Тарас Шевченко: невідоме про найвідомішого українського генія — у проєкті "Код ідентичності"

Ви замислювалися, як кріпак міг стати бажаним гостем в салоні вищого світу? І взагалі, що це за шлях — від кріпацтва до бомонду, від сільського хлопчика до студента, який обідав у міністра освіти? Він був художником, який мав найдорожче малярське приладдя у Європі, та поетом-пророком, який став українським національним героєм. Ми всі його вивчали в школі та розібрали на цитати, але так мало ми знаємо, якою він був людиною.

Сьогоднішній випуск програми "Код ідентичності" присвячений Тарасу Шевченку. Разом з ведучою Світланою Леонтьєвою цікаві факти біографії видатного українського поета обговорюють:

• Сергій Гальченко, літературознавець, історик літератури, заступник директора Інституту літератури ім. Тараса Шевченка;
• Наталія Павлик, шевченкознавиця, старша наукова співробітниця Музею Заповіту Тараса Шевченка в Переяславі;
• Микола Томенко, професор, голова благодійного фонду "Рідна країна".

Викуп з кріпацтва

Тарас Шевченко народився о 1814 році — в кріпацтві. У 8 років батько його віддав до дяківської школи — це всього два класи навчання (до речі, Тарас — єдиний з поміж семи братів і сестер був грамотний).

Він з дитинства мріяв стати художником. У 16 років Шевченко як прислуга переїжджає зі своїм господарем Павлом Енгельгардтом до Петербурга. Енгельгардт віддає кріпака на чотири роки навчатись до російського живописця Василя Ширяєва, щоб мати свого "покоєвого художника",

Низка обставин і знайомств сприяли тому, щоб долею Тараса зацікавились представники мистецької еліти, які доклали зусиль для визволення Шевченка з кріпацтва. В російській інтерпретації акцент робиться на тому, що у цьому головну роль зіграли російські живописці Карл Брюллов, Олексій Венеціанов та поет Василь Жуковський. Проте детальне вивчення біографії великого українського поета серйозно коригує це твердження.

Одну з авантюрних версій, чому викупили талановитого кріпака, у своїх спогадах залишив Петро Мартос (його коштом 1840 року в Петербурзі вийшло перше видання "Кобзаря" Тараса Шевченка). Мартос пише, що в кінці 1837-го чи на початку 1838-го року якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет. Портрет вийшов добре і головне — надзвичайно схожим: генерал був дуже некрасивим, і художник анітрохи не полестив йому. Замовник не хотів платити за таку "огидну фізіономію" і відмовився забирати портрет. Тоді Шевченко зафарбував генеральські атрибути, замість яких намалював на шиї рушник, додав приладдя для гоління - і віддав портрет у цирульню для рекламної вивіски.

Звичайно, генерал впізнав себе. У гніві він звернувся до Енгельгардта з пропозицією купити в нього селянина. Явно, що викупивши, новий господар засік би різками кріпака. Згідно з версією Мартоса, Шевченко, уявляючи, що може чекати на нього, звернувся до Брюллова, "благаючи врятувати його". Брюллов повідомив про це Жуковського, а той — імператриці. Енгельгардту дано було знати, щоб він зупинився з продажем Шевченка.

Проте спогади Мартоса — це лише одна з версій. Випадок із генеральським портретом, найімовірніше, дійсно мав місце, проте добре відомо, що історія Шевченкового викупу починалася з допомоги українського художника Івана Сошенка та українського письменника Євгена Гребінки, які на той час жили у Петербурзі.

"Я багато перечитав, і схиляюся до такої версії. В Петербурзі була потужна українська діаспора — Сошенко, Гребінка, інші. І недаремно кажуть, що якби не було Сошенка, не було б Шевченка. Сошенко першим помітив в Петербурзі Шевченка як художника, він прихистив його. І петербурзька українська еліта помітила, передбачила, що Шевченко — він начебто Месія. І якщо б Сошенко не прихистив Шевченка у себе, а Гребінка не знайшов гроші на "Кобзаря"... Що ж ми принижуємо нашу українську еліту, яка допомогла Шевченку, а говоримо лише про значення росіян у його викупі?", — наголосив Микола Томенко.

