"Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою": невідомі факти про відомі українські фільми — у проєкті "Код ідентичності"

Восени 2023 року на Венеційському кінофестивалі було показано фільм "Тіні забутих предків", знятий Сергієм Параджановим 1964 року. Ця стрічка увійшла до Книги рекордів Гіннеса як та, що має найбільше міжнародних нагород. А в Гарвардському університеті всі, хто хоче здобути вищий ступінь кінознавства, зобов'язані подивитися "Тіні...".

Як вірменину, який народився в Грузії, вдалося зняти найбільш український фільм, про цікаві факти цього кіношедевру та інших великих українських фільмів 1960-70-х років у першому випуску проєкту Світлани Леонтьєвої "Код ідентичності" розповідають:

• актриса театру і кіно, народна артистка України Лариса Кадочникова;
• кінорежисер, народний артист України Роман Балаян;
• кінокритик, кінознавець Сергій Тримбач.

"Тіні забутих предків"

Геній

У СРСР не шанували будь-що українське, фільми зокрема. Але "Тіні забутих предків" Параджанову знімати дозволили, бо потрібна була картина до 100-річчя народження Михайла Коцюбинського, за однойменною повістю якого і знімалася стрічка.

Дозволили ще й тому, що в ті роки Параджанова у високих кабінетах сприймали як посереднього режисера, тому були впевнені, що і фільм вийде прохідним.

"До "Тіней..." фільми Сергія Параджанова не вражали, м'яко кажучи. Хоча він уже тоді називав себе генієм. Якби ви зустріли його, умовно кажучи, у 1957-58 році, він би вам простягнув руку і сказав: "Параджанов, геній, єдиний геній на цій (йшло не ефірне слово) студії". Але це було б смішно, якби зрештою він не зняв "Тіні забутих предків", — розповідає Сергій Тримбач.

"Мені його однокурсник [по ВДІКу], режисер Володимир Наумов говорив: "Параджанов ще з першого курсу нам набрид — кричав, що він геній", — підтверджує Роман Балаян.

У ті роки в СРСР у моді було чорно-біле кіно.

"Істинне мистецтво тоді пов'язували з чорно-білим кіно. Кольорове сприймалося як оперетка якась, як казка", — пояснює Сергій Тримбач.

Параджанов вирішив знімати в кольорі, а чорно-біле зображення використав лише для однієї частини фільму — коли після загибелі Марічки збожеволілий Іван поневіряється лісом.

"Тіні забутих предків" досі не втрачають актуальності. Фільм демонструвався цієї осені на Венеційському кінофестивалі, який проходив під егідою сторіччя Параджанова. На фестивалі була присутня виконавиця головної жіночої ролі Лариса Кадочникова.

"Три рази показували картину, і завжди — повні зали. Тому що картина напрочуд сучасна. Там немає ніякої політики. Там є кохання, а це — головне", — наголошує актриса.

Вибір акторів

Сергій Параджанов одразу побачив Марічку в Ларисі Кадочниковій. А студента другого курсу акторського факультету Івана Миколайчука, якій у підсумку зіграв Івана, взагалі не хотів кликати на проби. Параджанов шукав більш мужнє обличчя. Але після проб затвердити Миколайчука на роль Івана режисера вмовив чоловік Кадочникової, оператор цього фільму Юрій Іллєнко.

"Я коли побачила Миколайчука, була вражена його красою. Він був іншим, у ньому було щось таке незвичайне", — згадує Лариса Кадочникова.

Дуель

На знімальному майданчику не одразу склалися стосунки Сергія Параджанова та оператора Юрія Іллєнка. Конфліктувати вони почали від самого початку зйомок. Іллєнко наполягав, що за образотворчий ряд у картині завжди відповідає оператор, і вимагав більшої свободи.

У підсумку, Іллєнко викликав Параджанова на дуель. Як секунданта Іллєнко запросив із Києва директора кіностудії ім. О. Довженка Василя Царька. О. Довженка Василя Цвіркунова. Той наступного дня приїхав у селище Верховина в Івано-Франківській області, де базувалася знімальна група.

"Щоб директор кіностудії брав участь у вбивстві, це здавалося нереалістичним. Але Василь Васильович Цвіркунов мені підтвердив — так, була така історія", — каже Сергій Тримбач.

Стрілятися вирішили вранці, на гуцульських пістолетах, із шести кроків. Щоб потрапити до місця поєдинку, треба було перейти через річку Черемош.

