотики. Два рази на добу я була з ними на відеозв'язку. За сім місяців практично щоденної роботи мені вдалося зробити чудо — величезна пухлина розсмокталася і повністю загоїлася. Коли вони вже змогли приїхати в Київ, ми наводили красу. Це була моя власна невеличка перемога під час війни. 

У нас сьогодні лікуються онлайн сотні дітей з усіх регіонів України. Є дітки, які виїхали кудись у гірські села. У 50% випадків мова йде про родини з маленькими дітьми, де тато воює, а мама не може сама дитину привезти. Всім нашим солдатам консультацій надаються теж безкоштовно. Переважно не їм самим, а дружинам і мамам. Ми навіть діагностуємо рак.

— Ви є капітаном запасу медичної служби і у 2019 році були заступником начальника мобільного шпиталю в Маріуполі. Розкажіть про цю роботу. 

— Так. Я побула в парламенті, там дуже токсично для людини, яка просто прийшла віддано працювати. Ми робили закон про трансплантацію, про медичне страхування, про забезпечення родин загиблих. Було дуже багато роботи, але було дуже багато токсичного впливу і внутрішньо, і зовнішньо. Мені треба було перезавантажитися. Найкраще місце, де ти можеш перезавантажитися — це фронт. У мене інших варіантів не було. Після парламенту я поїхала в Маріуполь. Там читала лекції цивільним та військовим, допомагала пацієнтам. 

— У вас там була якась бригада?

— Ні, не бригада. Я ще є професором військово-медичної академії, тому від неї я і була відряджена у військовий шпиталь у Маріуполі. Той, якого зараз уже немає. Там були не тільки поранені. Було багато людей із запаленням легенів, пієлонефритом, проблемами з серцем.

"Ми ставимося до нашої шкіри так, начебто у нас є запасна"

— Меланома — це агресивна форма раку шкіри. Як її розпізнати?

— Вже 25 років минуло відтоді, як я повернулась з Америки, де проходила навчання. Одним із перших навчань була лабораторія патоморфології. Раніше я дивилася під мікроскопом, а зараз у нас працюють чудові фахівці. Будь-яке видалене утворення, якщо його не перевірили під мікроскопом — це ризик того, що може бути пропущена меланома. Є міфи про те, що хтось видалив родимку і помер. Родимки видаляються без проблем і ризиків. А ось коли її видалили і не дослідили, не дізналися, що це меланома, то воно так і закінчується. 

Меланома — мій особистий ворог. Вона утворюється з родимки, яку видно очима і яку кожен може розпізнати. Я розробила спеціальну систему самодіагностики — АКОРД. Асиметрія, край (стає нерівним), окрас (стає нерівномірним), розмір (родимка росте), динаміка (поява кірочок та тріщинок).

Найбільше я хочу донести до людей, що наша шкіра має два шари. Епідерміс — це поверхневий шар, в якому немає кровоносних судин. Коли меланома ще в епідермісі і ми бачимо її, то вона ще не має зв'язку з організмом. Потім вона проростає в кровоносні і лімфатичні судини і розноситься метастазами. По суті, людина помирає не від меланоми, а від метастазів у життєво важливих органах. Меланома розвивається за рік. Це дуже швидко. 

— Ви створили цю клініку, бо вирішили піти у ту сферу, де в Україні ще немає механізмів дослідження?

— Я дивуюсь тому, що люди роблять зі своєю шкірою. Нікому, наприклад, не приходить у голову відрізати шматочок свого вуха чи видалити око. Але я бачила дідуся з раком на шкірі голови. Питаю: "Ви чимось лікували?". Каже: "Так, мені дружина чистотілом мазала і Стрептоцидом присипала". Ну, не сиділи без діла. Ми ставимося до нашої шкіри так, начебто у нас є запасна. А вона у нас одна і сигналізує про все: скільки людина палить, які в неї стреси, скільки випила води, де є рак, де ми перезасмагали.

