Кутя, колядки та маланки: невідоме про відомі українські традиції — у проєкті "Код ідентичності"

Якими були різдвяні свята в Україні? Чи справді столи гнулися від страв, і чи була традиція подарунків? Хто і як крізь століття зберігає неповторність української традиції, культури? Про це в програмі "Код ідентичності" разом з ведучою Світланою Леонтьєвою говорили:

• Оксана Пекун, співачка та телеведуча, народна артистка України;
• Петро Гончар, художник, генеральний директор Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара" 
• Сашко Лірник (Олександр Власюк), казкар і лірник.

Сакральна страва

Перед Різдвом в українців йде обов'язковий піст, який триває 40 днів, — з 15 листопада по 24 грудня. А вже на Святвечір господарки готують традиційний різдвяний стіл з 12-ти пісних страв, головною з яких є кутя.

Кутя — сакральна українська страва, її приготування — це був один з обрядів.

У сім'ї Петра Гончара були свої традиції святкування Різдва, навіть був особливий рецепт куті. Причому, кутю готували саме чоловіки.

"Я роблю кутю, раніше мій батько робив кутю — бо потрібна сила, щоб терти мак. Рецепт дуже простий: пшениця, тертий мак — зараз перетирають в кавомолці, але якщо терти його в макітрі макогоном, то мак інший на смак виходить. Треш, поки молочко біле не з'являлося. Мак тоді пухкий, дуже смачний. Додавали сухофрукти, які в кого були, обов'язково родзинки. Раніше кутя робилася на узварі, але зараз я роблю без узвару. Також додавали мед", — перелічив Петро Гончар.

Перше, що виготовив Сашко Лірник в школі на уроці праці, — виточив макогін. 

"У мене він досі є, бо це потрібна річ. А в школах при "совку" говорили, що не можна його робити, що, не дай боже, вдома щось таке буде. Але всі робили, й всі вчительки знали. Макітра мала бути дуже красива, розписана", — розповів він.

А в дитинстві Оксани Пекун обов'язок терти мак був на ній.

"Я була така сильна, тому терла мак. Уже мало не сльозу пускала, а мама каже: "Три, три, три…". Кажу: "Боже, який же смачний мак". "Оксанку, не облизуй макогона, щоб чоловік лисий не був". Але я облизувала, і мій чоловік не лисий", — пожартувала співачка.

До маку ще треба було пшеницю підготувати — у ступі її простукати, щоб оббити лушпиння, а потім замочити у воді.

Надати різдвяної атмосфери дому — це теж особлива традиція.

"Спочатку треба було покласти на стіл соломку, а потім вже ставити 12 пісних страв. Дідуха ставили на покуті — тобто у святий кут, де стояли образи, лампадка висіла. Дідуха робили з першого зажинкового снопа. Тобто, коли дозріла пшениця, і її починали збирати, то перший сніп лишали, й потім з нього робили дідуха на Різдво", — розповіла Оксана Пекун. 

Дідух — це символ роду, символ єднання з пращурами, символ землеробства і достатку. 

Як зазначив Сашко Лірник, наші пращури жили небагато, тому різдвяні столи "не ломилися, не гнулися".

"Але була така цікава традиція. Пекли багато пирогів, батько ховався за ними й казав: "Чи видно мене?" Якщо кажуть "не видно", значить, це добре", — зазначив він.

Також могли пожартувати. Наприклад, комусь за столом міг попастися вареник з сіллю або вареник з перцем. А ще ворожили — у давні часи монетку, звичайно, у пиріжок чи вареник не клали, а могли покласти квасольку, і потім — кому вона попадеться, той буде щасливим.

А ось традиції дарувати подарунки ще не було.

"Різдво — це сімейне свято. Воно було не громадським, а родинним, коли шанували предків. Уся родина збиралася навколо роду. А масовість, подарунки — це пізніше з'явилося", — пояснив Петро Гончар.

На Святвечір ходили в гості: діти носили вечерю бабусям, хрещеним, невістка мала обов'язково сходити до свекрухи.

Не забували й про худобу.

"Господар обов'язково брав кутю і ніс худобі, щоб худоба весь рік була ситою", — уточнив Сашко Лірник.

Колядки

Після різдвяного застілля всі йшли колядувати. У радянський період цю традицію не придушили навіть заборони влади.

Наприклад, з 1960-х років у домі зберігача народної спадщини, старожитностей Івана Гончара на Різдво в Києві українська творча еліта збиралася на колядки — попри радянські часи, попри заборону. 

Петро Гончар — рідний небіж та прийомний син Івана Гончара, художника, скульптора та засновника першої в Українській РСР приватної колекції народної культури, на основі якої у 1993 році був відкритий державний Музей Івана Гончара. Він добре пам'ятає колядування тих років.

"Попри все, ми збиралися нетаємно, ми почувалися революціонерами. Це були 1960-ті роки, це була активізація уваги до спадщини, до мови. Ми готували колядки, йшли колядувати й на вулицю — на вокзал. У нас була своя група. А ще раніше, першими почав хор Леопольда Ященка (хор "Гомін"), який теж збирався в Івана Макаровича", — розповів Петро Гончар.

Тему колядок у радянські часи підіймав і хор Григорія Верьовки. Єдине, вони поміняли слова на "Рік новий народився" замість "Христос народився", "Син Божий народився" чи "Нова рада стала".