"Юрій Іллєнко мені сам про це розповідав. І у фіналі розмови прямо з ненавистю сказав: "І я б його вбив". Цю історію він потім описав у своїй книзі. Він пише, що напередодні дуелі попрощався з Ларисою, вранці ми встали і, взявшись за руки, пішли на дуель. І тут розверзлося небо, почався страшний дощ, гроза. І Черемош вийшов із берегів. І все — не відбулася дуель. Прочитавши це, я йду в Будинок кіно і бачу Ларису. Питаю: "Ларисо, було таке?" — "Не було такого", сказала Лариса", — продовжує Сергій Тримбач.

Лариса Кадочникова підтвердила, що нічого не знала про дуель. Досі достеменно невідомо — чи правдива ця історія, чи легенда.

"Це називається автоміф. До речі, правильна стратегія. Параджанов багато розповідав про себе неправдивих, але реалістичних історій", — зазначив Сергій Тримбач.

Актор Іван Миколайчук теж славився своїми байками.

"Іван, як і Параджанов, — стихійне явище, це не піддається осмисленню. Я завжди говорив: у нього все із землі, а у мене — з прочитаних книжок. Наприклад, я хотів знімати "Бірюка" [за "Записками мисливця" Івана Тургенєва]. Я кажу Івану: "Шукаю лісника. Тому що в мене все про ліс, а я не знаю лісу". А він тут же: "А я два роки працював лісником". Бреше ж. Я розумію, що він бреше, але прошу розповісти що-небудь. І він починає: "Йде лісник лісом, і помічає, що кружляє рій синиць. Він підходить, бачить — лежить корч. Обдирає кору, а там безліч черв'яків. Він відходить, і синиці кидаються на черв'яків". Я простягнув руку і кажу: "Ти — мій співавтор". Я знав, що він бреше, але він так здорово вмів прямо на ходу придумувати...", — наводить приклад Роман Балаян.

Табори Параджанова

Сергій Параджанов відкрито критикував радянську культурну політику, виступав проти цензури та судових розправ над українськими дисидентами. У результаті 1974 року режисера з політичних мотивів було засуджено за звинуваченням в одностатевих стосунках. Вирок — 5 років ув'язнення в таборі суворого режиму з конфіскацією майна.

Параджанова етапували в Ладижинську виправну колонію у Вінницькій області, потім його переводили з табору в табір.

Ще в 1960-ті році режисер у Москві познайомився з Лілею Брік, яка зіграла ключову роль у житті поета Володимира Маяковського. Параджанов і Брік були дуже дружні. Вона підтримувала режисера в таборах, а також боролася за його звільнення.

Параджанов продовжував у в'язниці свої мистецькі пошуки: малював, писав сценарії, а також майстрував поробки — з усього, що було під рукою: з газетного паперу, ґудзиків, засушених квітів, зібраних на тюремному подвір'ї. На 8 Березня він надіслав Лілі Брік букет із колючого дроту і власних шкарпеток.

Це "сміття", з якого режисер робив поробки, для нього збирали ув'язнені, які дуже перейнялися до Параджанова. Хоча вони не одразу повірили, що той — кінорежисер.

"А яке ти кіно зняв?" — "Тіні забутих предків" — "Перевіримо, дивись". Через 5 днів викликають його ці урки, кажуть: "Ну, що, ми перевірили — ти набрехав. Фільм називається "Тіні зникають опівдні", — розповідає Сергій Тримбач.

"А мені він писав: "Я тебе благаю, прийшли мені якісь листівки, де я з артистами, та статті якісь, де я режисер", — додає Роман Балаян.

Балаян двічі їздив у колонію до Параджанова.

"У листах він майже плакався, як там важко, ось ця атмосфера, і що це не те місце, де він має бути. Ми до нього приїхали, і ось заходить він до нас — і починаються жарти, жарти… Повне відчуття, що ми у в'язниці, а він прийшов нас провідати", — згадує режисер.

Написані в таборах сценарії Параджанов передавав своїм друзям через ув'язнених, які звільнилися. Причому, ці люди часто сиділи за тяжкі злочини, аж до вбивств.

"Мені розповідала дружина [українського кінорежисера] Михайла Бєлікова — Таня. Бєліков разом із Романом Балаяном відвідував Параджанова в таборах. І Таня каже, що потім наприкінці місяця, як правило, опівночі лунав дзвінок у двері. Ми вже знали, що це "посланець від Параджанова" — "зек" із черговим сценарієм і з запискою від Параджанова однотипного змісту: "Перед вами абсолютно геніальна людина..." Вони його залишили, о третій годині ночі закінчилося застілля. І Таня запитує "посланця": "А за що ви сиділи?" Відповідає: "Я людину вбив". Потім Таня до ранку тряслася, у неї було відчуття, що зараз цей убивця...", — розповідає Сергій Тримбач.