Ми сьогодні можемо робити чудеса. З будь-якої родимки та новоутворення роблять парафінові блок, його фарбують, нарізають на скельця і лікар-патолог ставить кінцевий діагноз. Був випадок, як мама відвела сина в косметичний салон, де йому видалили бородавку. А що саме видалили? Ніхто не знає. Щось прозоре, якась бородавка. Коли вони прийшли до нас, у хлопця вже були множинні метастази меланоми. 

В Україні кожен другий з меланомою помирає, а в Сполучених Штатах 95 пацієнтів зі 100 виживають. Одна єдина причина — невчасне звернення. У найближчі три місяці у відкритий доступ вийде книжка для всіх "Все про родимки".

Сила музики та подарунок від Ліни Костенко

— Всі добре знають, що ви виконуйте українські романси і авторські пісні, а також самі до них пишете музику. Після повномасштабного вторгнення ви написали романс "Коли закінчиться війна" на вірші Сергія Степанюка і записали його просто на телефон. Розкажіть історію написання цієї пісні.

— Від початку війни я написала багато пісень. Завжди пишу музику сама і не співаю чужих. Хто хоче може послухати на YouTube-каналі. Але, мабуть, "Коли закінчиться війна" — це те, що болить сьогодні кожному. Не дозволяю собі ні розслаблятися, ні плакати, ні розпачу — нічого. Я це викоренила і викинула. Звісно, дуже тяжко і дуже хочеться, щоб війна закінчилась. Потрібна якась розрада, тому написала також пісню і на вірші Ліни Костенко — моєї улюбленої поетеси. Починається так: "Хочеться чуда і трішки вина…" . Але це чудо ми маємо зробити самі. Пісні народжуються від внутрішнього болю, переживань, бажання підтримати інших. Можливо, хтось послухає пісню і заплаче, чи комусь стане легше, хтось синхронізується з музикою. Музика дає сили. Планувала зробити в цьому році концерт, створила нову програму, але захворіла на Covid. Концерт змушена була відкласти. 

"Коли закінчиться війна" — це одна з перших пісень. Спочатку я записала її на телефон, а потім уже на студії. Написала щоб підтримати інших. Українцям сьогодні потрібно гуртуватися і бути разом, навіть якщо маєте різні погляди. 

— Ви написали багато пісень на слова Ліни Василівни Костенко. Вони прекрасні і вони їй подобаються. Вона казала, що ви почули її поезію і її душу. Ви ж особисто знайомі?

— Так, я дуже щаслива, що маю честь торкатися до такого. Ліна Василівна зробила мені на Різдво неймовірний подарунок, якого я не могла й очікувати. Я готую до видання книжку про "Замок Радомисль" — найбільший в світі музей української домашньої ікони, який ми зафондували. Ліна Василівна написала вступ до цієї книжки. Там стоїть дата — 25 грудня 2023 року. Дуже цьому рада і щаслива, що маю можливість знати Ліну Василівну.

— Як вона переживає ці тяжкі часи? 

— Я на Fаcebook виставляла якраз пісню і хтось почав писати, що Ліни Костенко немає в Україні, що вона десь виїхала. Кажу, що Ліна Василівна тут, вона не виходила зі своєї квартири взагалі нікуди і не збирається. Хоча ми пропонували. Вона, звісно, дуже переживає, але так само продовжує працювати і вкладати свою душу в Україну. Нещодавно я також бачилася з паном Іваном Марчуком — нашим геніальним художником. Нам є ким пишатися.

Хочу, щоб кожен українець і кожна українка надихнулися, що 60 років — це не те що не старість, а навіть початок зрілості. Мій прадід Олександр Олександрович Богомолець писав, що в нашому організмі закладені підвалини для того, щоб ми жили і ефективно працювали до 120 років. Звісно, в 90 це буде не так, як у 25. Тому 60-65 років — це наближення до "щастьоліття", яке трапляється у 80 років. Це дуже цікавий термін, який я не зустрічала в інших культурах, окрім української. У 80 років ти розумієш щастя зовсім не так, як раніше. Діти виросли, матеріальні здобутки ти вже здобув, ти вже практично ні з ким не сваришся і нікому нічого не доводиш. Тут ти починаєш усвідомлювати, що щастя — це просто жити, бачити сонце, дихати, рухатись. Дуже хочу, щоб усі українці до нього доживали. 