Саме еліта української діаспори ввела Шевченка в петербурзький бомонд, у вищий світ.

"Росіянами й не пахло при викупі. Подивиться: Брюллов за походженням француз, його справжнє прізвище при народженні Брюлло (сім'я Брюлло спочатку належала до французьких гугенотів, у XVII столітті вони влаштувалися в Німеччині, й звідти 1773 року перебралися до Росії, — ред.). Сошенко — українець з Богуслава та Ніжина, Гребінка та Василь Григорович — з Полтавщини. Тобто там немає росіян. Проте весь час казали, що Шевченка викупив російський художник", — акцентувала Наталія Павлик.

Сергій Гальченко згадав, як до музею Шевченка якось прийшов посол Росії в Україні Віктор Черномирдін, і спитав: "Як Шевченко міг так образити царську родину, адже вони дали гроші на його викуп із кріпаків?" Це він мав на увазі розповсюджену російську версію, що Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського (вихователя спадкоємця російського престолу), цей портрет розіграли під час аукціону поміж членами царської родини, який відбувся 4 травня 1838 року в Царському Селі. На виручені гроші нібито й викупили із кріпацтва 24-річного Шевченка. Проте і в цій історії є історичні коригування.

"Венеціанов та Жуковський домовлялися з Енгельгардтом про викуп, той каже — тільки гроші. Просить 2500 карбованців (а на той час кріпаки коштували лише від 3 до 500 карбованців). І то й же Петро Мартос згадує, що Брюллов вже почав писати портрет Жуковського. І під цей момент Брюллов вже домовляється із Енгельгардтом. Але яка роль царської родини у викупі? Імператриця через свого посильного передала Енгельгардту, щоб той призупинив продаж Шевченка отому генералу. Розігрують у лотерею портрет Жуковського — царська сім'я дає 1000 карбованців, а треба 2500. Тому роблять копію портрета (до речі, Шевченко брав участь у копіюванні). Розігрують цей лот. Також мало. І п'ять діячів українського мистецтва дозбирують гроші, та викупають Шевченка з кріпацтва. Тобто важливий акцент — царська родина не викупала Шевченка з кріпацтва, вони купляли твір Брюллова. Все", — розповіла Наталія Павлик.

Самоосвіта

Шевченко весь час займався самоосвітою, і досяг таких успіхів, що Карл Брюсов брав його із собою на обід до міністра просвіти Сергія Уварова.

"Уваров став говорити про своїх синів, що вони сучасні, проте щодо виховання поводять себе не так. І Брюллов сказав: "Ну, ось тому Тарас Григорович замість того, щоб бути на заняттях, прийшов у гості до вас". А Брюллов майже силоміць привів Тараса на цей обід. Просто Брюллов бачив цих царсько-сельських випускників, які мали уже освіту, а Шевченко без такої освіти був набагато більш освіченим. Ну, дяківська школа — хіба це освіта? І коли я наразі виступаю перед студентами, я їм говорю: "Якщо хочете бути успішною людиною, то беріть приклад з Шевченка", — зазначив Сергій Гальченко.

Шевченко робив замальовки життя того часу, і в цьому він виступав істориком, дослідником. Під час другого приїзду до України (1845—1847 роки) він навіть став неофіційним співробітником Київської археографічної комісії. Виконуючи завдання комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали, змальовував історичні й архітектурні пам'ятки і вів "Археологічні нотатки".

У 1846 році у Києві він приєднався до Кирило-Мефодіївського братства, метою якого була не тільки боротьба з кріпосним правом, але й більш патріотична ідея — національна свобода України.

"Один з засновників братства Пантелеймон Куліш згадував, що ледь не Шевченко їх вчив історії. Тобто людина, яка сама вчилася, вже була авторитетом для інших", — говорить Микола Томенко.

