Захисники спадщини: історія Петра Тронька та Івана Гончара

Хто і як здобув у столиці 130 гектарів землі не для того, щоб збудувати житловий комплекс, а щоб звозити до Києва старі хати, млини та церкви. Створив пам'ятник "возз'єднання" України з Росією, а потім отримав тавро націоналіста. Хто і як крізь століття зберігав наш код ідентичності, нашу потужну силу — українську культуру.

Сьогоднішній випуск програми "Код ідентичності" присвячений діяльності Петра Тронька та Івана Гончара. Про них разом з ведучою Світланою Леонтьєвою згадують:

• Оксана Старак-Повякель, генеральна директорка Музею народної архітектури та побуту України в Пирогові;
• Тетяна Пошивайло, етнографка, заступниця генерального директора Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара";
• Тарас Яницький, український бандурист, заслужений артист України.

Музей просто неба в Пирогові

6 лютого 1969 року в місцевості Пирогів у південній частині Києва був заснований Музей народної архітектури та побуту України. Урядова програма була розроблена з ініціативи та за безпосередньої участі тодішнього заступника голови Ради міністрів Української РСР, голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, академіка Петра Тронька, який є фундатором музею.

Кажуть, що коли Тронько засновував музей, тодішній голова Ради міністрів Української РСР Володимир Щербицький йому зауважував: "Петре Трохимовичу, що це за мотлох ви сюди везете?" На що Тронько відповів: "Ви мені потім за це ще подякуєте".

Музей будували 7 років, своїх перших відвідувачів він прийняв у 1976 році.

Однак музей в Пирогові — не єдиний здобуток Петра Тронька.

"Разом з нашим музеєм в комплексі йшло створення козацького заповідника на Хортиці та музею Другої світової війни (тоді — Великої вітчизняної). Все створювалося в один і той самий час. Ви тільки уявіть собі людину, яка це все не просто задумала, а втілила в життя! Водночас Тронько працював над реконструкцією Золотих воріт. А його ідея створення українського скансену стала музеєм просто неба за площею найбільшим в Європі — 130 гектарів. Цю людину ми повинні дуже добре знати та пам'ятати, його діяльність повинні вивчати в школах, у вишах. Ось знаменита "Історія міст та сіл України" у 26 томах — це також Петро Тронько", — розповіла Оксана Старак-Повякель, генеральна директорка Національного музею народної архітектури та побуту України.

Вона додала, що Петро Тронько був дуже простим у спілкуванні, "просто добрий, мудрий дядечко, господар такий, дуже людяний, як то кажуть — від землі".

Національний музей народної архітектури та побуту України — архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України: Полісся, Слобожанщини та Полтавщини, Карпат, Наддніпрянщини, Поділля та півдня.

Етнографка Тетяна Пошивайло теж свого часу працювала в музеї в Пирогові.

"Петро Тронько як передчував, що все це треба зберегти, зробити музей. Я в ті часи працювала у відділі Полтавщини та Слобожанщини. Ми їздили в ті слобожанські села, які зараз є окупованими. Уявляєте? І ми вже тоді мали свідчення, що це була Україна, що там говорили українською мовою. І речі, які ми привезли з тієї ж Луганщини, — все це є в музеї", — розповіла вона.

При відкритті на території скансену було встановлено понад 150 архітектурних експонатів. Сьогодні це понад 300 пам'яток народного будівництва XVI-XX ст. Традиційні житлові та господарські комплекси містять хати, комори, криниці та інші атрибути давнього українського села. Найстарішим архітектурним експонатом є хата із села Самари Волинської області (1587 рік).

"До речі, у 2017 році ми збагатилися ще одним чудовим експонатом. Це Миколаївська церква із села Городище Чернігівської області, яка ще у 1930-х роках була відфотографована, відміряна та описана відомим українським архітектором-дослідником Стефаном Таранушенком. І зараз вона знаходиться вже у нас в музеї", — повідомила Оксана Старак-Повякель.

