Свої канони, свої святі, своя історія: унікальність домашніх українських ікон — у проєкті "Код ідентичності"

Духовність і віра, обряди та традиції. Що значили ті ікони на покуті для наших прабабусь? Як вони жили, який був домашній уклад? Чи справді свекруха не могла заглянути в скриню своєї невістки? Про це і не тільки у програмі "Код ідентичності" зі Світланою Леонтьєвою розповіли:

• Ольга Богомолець, заслужена лікарка України, засновниця Музею української домашньої ікони "Душа України";
• Юрій Рудницький, історик, журналіст, директор замку-музею "Радомисль", у якому розташований музей "Душа України";
• Олена Гранько, художниця, реставраторка.

Ікона Святого Устиміана

Звичайний день. Уявіть собі, одним з блошиних ринків Києва йде жінка, і раптом не може ступити кроку, бо під ногами бачить очі Ісуса. З того першого образу починається колекція в 5 тисяч хатніх (домашніх) ікон Ольги Богомолець, заслуженої лікарки України, засновниці Музею української домашньої ікони "Душа України"

— Пані Ольго, що то була за ікона, яку ви побачили під ногами на блошиному ринку? З чого, власне, почалася ваша колекція?

— Вона почалася зовсім несподівано. Це були радянські часи, і я у той час не могла навіть уявити, що буду колись не те що збирати, а рятувати українські домашні ікони.

І ось я йду по ринку, і бачу у калюжі шматок ікони — порізаної, порубаної, залишилося лише два ока. Цей фрагмент ікони мене просто зупинив. Люди на нього наступали ногами, як на шматок дошки, а я не змогла. Я дивилась на ці очі, вони мене просто свердлили. Я витягнула цей шматок, завернула в газету. Пам'ятаю, що я йшла, і думки у мене були: що я зробила, нащо я це зробила? Я сама не могла зрозуміти, для чого я це зробила.

У мене ніякого інтересу до домашніх ікон тоді не було. По суті, я просто не могла пройти повз знищення нашої історії. Я не з релігійної родини, попри те, що наше прізвище Богомолець. Хочу сказати, що за радянські часи з цим прізвищем не було легко жити. Це зараз прізвище для нас звучить просто, але воно несе в собі певний зміст. І в школі наді мною сміялися, булили, як тепер кажуть.

— А потім була ікона Устиміана. Що це за святий?

— Багато-багато років тому я прийшла на Сінний ринок у Києві, на барахолку, купувати колготки. І під грудою колготок лежить чорна, закопчена дощечка, а на ній намальований, я тоді подумала, гном якийсь. Ні лика, ні німба, це взагалі не було схоже на ікону. Був намальований дідусь з добрими-добрими очима, з кучерявим волоссям і щось тримає в руках. Я тягну цю дощечку з-під купи колготок і питаю власника: "А що це у вас?" Тобто думки, що це ікона, в мене не було, тому що там не було ознак звичного для нас іконопису. А він каже: "Як це, що? Це ж Святий Устиміан".

Я зрозуміла, що це якийсь святий. Це єдине, на що вистачало мого рівня знань на той час. А раз святий, значить, він за щось молиться. І я питаю продавця: "А на що цей святий?" Він каже: "Як це, на що? На розум дітям". Оці сакральні два слова "на розум дітям" мені зайшли так глибоко, що я зрозуміла — мені це треба.

Я вирішила, що колготки почекають, але якщо "на розум дітям", то Святий Устиміан у мене має бути.

Я принесла цю маленьку ікону додому. І саме вона стала початком мого дослідження, що ж таке домашня ікона. Я помила цього Устиміана водою, з мочалкою, з милом. Тоді я не знала реставраторів, що цього робити неможна, тому помила, як змогла. Помила, поставила. І, мабуть, рік чи два я з ним спілкувалася. Я не вміла молитися, але коли діти хворіли, не слухались — я дивилася на Святого Устиміана, мені ставало легше від того, що я не одна ночами не сплю і плачу. Я йому все розповідала, з ним ділилася.

Потім в якийсь момент я собі поставила питання: "Слухай, хто такий Святий Устиміан?" Бо він же вже все знав про моє життя, про моїх дітей, а я про нього нічого не знала. І я почала питати найближче оточення (а це радянський час) — нічого не добилась. Потім пішла в бібліотеку — все перешукала, нічого нема в бібліотеці. Наступний крок — магазини "Букініст", тому що в "Букіністі" в ті часи можна було знайти щось, чого вже не було в бібліотеці. В "Букіністі" я також нічого не знайшла.

Далі я пішла з цією іконою в церкву. І найбільше моє здивування, що в церкві мені сказали, що вони не знають такого святого.