Оцінивши художній талант Шевченка, саме міністр Уваров у 1847 році сприяє тому, щоб надати Тарасу посаду вчителя малювання в Київському університеті. Однак почалося слідство у справі Кирило-Мефодіївського братства, і мрію Шевченка про університет зруйнував його арешт.

Автопортрети

Шевченко був надзвичайно харизматичною людиною. Всім відома його світлина з друзями, — 1859 рік, Санкт-Петербург. Поруч з Шевченком — художник Григорій Честахівський, брати Лазаревські, учасник демократичного руху серед російських етнографів Павло Якушин. Всі друзі — в костюмах, у білих сорочках. А Тарас Шевченко — у кожусі та в високій хутряній шапці. Він любив виділятися, любив привертати до себе увагу. Шевченко в цьому кожушку ходив Невським проспектом, його друзі просили привезти і їм такий самий, проте той не хотів цього робити, "щоб тільки у мене був".

"Шевченко мав цю шапку і кожух постійно із собою. І коли він читав свої твори, то ця шапка так патетично спадала в нього з голови. Він з нею, як то кажуть, був весь час", — зазначає Наталія Павлик.

"Шевченко — художник, естет, філософ. Він — модна особистість в Петербурзі. І всі, хто є на тому фотознімку, його боготворили. Особливо Честахівський та брати Лазаревські. І, ясна річ, він не міг бути в європейському костюмі", — додає Сергій Гальченко.

Примітно, що на автопортретах Шевченко зображений переважно без шапки.

Шевченко малював автопортрети протягом усього свого життя. Їх кількість важко піддаються обліку. Багато з них не дійшли до нашого часу і відомі лише за листуванням художника або спогадами його сучасників. Багато розкидано на полях рукописів літературних творів поета, листів. Близько 30 автопортретів зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка, один — у Національному художньому музеї, і ще один — у Музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна в Москві.

"Я категоричний противник того, щоб ми дітей у школах та вузах орієнтували на Шевченка в кожуху та шапці. Це радянська версія такого похнюпленого, нещасного і так далі. А Шевченко був енергійний, активний, європейський", — акцентував Микола Томенко.

Вподобання в побуті

Про вподобання Тараса Шевченка в побуті відомо зі спогадів його друзів і знайомих. Наприклад, серед улюблених страв поета — борщ із сушеними карасями та ракова юшка.

"Наприклад, Тарас з [поетом] Олександром Афанасьєвим-Чужбинським у Києві ходили до родичів Чужбинського, які пригощали раковою юшкою. Проте це була проста, нехитра страва у ті часи", — уточнив Сергій Гальченко.

З міцних улюблений напій Тараса Шевченка — чай з ямайським ромом.

"Донька графа Толстого, коли бачила, як Шевченко наливав ром в чай, шуткувала: "Тарасе Григоровичу, у нас же чай із ромом, а не ром із чаєм", — нагадав Сергій Гальченко.

"А [історик] Микола Костомаров трошечки в іншому ракурсі про це писав. Він писав, що Шевченко випивав понад десяти стаканів чаю із великою кількістю рому. І що хтось інший би впав замертво від випитого, а по Шевченку навіть видно не було. До речі, у Костомарова завжди про запас був ром, щоб пригостити Шевченка. Але крім ямайського рому Тарас Григорович вживав мадеру, а також любив народні напої — слив'янка, лимонівка, вишнівка. Зазначу, що [лікар та друг поета] Андрій Козачковський у спогадах пише, що він тільки двічі бачив Шевченка випившим, і лише тією мірою, в якій звичайні люди випивають", — додала Наталія Павлик.

Микола Томенко зауважив, що при цьому досі в Києві немає кафе, ресторану, в якому б подавали "меню Шевченка", яке було цікаве та різноманітне.