"Ще ми маємо чудову лемківську церкву в музеї на території Карпат. Я сама наполовину лемка, наполовину бойка, і присутній з нами Тарас Яницький теж є наполовину лемком", — додала вона.

Крім архітектурних фонди музею нараховують близько 100 тисяч найрізноманітніших експонатів: народний одяг, тканину, меблі, знаряддя праці, вироби гончарів, бондарів, теслів, столярів, ковалів, народний живопис та розпис, музичні інструменти, дитячі іграшки тощо.

Наприклад, у музеї можна дізнатися і подивитися, що таке крупорушка (від слів "крупа" та "рушити").

"Ми, українці, — нація хліборобів, гречкосіїв. В тій крупорушці добували саме крупу. Щоб переробити зерно, користувалися вітряками, водяними млинами. Дехто використовував домашні, ручні жорна, вони також є у музеї. Під час Голодомору ці жорна ховали, щоб їх не відібрали НКВСники, й люди могли змолотити зерно. І була крупорушка — це два великих жорна, накладені один на одного, запрягався кінь чи віл, який ходив по колу і крутив ті жорна. І таким чином мололася крупа", — деталізувала Оксана Старак-Повякель.

Для формування музею Петро Тронько домігся виділення фінансування для дослідження 4 тисяч сіл і містечок України. До них вирушали комплексні експедиції архітекторів та етнографів.

"Наприклад, архітектори знайшли щось цікаве та ухвалили рішення перевезти це до музею. Кожна дощечка нумерувалася, а коли привозили це, то розкладали, та за цими номерами збирали назад. Це була велика робота", — зазначила Тетяна Пошивайло.

На деяких будівлях до сьогодні залишилися металеві позначки з тими номерами. До кожного об'єкту, до кожної архітектурної споруди також робилися креслення, описи — з якого регіону, якого періоду, кому належало, хто будував, як будував тощо.

"Наприклад, в нас у розділі південь України є фантастичної краси млин із Новоолександрівки Херсонської області. І зараз є така ідея щодо реставрації об'єктів: ми починаємо з реставрації об'єктів саме з тих територій, які зараз знаходяться під окупацією. Будемо таким чином "відбивати" це у ворога. Ось ми розпочали реставрацію цього млина. І як тільки ми почали з ним працювати — Правобережну Херсонщину визволили. Це буде неймовірно красивий млин, і він буде працювати, він буде молоти. Навряд чи нам вдасться завершити реставрацію до кінця цього року, але наступного я всіх запрошую на відкриття нашого млина", — сказала Оксана Старак-Повякель.

До речі, наступні плани співробітників музею — зробити козацьку хату з Донбасу, Слобожанщини, а також — кримськотатарську садибу.

У фонді Музею народної архітектури та побуту України є чимало музичних інструментів.

"В нас була певна епоха, коли занепали наші старовинні інструменти — кобза, бандура, ліра, торбан. І зараз з'являються майстри, котрі відроджують такі інструменти так, якими вони були. Це вже наші сучасні герої — такі як Тарас Козуб, який нещодавно втратив на війні руку і отримав багато поранень. Він був майстром: спочатку робив скрипки, а потім захопився нашою українською автентикою і почав відроджувати ліри, бандури та кобзи", — розповів Тарас Яницький.

Тарас Козуб передавав свої знання у Стрітівській школі кобзарського мистецтва, яка, на превеликий жаль, закрилася. Однак продовжує роботу Київський кобзарський цех, де також вчать і грі на національних українських музичних інструментах, і створювати їх, і реставрувати.

Музей Івана Гончара

Цього року Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара" відсвяткував 30-річчя. Він був заснований 1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара — художника, скульптора та громадського діяча.