Я розуміла, що цей Святий Устиміан є, проте чомусь про нього ніхто нічого не знає. У мене залишався один єдиний "апгрейд". Я повернулася на барахолку — ходила і розпитувала. Я ходила десь раз на місяць, робила нотатки.

Це я вже тепер можу всім пояснити, чому Святого Устиміана не було в церкві. Бо українці дуалістичні: у нас залишається ще певна язичницька свідомість, але ми — християни.

Вияснилося, що Святий Устиміан був покровителем дітей, які померли до хрещення. Але нехрещену дитину неможна було поховати [за християнськими традиціями]. По суті, Устиміан допомагав мамам, давав їм силу. Він був народним святим, якого люди самі малювали. Вони давали йому певні якості. Його не було в церкві, тому що як церква може прийняти святого — покровителя нехрещених дітей?

У нього було декілька художніх образів. "На розум дітям", де він тримав дитинку, а другий — Святий Устиміан-покровитель, де він стояв зі сповитою дитинкою перед іконою Богородиці.

Святий Устиміан мені відкрив, що є щось в українській історії, традиції, культурі, що існує за межами наших знань. Це намагаються заховати, ніхто про це не говорить.

Тоді у мене був зовсім не релігійний, а вже такий мисливський інтерес. Мені хотілось розкопати все про домашні ікони, тому що це була не така ікона, яка була в церквах. Наприклад, на барахолці я купила ікону, яка була в трьох поколінь бабок-повитух, вони, перерізаючи пуповину, освячували цією іконою прихід життя. На ній була зображена помічниця в пологах, яка допомагала Богородиці.

Або мірна ікона — це ікона, яку замовляли при народженні дитинки. Вона була розміром з дитинку, яка народилася, — якщо зріст дитинки 50 сантиметрів, то й ікона 50 сантиметрів, якщо 52 — то 52. Вона вузенька, в ширину плечиків. Це спочатку вирізали дошку, а після хрещення дитини малювали на ній святого покровителя — ім'я якого дитина отримала при хрещенні. І людина все своє життя мала з собою ту дощечку, свій розмір, в якому вона була при народженні.

***

У Святого Устиміана в народі було декілька імен. Спочатку в писаннях — Стиліан Пафлагонський (Стиліан Пафлагонянин), який народився приблизно 550 року в Андріанополі (римська провінція Пафлагонія). Але, коли його ім'я потрапило в народ, то було змінено до Устиміана чи Юстиніана.

Історик, директор замку-музею "Радомисль" Юрій Рудницький розповів, що Устиміан був канонічним святим, "забутим, скоріше за все". Хоча його ікони були досить численні, і багато з них зараз зберігаються в Музеї української домашньої ікони.

"Устиміан — це була взагалі унікальна людина, вважається ледь не засновником перших дитячих садків. З його житія відомо, що він був відлюдником, жив в печері. Але він був не таким відлюдником, який замикається у своїй печері сам на сам з собою. Він був відкритий до людей. Коли люди йшли працювати на поле, то вони відводили дітей до Устиміана, він з ними бавився. І навіть жінки зверталися до нього, якщо не могли зачати дитину. От приходили, розмовляли з ним. І якщо вірити житіям, то потім ці жінки народжували дітей", — розповів директор замку-музею "Радомисль".

Відзнаки української ікони

Українську ікону називали неканонічною, бо богомази її писали так, як вони бачили та відчували Бога. На Гуцульщині було одне бачення, на Чернігівщині — друге, на Полтавщині — третє. В музеї "Душа України" є зала таких регіональних образів.

Проте канони (правила) мали бути. Наприклад, російські іконописці дотримувалися візантійських правил — ікона мала бути безтілесна і беземоційна. Тобто тіло не мало мати ознак, які б могли привабити, показати якусь красу, і беземоційна — щоб ікона не відволікала від молитви.

"Українські ікони завжди були тілесними. Якщо була Богородиця, то вона була гарна, з гарними грудьми, з гарною посмішкою. Ісус на іконі посміхався. Посмішка дуже часто зустрічається на українських іконах. Ікона була тілесною та емоційною. Бо українці хотіли мати лик Бога, наближений до їх розуміння", — пояснила Ольга Богомолець.

Українці творили свої канони української ікони — і свої канони барокові, і свої канони домашньої ікони. Ці канони були емоційними. І головне почуття, які несли ці ікони — любов Божа.

"Українське православ'я, як на мене, повернуте до людей. Моя приятелька полька сказала: "От у вас Православ'я якесь домашнє, воно дуже таке затишне, нагадує пиріжки мами", — додав Юрій Рудницький.