З атмосферою саме побутового життя поета можна ознайомитися у літературно-меморіальних будинках-музеях Тараса Шевченка в Києві:

• у теперішньому провулку Шевченка, де він оселився навесні 1846 року разом із приятелями — художником Михайлом Сажиним і поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським;
• на вулиці Вишгородська ("Хата на Пріорці") — влітку 1859 року під час своєї останньої подорожі до України поет попросився на квартиру до тодішньої господині будинку Варвари Пашковської.

"Зокрема відвідайте "Хату на Пріорці", там багато спогадів є саме про побутове життя Шевченка — що їв, як одягався, що робив. Подивиться його аксесуари, модні фарби, європейські пензлі. В цьому музеї намагаються показати не стільки твори, скільки побут поета", — уточнив Микола Томенко.

Вимушений російський період життя

Шевченко тягнувся до інтелектуалів. У ті часи вони здебільшого були в столиці Російської імперії — у Санкт-Петербурзі.

"Він шукав середовище інтелектуальне. І це його повело у світові від української хатини, де залишалася його любов та серце. Але цивілізація кликала. І його життя у Петербурзі — це був період неймовірного спілкування і зростання. Але Україну він не забував, вона була у серці. Шевченко був українцем європейського рівня", — наголосила Наталія Павлик.

Треба пам'ятати, що до Петербурга Шевченко поїхав не по своїй волі, а як кріпак полковника російської армії Павла Енгельгардта. Також життя у Петербурзі було вимушеним для Шевченка, бо влада українських земель у складі Російської імперії не хотіла знаходження у себе опального поета. Йому постійно відмовляли у дозволі в'їхати в Україну.

"Тоді в Україні ніхто не хотів його. Не те що він не хотів, а його не хотіли. Ну, хто ж у ті роки хотів отримати людину, яка збирає мітинги, демонстрації, умовно кажучи", — пояснив Микола Томенко.

Однак невідступною мрією поета було створити сім'ю, придбати на березі Дніпра невеликої ділянки землі та побудувати "одну хатиночку в гаю" (існують малюнки Шевченка з планом будинку). І коли у 1859 році йому дозволили приїхати до України втретє й востаннє, поет вирішив здійснити свою мрію.

5 липня 1859 року він прибув до села Межиріч (недалеко від Канева) з метою придбання ділянки, але домовитися з власником землі — поміщиком Парчевським — про продаж так і не вдалося. Поміщик постійно коливався щодо цього, пізніше з'ясувалася причина зволікання: "треба спитати генерал-губернатора, чи можна Шевченкові купувати землю".

Наступна ділянка землі, яку хотів придбати поет, — у селі Пекарі. 12 липня вже навіть робили обмірювання ділянки, проте на Шевченка донесли за "богохульну розмову" під час цього процесу. 13 липня його заарештували. Також відмовили Шевченку придбати землю у районі Черкас.

Київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков 18 липня дав розпорядження направити заарештованого Шевченка "під нагляд поліції" до Києва,

"Один штрих. Коли генерал-губернатор Васильчиков пише донесення, як чиновник, у третє жандармське відділення Києва, він наче оправдує Шевченка, з великою повагою до нього ставиться, і чисто по-людському радить виїжджати поету з України. І Васильчиков робить помітку: "Я б ніколи не дав згоди, щоб Шевченко проживав в Україні", — навела приклад Наталія Павлик.

Кохання

Було в житті Тараса Шевченка декілька історій кохання. Але поет так і не одружився, не завів родину, дітей у нього теж не було. (Докладніше див.: Улюблені напої, вподобання в моді та історії кохання: несподівані факти про Тараса Шевченка — у вікторині "Ліс рук!").

Молодий Шевченко зовні був не дуже красивий. Але коли жінки чули його харизматичну мову, то розквітали.

Так, у Шевченка була закохана княжна Варвара Рєпніна, вони познайомилися, коли Тарас приїхав малювати портрет її батька.

"Варвара Рєпніна пише, що була безумно закохана, що готова була йому ноги цілувати та вивчати українську мову", — характеризує Сергій Гальченко.