Свою колекцію Іван Гончар почав збирати наприкінці 1950-х років. З подорожей по Україні художник привозив предмети народного мистецтва, виготовлені в різний час, що відбивають розмаїття культурних традицій країни. За кілька десятиліть грандіозної й копіткої роботи Гончар зібрав унікальну колекцію.

Теперішня заступниця генерального директора музею Тетяна Пошивайло згадала про своє знайомство з Гончаром.

"Це був 1981 рік, я була ще студенткою. Якось мій брат, кінорежисер Сергій Марченко, сказав: "Таню, а хочеш, ми підемо до одного художника, ти щось побачиш незвичайне?" І ми пішли на день народження Івана Макаровича. А день народження у нього 27 січня (за новим стилем — 14 січня, — ред.), в цей день закінчувалися колядки. Збиралася ватага, і всі приходили до Івана Макаровича в майстерню на Наводницькій. Відкривалися двері — і господар у вишиванці. Уявіть собі, це було в ті часи, коли ще не можна було. І сам процес колядування тривав годину, може, й більше. Бо приходили відомі люди — народознавці Олександр Фесун, Володимир Данилейко — які ще в радянські часи навчали та продовжували колядництво", — розповіла вона.

Іван Гончар був визнаний скульптор, автор пам'ятників і скульптурних портретів діячів української літератури (Шевченкові, Лесі Українці, Коцюбинському, Сосюрі, Олесю Гончару та іншім). Він — учасник Другої світової війні, яку закінчив у Берліні (отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі "За відвагу", "За перемогу над Німеччиною").

Іван Гончар вимушено був членом компартії, бо замовлення скульпторам в ті часи надавала тільки влада. Тому він вимушений був створювати пам'ятники діячам радянського періоду та монументи окремим історичним подіям. Наприклад, Гончар був автором монумента у Переяславі на честь 300-річчя "возз'єднання" України з Росією. До речі, його демонтували 7 липня 2022 року.

Проте любов до України перемагала. Гончар зібрав величезну колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Він створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври.

Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України.

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців.

З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. З часом його звинуватили в націоналізмі, 1972 року виключили з КПРС, зі Спілки художників, не дали можливості творити.

"Але, як Гончар сам згадує у своїх щоденникових записах, в той час він зробив чи не найбільше, тому що сконцентрувався на зборі експонатів до свого хатнього музею. І по-друге, він створював свій видатний історико-етнографічний альбом "Україна й українці", — зазначила Тетяна Пошивайло.

Великим ударом для митця стала вимога влади передати зібрані експонати до державних музеїв.

"Йому погрожували, казали: віддай державі, бо інакше ми спалимо твій музей і тебе. Він відповідав: "Ну, значить, я згину разом з ним, але я нічого не віддам", — акцентувала Тетяна Пошивайло.

Іван Гончар дотримався свого слова. Його хатній музей став державним лише за його смерті. Помер Іван Гончар 1993 року від лейкемії.

Його близьким другом і супутником життя була Аделя Юрченко, хатня робітниця, що прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на пів року). Не маючи формально сім'ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар — директор УЦНК "Музей Івана Гончара".

До речі, Петро Гончар — чоловік легендарної української співачки Ніни Матвієнко.

"Ніна Митрофанівна нещодавно пішла з життя (8 жовтня 2023 року, — ред.). Вона впродовж всіх років була патронесою нашого музею. Завдячуючи їй державний музей був створений. Це велика її заслуга", — наголосила Тетяна Пошивайло.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Тарас Шевченко: невідоме про найвідомішого українського генія — у проєкті "Код ідентичності"
• Блаженна Едігна, тесть Європи та Реймське Євангеліє: цікаві факти історії Київської Русі — у проєкті "Код ідентичності"
• Свої канони, свої святі, своя історія: унікальність домашніх українських ікон — у проєкті "Код ідентичності"
• Художник і шпигун: невідомі факти про Миколу Глущенка — у проєкті "Код ідентичності"
• "Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою": невідомі факти про відомі українські фільми — у проєкті "Код ідентичності"