"А мені він надіслав інгуша зі сценарієм. У Тарковського є спогади, як Параджанов надсилав йому сценарії — один, другий. І він приїжджав і казав: "Сергію, я тебе благаю, не роби цього, що ти?", — згадує Роман Балаян.

Ліля Брік не полишала прагнень звільнити Параджанова, залучила західну пресу та впливових іноземців. Її рідна сестра, французька письменниця Ельза Тріоле, була одружена з французьким письменником Луї Арагоном, який користувався в СРСР великим авторитетом. На прохання Лілі Брік він погодився 1977 року відвідати Москву, під час візиту Луї Арагон особисто попросив Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова. У результаті режисера випустили на свободу за рік до кінця терміну, відсидівши 4 роки.

Параджанову було заборонено жити в Москві, Києві, Ленінграді та Єревані, тому він поїхав до рідного Тбілісі. До Києва він навідувався до друзів.

"Ми гуляли з ним. Я розповіла, що репетирую "Отелло", Резнікович випускає, і завтра прем'єра. "Я прийду". Я в Резніковича попросила місце, і він прийшов. Весь зал знав, що він прийшов. Закінчується вистава, ми вже кланялися. Він встає, проходить через ряди, підійшов до сцени та поцілував її", — згадує Лариса Кадочникова.

"Білий птах із чорною ознакою"

Юрій Іллєнко, який був оператором на "Тіні забутих предків", відомий також і як кінорежисер. До антології українського кіно увійшли його картини "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах із чорною ознакою", "Легенда про княгиню Ольгу" та інші.

Картину "Білий птах із чорною ознакою" (1970 рік) хотіли заборонити до показу через порушені теми — Голод 1930-х років, протистояння ОУН-УПА та радянської влади. Цей фільм став дебютною роботою в кіно актора Богдана Ступки, який зіграв Ореста, бандерівця з ОУН-УПА. Причому герой у нього вийшов досить чарівний.

"Злякався перший секретар Івано-Франківського обкому компартії. Фільм показали 1971 року. І на з'їзді ЦК КПРС раптом виступає цей перший секретар Івано-Франківська, каже: "Кого нам показують? Нам показують, як бандерівці, відсидівши, приїхали із Сибіру, побудували собі палаци". Він же не розумів, що це Буковина. Там кожна хата — витвір мистецтва, з розписами", — каже Сергій Тримбач.

Сценаристами "Білого птаха..." виступили Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук. В основі сюжету — історія родини Миколайчука, і він писав роль Ореста для себе.

"Але після розбору ЦК у Держкіно заявили: "Ви що? Ви грали Тараса Шевченка, ви грали радянських комісарів, а тепер ви зіграєте бандерівця?" Тому Миколайчуку довелося грати Петра, комуніста. А Ступку запросили на роль Ореста. Він тоді був маловідомим актором Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької, до того ж мав негативний імідж. Але Ступка виявився актором, який вміє грати все людське — і негатив, і позитив в одному флаконі", — характеризує Сергій Тримбач.

"Завдяки Юрі Іллєнку Ступка зумів передати протестне обличчя. Є такі обличчя, коли ти на нього дивишся, і вже розумієш, що він не з ними, що він з інших країв, інших лісів. Я добре пам'ятаю цю картину. І як Юра показав смерть героя Ступки. Це ж здорово знято. І коли комуняки читали сценарій, потім переглядали стрічку, вони не здогадувалися, що симпатії на цьому боці", — коментує Роман Балаян.

Після цієї ролі до Богдана Ступки приклеївся ярлик "негативна привабливість".

"Білий птах..." справив сильне враження на американського астронавта Ніла Армстронга, він побачив фільм на кінофестивалі в Белграді. Армстронг захотів зустрітися з Іваном Миколайчуком. Астронавт потиснув руку українському акторові і сказав: "Іване, з тобою я готовий знову летіти на Місяць!"

Кажуть, що американці пропонували Миколайчуку зніматися в США, але радянська влада не дозволила.

Читайте також: На каналі "Дім" стартує проєкт "Код ідентичності" зі Світланою Леонтьєвою

Дивиться "Код ідентичності" в ефірі телеканалу "Дім" щосереди о 20:00.