Художник і шпигун: невідомі факти про Миколу Глущенка — у проєкті "Код ідентичності"

Художник, шпигун, графік. Так про діяльність одного з найвідоміших українських художників ХХ століття — Миколу Глущенка (1901 — 1977 рр.) — написано у "Вікіпедії". Як хлопчик із комерційного училища в Юзівці став таким знаменитим, як опинився за кордоном і став радянським розвідником, і як ще 1940 року проінформував радянський уряд про підготовку нападу нацистської Німеччини, — у програмі "Код ідентичності" зі Світланою Леонтьєвою розповіли:

• Юрій Ткаченко, племінник художника;
• Едуард Димшиць, мистецтвознавець;
• Станіслав Стеценко, письменник, автор книги "Війни художників", яка стосується біографії Миколи Глущенка.

Шлях за кордон

Микола Глущенко народився 4 (17) вересня 1901 року в Новомосковську (нині Дніпропетровська область). У родині вже було кілька дітей. Після смерті батька мати з дітьми переїхала в село, де були богомази. Коли маленький Коля побачив їхні роботи, у ньому прокинулася тяга до мистецтва.

1918 року Микола закінчив комерційне училище в Юзівці (нині Донецьк). Незабаром за мобілізацією був зарахований до добровольчої армії генерала Денікіна.

"Гадаю, що він не горів бажанням іти воювати. У нього були зовсім інші плани на життя. Коли Денікінська армія була розбита, то більшість білогвардійців потрапила до Криму, невелика частина потрапила до Польщі — і Микола Глущенко, зокрема", — каже письменник Станіслав Стеценко.

У Польщі Глущенка помістили в табір для інтернованих осіб.

"Інтерновані — це не зовсім полонені. Просто коли капітулювала Денікінська армія, цих людей, які були на території Польщі, треба було кудись подіти", — уточнює Стеценко.

Цей табір не суворо охоронявся, тому Миколі вдалося покинути його, і він пішки попрямував до Німеччини.

"Під час цієї подорожі він захворів на тиф і прийшов до Берліна хворим. Але оскільки Микола був молодий (і фізично Глущенко завжди був кремезним), то він переборов цю хворобу", — розповідає племінник художника Юрій Ткаченко.

До Німеччини Микола Глущенко потрапив як нелегал. Щоб якось освоїться, він почав шукати зв'язки з українською діаспорою. Так Микола зустрівся з послом Української Народної Республіки (УНР) Степаном Смаль-Стоцьким, гетьманом Павлом Скоропадським.

"У Берліні він підробляв у майстерні, яка називалася, по-моєму, "Слов'янське мистецтво". І дуже швидко він потрапив до Ганса Балушека, якого імператор Вільгельм називав "художником стічної канави", бо він малював життя робітників, простого люду. Балушек допомагав Миколі Глущенку, взяв його до своєї приватної художньої школи, де той навчався до вступу в Берлінську вищу школу образотворчих мистецтв", — каже Ткаченко.

У Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв Глущенко навчався з 1920 по 1924 рік.

У 1920-ті роки Микола Глущенко також був близький з Володимиром Винниченком — яскравим політичним діячем УНР, письменником і художником. Винниченко на той момент був заможною людиною, і його допомога для Глущенка була неоціненною. Крім того, Винниченко брав уроки в молодого талановитого художника, а також допоміг організувати одну з перших виставок картин Миколи.

Також у цей період він знайомиться з Олександром Довженком, який працював у радянському консульстві в Берліні. І саме Довженко в 1923-1925 роки допомагав Миколі Глущенку отримати громадянство СРСР.

У 1925 році Глущенко переїхав до Парижа, де продовжив займатися живописом і домігся слави як художник.

У 35-річному віці, 1936 року, Микола Глущенко переїжджає до СРСР, до цього моменту він уже 10 років був радянським розвідником.

Шпигун

Про конспіративну діяльність Миколи Глущенка його рідні та колеги по творчості не знали. Він почав співпрацювати з радянською розвідкою з 1925-1926 року, коли жив у Франції. Спочатку його позивний був "Художник", потім — "Ярема".

"Перша інформація про шпигунську діяльність з'явилася вже після смерті моєї бабусі. Потім уже про це говорили все більше. Мені завжди було цікаво, як можна було потрапити до Радянського Союзу з Парижа. Але я так і не встиг поставити це запитання дядькові Колі (як я його називав). Яка все-таки в нього специфічна доля, як можна було після такої біографії залишитися живим у сталінській системі — це незрозуміло", — згадує племінник художника Юрій Ткаченко.

Ходила версія, що працювати на "Совєти" Миколу Глущенка завербував Олександр Довженко. Але з цим категорично не згоден мистецтвознавець Едуард Димшиць.

"Ця версія абсолютно не точна. Точно інше, що вони спілкувалися. І Довженко також брав уроки малювання у Глущенка, не тільки Винниченко, а й Довженко навчався у Глущенка малювати. І є і портрет Довженка, який писав Глущенко, і був портрет Глущенка, який малював Довженко. На жаль, залишилася тільки фотографія портрета Довженка, де знаходиться оригінал цього твору — невідомо. А портрета Глущенка я не бачив. Я знаю, що він існував, але не знаю, де він. І на той час уже велися розмови про повернення Глущенка додому", — пояснює Димшиць.