Сакральні місця в хаті

Крім святого кута, у якому розташовувалися ікони, в українській хаті було ще кілька сакральних місць. Наприклад, дитяче ліжечко. А перше сакральне місце в нашому домі — поріг.

"Знаєте, чому ми не вітаємось через поріг, чому руку не потискають, чому папірці не передають через поріг? Чому ми завжди на поріг не наступаємо, але через нього переступаємо? Тому що поріг — це перше сакральне місце. Воно розділяє два світи: світ "своїх" і світ "чужих". "Чужий" — це не обов'язково ворог, він просто "чужий", і нема сенсу запускати його у світ "своїх". Під порогом у дохристиянські часи ховали прах предків, які в наших віруваннях ставали духами, які оберігали родину. Тому, коли воїни поверталися з воєн, вони ставали на коліна і цілували поріг. Вони не дошку цілували, вони цілували пам'ять про предків, які зберегли йому життя", — розповіла Ольга Богомолець.

І навіть чоловіки свою наречену переносять через поріг, тому що відразу після весілля вона ще "чужа".

"Не тому, щоб зробити їй приємність, заносячи в хату на руках. Для того, щоб чужа жінка не осквернила сакральне місце дому, її, "чужу", треба було перший раз перенести через поріг. І коли вона вже заходила в хату, міняла одяг, одягала хустку — вона втрачала зв'язок зі своєю родиною. Вона вже своїй родині не належала. Вона вже належала родині чоловіка. Вона ставала "своєю", і вона могла вже переступати через поріг", — зазначила Ольга Богомолець.

У жінки в хаті чоловіка залишалася ще одна сакральна річ, яку вона приносила зі свого минулого життя — скриня.

"Це була скриня, де були всі її скарби — вишиванки, тканина, її лялька-мотанка. Це було все, що вона робила сама — вишивала, ткала полотно. А дівчата заміж виходили в 13-14 років, і до того часу вони мусили мати повну скриню з натканим полотном, з якого вони потім будуть шити білизну чоловіку, своїм дітям", — уточнила Ольга Богомолець.

І навіть свекруха не могла відкрити скриню своєї невістки — так було заведено, бо це була її сакральна частинка, це був її якийсь спадок.

Богомолець нагадала, що у XVII — XVIII сторіччі діти швидко дорослішали, бо тривалість життя в ті часи складала 30-35 років — ще не було антибіотиків, була дуже висока смертність. Тому і виходили заміж у 13-14 років, бо дівчині треба було ще встигнути народити дітей, виростити їх.

"Навіть якщо ми візьмемо 1941 рік, то тривалість життя складала 39 років. Це зараз у 35 років думають — родити чи не родити", — додала Ольга Богомолець.

І, звісно, найсакральніше місце у хаті — святий кут, де стояли ікони. Ікона на цьому чільному місці й охороняла хату, і була головним джерелом виховання духовності та цінностей.

Наприклад, стояла ікона Святого Миколая. Дітям завжди розповідали, що Миколай народився звичайним хлопчиком, потім він проходив через випробування, проходив їх гідно, і тільки потім став Святим Миколаєм.

"І оце, по суті, був єдиний момент, яким чином можна було виховувати моральність, чесноти. Чесноти виховувались за допомогою ікони. Тому вона була на чільному місці. А сьогодні у нас на чільному місці — телевізор, який не виховує чесноти. І коли ми ставимо запитання: чому у нас так багато крадіїв, мародерів і всіх інших? Тому що ми не виховуємо чесноти, не звертаємо уваги на чесноти — що можна, а що не можна, а чому так не можна. От цю функцію виконувала домашня ікона, звичайно, за допомогою старших людей, батьків", — зазначила Ольга Богомолець.

Ікони радянських часів

Музей української домашньої ікони та старожитностей "Душа України" розташований в замку Радомисль на Житомирщині. Це єдиний в Україні та в усьому світі музей подібного типу. Тут зберігаються хатні ікони XVII — XX віків. В музеї є навіть експозиція ікон радянського часу — образи, які зберігають на собі відбиток часів войовничого атеїзму.

"Це спеціальна маленька експозиція, вона окремо зроблена. Це, по-суті, ікони, знищені соцреалізмом. Це, наприклад, скриня для хліба, зроблена з "обезглавлених" ікон — порубані голови святих і зроблена скриня. Ікони з виколотими очима", — перелічила засновниця музею Ольга Богомолець.

Коли музей тільки відкривали, прийшов один священник і написав скаргу. Мовляв, треба прибрати цю експозицію, а ікони віддати на реставрацію.