"Варвара Рєпніна — перша жінка, яка назвала Шевченка геніальним. Це було ще 1843 року, коли Шевченко ще не подав повною силою свого таланту", — додала Наталія Павлик.

Родина Варвари Рєпніної була елітою свого часу: по батьківській лінії йде з роду Волконських, по материнській — з Розумовських, Шереметьєвих. У 1816 році сім'я Рєпніних з Москви переїхала до Полтави, бо батька призначили місцевим генерал-губернатором. За два роки мати Варвари заснувала Полтавський інститут шляхетних дівчат, який згодом закінчила її донька.

"Варвара Рєпніна була дуже освічена жінка, з освіченої, елітної родини. І між нею та Шевченком було не просто кохання, це були ціннісні речі. Вони, наприклад, обговорювали цікаве з Гоголя, і Шевченко писав їй: "Ти смієшся — я плачу, великий мій друже". Вона йому писала, що вивчає малороську мову. Тобто то були стосунки високого рівня. Я у своїй "Теорії українського кохання" згадую цю історію. І там у мене висновок (може, він не дуже подобається комусь): якщо брати між коханням до жінок і любов'ю до України, то у Шевченка — любов до України сильніша", — говорить Микола Томенко.

Наталія Павлик додала, що також найбільшим коханням поета Шевченка була Муза.

Заповіт

25 грудня 1845 року в Переяславі Шевченко пише свій знаменитий "Заповіт".

Працюючи в складі Археографічної комісії, Шевченко мусив увесь час їздити по селах і містах. Під час подорожі він дуже захворів і приїхав лікуватися в Переяслав до свого друга та лікаря — Андрія Козачковського, у будинку якого і написав "Заповіт".Зараз тут — Музей Заповіту Тараса Шевченка.

"Заповіт" називається переяславським, не тільки тому, що він був написаний у Переяславі. В "Заповіті" Шевченко чітко вказує локації, де його поховати. "Поховайте мене на могилі". Він, працюючи в Археологічній комісії, бачив й описував Трибратню, Виблу, Богданову могили. Очевидно, на одній із них і хотів бути похованим. "Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно". Це саме пейзажі, які видно з сіл В’юнище та Андруші, у яких був поет", — звернула увагу Наталія Павлик.

Вона додала, що у першому рядку — "Як умру, то поховайте" — Шевченко звертається до Андрія Козачковського, або до його оточення.

"Тобто якби Шевченко помер 1845 року, то він однозначно був би похований десь на Переяславщині", — зазначає експертка.

Козачковський вилікував свого друга, і той прожив ще 16 років. Шевченко помер 10 березня 1861 року у Санкт-Петербурзі. Йому було 47 років. На третій день Шевченко був похований на Смоленському цвинтарі.

Друзі поета домоглися дозволу російської влади на перепоховання праху в українську землю, згідно з його "Заповітом". І 22 травня прах Шевченка був похований в Україні — проте не на Переяславщині, а на вершині Чернечої гори на високому правому березі Дніпра кількома кілометрами нижче Канева. Таке рішення ухвалив приятель поета Григорій Честахівський, який був розпорядником похоронної процесії.

"Тобто переяславський заповіт Шевченка у тій частині, що поховайте мене "на Вкраїні милій", — виконаний. Але щодо Чернечої гори — це була воля Честахівського, а не воля Тараса Шевченка. Честахівський маніпулював, що це була воля покійного ще за життя. Але Лазаревський пише, що Честахівського не було при останніх годинах Тараса Шевченка, і тому вірити йому не доводиться", — впевнена Наталія Павлик.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Блаженна Едігна, тесть Європи та Реймське Євангеліє: цікаві факти історії Київської Русі — у проєкті "Код ідентичності"
• Свої канони, свої святі, своя історія: унікальність домашніх українських ікон — у проєкті "Код ідентичності"
• Художник і шпигун: невідомі факти про Миколу Глущенка — у проєкті "Код ідентичності"
• "Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою": невідомі факти про відомі українські фільми — у проєкті "Код ідентичності"