Володимир Винниченко першим запідозрив, що Глущенко має зв'язок із "Совєтами".

"Він не те, що запідозрив, він майже напевно щось знав. Радянська влада хотіла репатріювати Винниченка, і вони через Глущенка намагалися передати йому запрошення на всілякі зустрічі, щоб провести з ним "розмову" і залучити Винниченка до всіляких радянських справ. Це офіційна інформація. А Глущенко весь час петляв і писав доповідні, що Винниченко вже немає жодної політичної ваги, й взагалі він для нас нецікавий. Глущенко намагався відвести певним чином Винниченка від цієї зустрічі", — розповідає Едуард Димшиць.

Є кілька свідчень Винниченка, коли він запідозрив Глущенка в роботі на "органи". Перший раз — коли у Винниченка зникли два його щоденники. Крім щоденників також зник альбом із замальовками. І коли Винниченко запитав у Глущенка, чи не брав він ці щоденники, Глущенко відповів — ні. А потім зізнався, що він узяв альбом із замальовками. І, звісно ж, Винниченко запідозрив, що і щоденники взяв Глущенко.

"Вдруге Винниченко запідозрив Глущенка, коли його дружина спілкувалася з художником у Парижі, й той сказав, що якщо Винниченко навіть буде мене проганяти, я все одно буду до нього приходити та буду з ним спілкуватися. Винниченко пише в щоденнику: "Чи не змушують його органи приходити до мене і споглядати це?", — додає письменник Станіслав Стеценко.

У СРСР діяльністю розвідників за кордоном займався спеціальний іноземний відділ — ІНО. Роботу Глущенка курирував граф Олексій Ігнатьєв (згодом — генерал-майор Червоної армії), він у ті часи контролював узагалі всіх нелегалів у Франції.

"У своїх щоденниках Винниченко пише: "Приходив до мене Глущенко і хвалився тим, що до нього приходив справжній граф (граф Ігнатьєв)". А граф Ігнатьєв — це людина, яка свого часу віддала СРСР гроші царської Росії, 250 мільйонів царських рублів золотом", — уточнює Стеценко.

Після того як Глущенка завербували, у центрі Парижа він відкриває ательє (так у Франції називалися майстерні художників). Стеценко припускає, що гроші на це новому розвіднику дав саме Ігнатьєв. Через ательє здійснювалося промислове шпигунство — на той час Радянському Союзу не продавали військову техніку, тому основним напрямком розвідників було діставати креслення зброї, техніки.

"Отримати це ательє — це геніальний хід НКВС. Тому що десь же треба було передавати гроші, отримувати інформацію, отримувати креслення, отримувати рекомендації. На квартирі це здійснювати — не вихід. А в ательє бувають десятки, сотні людей. Тобто це геніальна знахідка", — продовжує Станіслав Стеценко.

Ігнатьєв свого часу займався закупівлею військової техніки для царської Росії, добре знався на цьому і тому саме він курирував цю діяльність. Миколі Глущенку дісталася найнебезпечніша робота — передавати гроші в обмін на "товар", тобто документацію.

"Є конкретна історія про якогось бельгійського підприємця Андре Мірабо, який був вхожий у військові міністерства різних країн Європи, мав широке коло знайомств. І ось ті 205 креслень військової техніки, її деталей, авіадвигунів, які передав Глущенко, майже всі були отримані від Андре Мірабо, який отримав гроші за викрадення креслень", — каже мистецтвознавець Едуард Димшиць.

Глущенко дуже нервував з приводу своєї шпигунської діяльності. Адже у Франції в 1930-ті роки за шпигунство загрожувала гільйотина. А оскільки Глущенко не мав дипломатичного імунітету, то це покарання йому реально загрожувало. І тому він дуже хотів переїхати до СРСР.

У 1935 році Микола Глущенко надіслав доповідну, що йому загрожує небезпека бути розсекреченим. Але цілий рік куратори просили його почекати, бо потрібно було закінчити низку завдань. Цілий рік Глущенко перебував на межі провалу.

Радянський період

1936 року Микола Глущенко повернувся до СРСР — спочатку до Москви, а 1944-го переїхав до Києва.

У Парижі Глущенко прожив 11 років, і після повернення на батьківщину зберіг свою "іноземну" звичку — снідати французькими булочками з сиром, з кавою зі згущеним молоком і читати газету.

У СРСР його називали "француз", тому що він одягався з французьким шармом, наприклад, любив носити шарфи.

"Перше, що пригадується — навіть на звичайний сніданок він був одягнений, як на прийом. Я ніколи не бачив його в спортивних штанях. Він завжди був у штанах, у сорочці, у піджаку. Він завжди був одягнений як на якесь зібрання", — згадує племінник художника Юрій Ткаченко.

За художню манеру написання картин Миколу Глущенка також називали "імпресіоністом". Причому в СРСР це було своєрідною образою.