"Я йому відповіла тоді: "Ми це зробимо тоді, коли ви познімаєте розп'ятого Ісуса". Це хто зробив? Ми є свідками, хто це зробив своїми руками. Якщо це ми викреслимо, приберемо час, коли люди палили, викидали ікони — це все одно, що забути зараз те, що роблять загарбники з нашим народом", — наголосила Ольга Богомолець.

В цій експозиції про радянські часи є ікона Святої Олександри, з виколотими очима. Це точна копія ікони, яка збереглася в одному з храмів Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, розташованого неподалік міста Лубни.

"І отам, в одному з храмів якраз зберігається теж Свята Олександра. І вона збережена саме в такому стані — понівечена, побита. Спеціально її ніхто не реставрує, щоб люди пам'ятали, що це було", — навів приклад директор замку-музею "Радомисль" Юрій Рудницький.

На даху замку Радомисль перед входом до музею наверху стоїть кам'яна скульптура Архангела Михайла з простреленими грудьми і крилом. Його спеціально не реставрували, щоб теж пам'ятати.

"Знищення духовності знижує сили та витривалість, і формує комплекс меншовартості, на що страждає переважна більшість українців, яка не цінує своє, не пишається тим, які ми є. І ще раз наголошу: весь музей, все, що там зібрано — це все з барахолки. Це люди викидали, воно було непотрібне", — сказала Ольга Богомолець.

Іконописці

Загалом богомази, які писали ікони, свої роботи не підписували. Навіть більше, не можна було ставити своє ім'я на образі Божому. Могли підписати, хто подарував ікону, чиїми коштами вона була замовлена. Проте були виключення, і на деяких іконах автори ставили свої "автографи".

Були серед іконописців і жінки. Наприклад, в музеї "Душа України" є така робота з підписом "Писали… і мати їх Серафима".

"У нас є ікони на склі, вони не підписані жінками. Але ці ікони (наприклад, Юрія Змієборця) написані так тонко, що це могла малювати тільки жінка. Чоловік не міг це намалювати. Навіть маленькі риси на обличчях. Жінкам не було заборонено малювати. Можливо, вони не всю ікону малювали, можливо, вони допомагали, але їхня праця поважалася. Це в українських традиціях", — розповіла Ольга Богомолець.

За радянських часів, коли було заборонено писати ікони, деякі іконописці реалізувалися в написанні портретів. Наприклад, художник Григорій Ксьонз (1874 — 1947) з Полтавщини починав як іконописець.Коли почались радянські часи, він продав свою хату і почав подорожувати, писав портрети звичайних людей.

"І сьогодні ці портрети, як свідчення епохи. Він щось домальовував — десь котика, там ставочок, річечку. Люди померли, померли їхні діти, потім залишилися внуки, правнуки. Вони вже не знають цих людей, і вони не розуміють цінність цих робіт. І дуже багато історій, коли такі портрети просто скинуті десь в сараї, проте їх і не продають, і до музею не віддають, бо "це ж наші родичі". На Полтавщині є благодійник, який їздив по Миргороду і зібрав величезну колекцію Ксьондза. Поки що вона тільки в нього є, він її описав. На жаль, поки що немає такої музейної колекції. Є окремі роботи Ксьонза в музеях", — розповіла художниця, реставраторка Олена Гранько.

Як зберігати домашні ікони

До іконставитися треба відповідально.

"Якщо вам, наприклад, від бабусі дісталася якась ікона або просто стара річ, і вам вона не потрібна, краще віднести її в музей, бо з часом цього стає все менше і менше. Ми бачимо, як спочатку руйнували комуністи, тепер руйнує ця нинішня орда. І цих унікальних речей стає все менше", — акцентувала Олена Гранько.

Якщо ви хочете зберегти ікону у себе, реставраторкапорадила базові речі:

• коли ікона тільки потрапила до вас, потрібно легенько змести пил, але ні в якому разі не мити її, бо деякі фарби можуть бути дуже чутливі;
• потрібно ретельно оглянути ікону, чи нема якихось ушкоджень. В дошці може бути так званий жук-точильник. "Бувають унікальні ікони, які просто з'їдені вщент, вони як губка". Якщо є пошкодження, таку ікону краще показати реставраторам, які дадуть предметні поради;
• не можна відразу ставити ікону в дуже тепле місце. "Треба, щоб вона якийсь час постояла десь в прохолоді, в північній частині вашого будинку, і подивіться, як вона себе поводить. І потім не вішати її дуже високо — там, де є гаряче повітря".

Попередні випуски програми "Код ідентичності"

• Художник і шпигун: невідомі факти про Миколу Глущенка — у проєкті "Код ідентичності"
• "Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою": невідомі факти про відомі українські фільми — у проєкті "Код ідентичності"