"Ми колядували, як воно насправді було. У нашій групі були якраз Ніна Матвієнко (дружина Петра Гончара, — ред.), Валентина Ковальська, Марічка Миколайчук. Був Олесь Харченко із Капели бандуристів, був ще Йосип Лопатнюк та інші. Це я називаю тих, хто творив цей хор, цей спів", — перелічив Петро Гончар.

Всі вбиралися в українські національні костюми.

"Пригадую, в нас не було взуття. Ми брали у хору Вірьовки театральне взуття. І так пройдешся по снігу, а підошва ж картонна, але ми цього не помічали. Спів колядок для нас, по-перше, це була позиція, а, по-друге, коляда поєднувала нас якимось іншим чуттям з нашими пращурами, з нашою традицією. Величне було дійство. А от зараз воно вже наче й не таке. Бо тоді ти почував себе революціонером", — додав Петро Гончар.

Сашко Лірник виріс у місті Умань, і в його дитинстві справжнього колядування не було через заборону радянською владою. Максимум, діти ходили по домівках збирати гроші під "Дайте, дядьку, п'ятака". 

"Цю пісню вважають колядкою, але це не колядка. Це таке: дайте грошей, дайте грошей. А що таке справжні колядки, ми не знали. От просто не знали. Після навчання в інституті я потрапив до Мурманська. Там нас зібралось три українці, й ми створили українське земляцтво. У Будинку культури директорка була з Тернополя, вона нам дала кімнатку, ми збиралися там. І ми у Мурманську на Різдво ходили колядувати, нас вже було близько 20 осіб", — зазначив він.

Українські колядки йдуть з давнини. Якось Сашко Лірник почув дитячу колядку про зайчика, в її мелодиці були цікаві музичні перепади. Згодом він потрапив до компанії науковців-істориків, які вивчали трипільську культуру. Заспівав цю колядку, і науковці в ній за ритмікою впізнали пелагський наспів, тобто наспів трипільців.

Маланка

В Україні є своє традиційне свято — Маланка. Від початку українці святкували Маланку напередодні Нового року, в ніч із 31 грудня на 1 січня. А з введенням юліанського календаря — напередодні вже Старого Нового року, 13 січня. І лише цього, 2023 року, Україна повертається до своїх національних традицій, і Маланку будуть святкувати знову з 31 грудня на 1 січня.

Українські етнографи зазначають, що свято Маланки своїми коріннями сягає ще дохристиянських часів. З поширенням на території Київської Русі православ’я, свято не зникло, як пережиток язичництва, а дещо видозмінилося. Також святкування Маланки має і регіональні нюанси.

На Маланку готують традиційну святкову страву — маланку (наприклад, на Вінниччині це кров'янка), випікають спеціальний хліб "Маланка". Молодь усю ніч співає маланки, ходить із "козою", водить переодягненого на Маланку парубка.

Оксана Пекун 10 років вела телевізійну програму "Фольк-music", яка була направлена на пошук та відродження українського музичного етносу, автентичних мелодій та народних пісень різних регіонів України. 

"Ми в цій програмі відродили 1,5 тисячі маловідомих пісень. Якщо говорити про Маланку. Село Колінки, Івано-Франківщина. Там дуже цікавий обряд саме Маланки. Вони вдягаються в цікаві костюми, роблять маски. Ці маски дуже страшні, на них страшно дивитися. Напевно, цим обрядом водіння Маланки вони відлякували всі негаразди", — вважає співачка.

Ця традиція частково відображена у художньому фільмі Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір".

Сашко Лірник пригадав свою поїздку на український міжнародний фестиваль етнічної музики "Шешори", який відбувався в селі Шешори Івано-Франківської області. 

"Виступав хор бабусь, здається, із Полтавщини. Вони співали автентику. П'ять бабусьок. І на той фестиваль вперше приїхали виступати баски з Іспанії — чоловік і жінка, і з ними перекладач. Баски — це особливий народ, ні на кого не схожий, в них своя культура. Їх небагато лишилось, десь тисяч 200. І ось ввечері ми сидімо з різними музикантами біля багаття, співаємо, і баски з нами. І тут з темноти виходять ці бабуськи. Мене вразило: йдуть одна за одною і за спіднички тримаються, щоб не загубитися. Як гусочки. Вийшли до нашого багаття. І тут баски почали співати свою найдавнішу баську пісню. Вони сказали, що це сакральна пісня, на якій вся їхня культура тримається. Ось вони почали на два голоси співати, дуже красива пісня. І тут ці бабусі починають підспівувати. Я чую, а це вони співають українську старовинну маланку. Я підозрюю, що якась частина українців якось мігрувала. Мене вразила така пов'язаність цих прадавніх сакральних культур", — розповів Сашко Лірник.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Від "Щедрика" до Carol of the Bells: як українська пісня, заснована всього на трьох нотах, підкорила світ
• Захисники спадщини: історія Петра Тронька та Івана Гончара
• Тарас Шевченко: невідоме про найвідомішого українського генія — у проєкті "Код ідентичності" 
• Блаженна Едігна, тесть Європи та Реймське Євангеліє: цікаві факти історії Київської Русі — у проєкті "Код ідентичності" 
• Свої канони, свої святі, своя історія: унікальність домашніх українських ікон — у проєкті "Код ідентичності" 
• Художник і шпигун: невідомі факти про Миколу Глущенка — у проєкті "Код ідентичності"
• "Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою": невідомі факти про відомі українські фільми — у проєкті "Код ідентичності"