"Його навіть називали образливим "імпресіоніст". Це була небезпечна штука. За це могли й розстріляти", — пояснює мистецтвознавець Едуард Димшиц.

Але за участь в армії Денікіна, за зв'язки з лідерами Української Народної Республіки, за західний період життя Миколу Глущенка в СРСР не те що не розстріляли, а навіть не піддали репресіям. Хоча на нього багато писали доносів, що він нібито "ворог народу".

"Чому його не розстріляли? По-перше, тому що він був вищою кастою. Розвідник-нелегал — це вища каста. За згадку навіть прізвищ людей, які працюють в ІНО (іноземному відділі), можна було потрапити до таборів або бути розстріляним. У Глущенка був справді дуже крутий "дах" — Олексій Ігнатьєв, який після повернення Глушенка отримав звання генерал-майора, отримав посади, міг напряму телефонувати Сталіну", — зазначає письменник Станіслав Стеценко.

Але радянська влада продовжувала використовувати Глущенка як розвідника.

"У них колишніх не буває. Єдине, що він залишився певною кастою, яка не писала доносів на людей, це не було його компетенцією. Але його змушували писати певні аналітичні довідки, аналізувати певну ситуацію. Таке було. Але весь час він наче вуж мав крутитися, щоб нікого не підставити", — повідомив мистецтвознавець Едуард Димшиць.

Наприклад, до Глущенка зверталися з питанням про художників-бойчукістів перед тим, як їх розстріляли 1937 року. В архіві збереглася його характеристика на бойчукістів, як на людей, які не несуть загрози і по-своєму талановиті.

"Він намагався їх відмазати, але не все було в його силах", — додав Димшиць.

У 1940 році Миколі Глущенку доручили організувати в Берліні виставку живопису СРСР.

"1940 рік — це ще дружба СРСР із Німеччиною. Це період так званої дивної війни, коли Німеччині вже оголосили війну Англія і Франція, але насправді війни як такої ще немає. Польща вже здалася. Вона розділена між СРСР і Німеччиною, проходить мобілізація в Британії, проходить мобілізація у Франції, проходить розконсервація різної зброї. Однак війна не ведеться — просто армії стоять одна проти іншої. Були навіть анекдотичні випадки, коли британські та німецькі солдати збиралися на полі між арміями та грали у футбол. Якраз Глущенко під час цієї "дивної війни" у квітні 1940 року їде до Берліна. І десь у травні починається справжня війна — Німеччина вторгається в Бельгію, у Францію. Тобто коли він був там, якраз це сталося", — розповідає Стеценко.

У Берліні Микола Глущенко пробув кілька місяців. Є його донесення від 10 червня 1940 року, що він був на вечірці за участю високих функціонерів Рейху, і вже тоді отримав інформацію про підготовку нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз.

Художник

Микола Глущенко був дуже плідним художником, він написав понад 5 тисяч живописних творів, а якщо брати графіку — це понад 10 тисяч робіт.

"Від німецького періоду його творчості збереглося дві роботи, які ми маємо фізично. Одна знаходиться в Одеському національному художньому музеї — його ранній автопортрет. Друга — портрет жінки, в Національному художньому музеї України. Це два невеликі твори, навіть не полотна. А от його французьких робіт дуже багато, вони є і в музеях, і в приватних колекціях. До речі, я у своїй колекції маю пару десятків робіт Глущенка французького періоду 1925 — 1936 років", — розповідає мистецтвознавець Едуард Димшиць.

Роботи французького періоду сам Микола Глущенко вважав найбільш вдалими, й не дуже любив свій період 1940 — 1950-х років.

"У своїх інтерв'ю він говорив, що деякі з робіт 1940 — 1950 років йому настільки не подобаються, що він хотів їх знищити. Він відклав понад 200 робіт, з якими хотів розпрощатися назавжди, та просив рідних їх позбутися. Але ці роботи були передані до музейного фонду, і в нашому Національному художньому музеї я бачив величезні столи, на яких стосами лежали роботи без підрамників, саме холсти", — зазначає Димшиць.

У Миколи Глущенка близько 20 років була заборона на виїзд за кордон. І коли йому дозволили відвідувати зарубіжжя, у 1960 — 1970-ті роки почався новий його розквіт як художника — у його картинах з'явилися яскраві фарби, відбулося внутрішнє звільнення від сіро-коричневої радянської палітри.

До 100-річчя від дня народження Миколи Глущенка, 2001 року, Донецький обласний художній музей видав альбом його робіт, що зберігалися в музеях Донеччини — у Донецьку, Горлівці, Краматорську та Маріуполі. Про долю картин майстра після окупації Донецька, Горлівки та Маріуполя — невідомо.

У 2023 році вийшов альбом "Микола Глущенко. Барви ХХ століття". Це каталог виставки Глущенка, яка відбулася у Львові 1921 року. На ній було представлено 150 робіт художника — 100 із приватних колекцій і 50 із зібрання музею Андрея Шептицького, який він заснував у Львові 1905 року.

Читайте також: "Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою": невідомі факти про відомі українські фільми — у проєкті "Код ідентичності"