Життя до 120 років та помилки, що коштують життя

— Ви є продовжувачкою видатного роду Богомольців. Ваш дідусь відкрив… скільки інститутів? Точно знаю про Інститут фтизіатрії… 

— Інститут геронтології. Знаєте, яка була його головна місія?

— Продовжувати життя?

— Ні, це помилкове твердження. Не скорочувати життя. Він писав про те, що в нашому тілі закладені механізми щоб працювати до 120 років. Якщо ми не живемо стільки часу, це означає, що ми самі цьому заважаємо. Не те робимо, не те думаємо, не те п'ємо і їмо, не діагностуємо вчасно захворювання. У кожного свої причини скорочення. Але він займався Інститутами геронтології, імунології, токсикології, фізіології. Він був геніальною людиною.

— У вас також щось є і від мами, котра була патологоанатом і категорично не хотіла, щоб ви йшли в це. Ви хотіли бути криміналістом, так? 

— Так, це була моя мрія зі школи. Дуже люблю всякі загадки відгадувати. Мріяла, що колись розкрию якийсь злочин. Ще дівчинкою знала, як виглядають шерстинки лева і тигра. Знала як за краплями крові дослідити, звідки і куди тягли тіло. Після криміналіста я захотіла бути психотерапевтом. Ще одна моя вища освіта — це психолог. 

— На сайті вашої клініки зазначено: "Права на помилку я собі не даю і того ж вимагаю від усіх тих, хто зі мною працює". Але ж ми всі люди, а людям властиво помилятися навіть ненавмисно. Ви визнаєте свої помилки?

— Це дуже важливо — відчуття, чи ти даєш собі таке право. Звичайно, помилки трапляються, але наше право на помилку рахується людськими життями. 

Коли я вступила в медуніверситет, моя мама була головним дитячим патологоанатом. Вона була дуже суворою до мене, у мене не було варіанту її не слухати. Протягом трьох років я кожну суботу проводила у дитячому морзі, де мама робила розтини дітей. Вперше мене мама відвела в морг у 14 років. Було страшно, навіть моторошно. Мама казала: "Ось дивись, тут лікарі прогавили і дитина захлинулась". Там я побачила це право на помилку. Тому я своїй доньці кажу: або вона вчиться і стає ідеальним лікарем, або не буде ним взагалі.

— Війна загострює всі наші почуття. Багато людей зрозуміли, що завтра їх може не бути і тому почали уважніше ставитися до себе та свого здоров'я. А як ви? Більше стали приділяти уваги собі і своєму здоров'ю?

— Я бачу інше — багато запущених випадків раку. Бачу, як дуже швидко прогресують пухлини, що безперечно пов'язано зі стресом, тому що стрес пригнічує імунітет. Коли ми ще й заходимо у фазу депресії, імунітет перестає працювати і ми втрачаємо все. Тому, що стосується мене особисто, то я стала ще більше працювати. Думала, що більше вже не можна, а виявляється, що можна.

Попередні випуски "Точки опори":

• Які казки треба читати дітям, а які — розповідати військовим на передовій: казкар Сашко Лірник у "Точці опори"
• Вистави у прифронтових містах, останній виступ у Маріуполі, спогади про Руслану Писанку: інтерв'ю з актором Володимиром Горянським у "Точці опори"
• Зйомки у фільмі "Буча", хейт за роль Петра I та недоліки роботи в театрі: актор В'ячеслав Довженко у програмі "Точка опори"
• Знайомство з шістдесятниками, переслідування КДБ, підкорення театру "Ла Скала": інтерв'ю з примадонною української оперної сцени Марією Стеф'юк у "Точці опори"
• Про карантин на все російське, провину перед військовими, театр та кіно: актор Михайло Кукуюк у "Точці опори"