Історії про людей та психіатрію: розмова з авторкою книги "Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію" Христиною Шалак

Лікарка-психіатр, авторка книжки "Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі й психіатрію" Христина Шалак зібрала чимало історій людей, які живуть з психічними розладами. Книга допомагає розібратися, як жити, або підтримувати близьких, з розладом, пояснює як працюють психіатричні лікарні та як війна вплинула на психічний стан українців. Більше дізнавайтеся у матеріалі "Ранку Вдома".

Ведучі — Ірина Хоменко та Костя Октябрський.

— Розкажіть, для кого ця книжка? Яка в неї місія?

— Коли я писала цю книжку, то я хотіла створити її для широкого кола читачів. Тобто, щоб вона була цікава не тільки психіатрам, психологам, пацієнтам чи їхнім родичам, а загалом всім людям, які з тієї чи іншої причини цікавляться темою психіатрії. Вона написана в жанрі нон фікшн. Тобто це не є класична наукова література, але й не є художня. Це література на стику жанрів. Це реальні історії, реальні факти, але написані доступною мовою. Тобто всі наукові терміни максимально пояснені, а їх не так вже й багато. Книга написана так, щоб широке коло читачів могло її прочитати й зрозуміти. Основним завданням книжки є розповісти про цю тему для того, щоб її нормалізувати. Бо тема психіатрії є дуже такої стигматизованою. Я хотіла, щоб з допомогою цієї розповіді люди, які мають якісь розлади або підозрюють їх в себе, своїх рідних, або вже лікуються, почувалися нормальними, прийнятими, не соромилися говорити про те, що вони переживають. Загалом, щоб в суспільстві це було менш стигматизованим, щоб було заведено говорити про це відкрито.

— Доволі цікава назва в книжки. Чому саме така?

— Це запитання, яке мені ставлять на кожній презентації. Насправді назва книжки походить від філософського запитання. Це таке питання з галузі метафізики: "Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?". Це питання про те, чи існують якісь речі і явища, якщо вони не мають свідків. Наприклад, з цим деревом, якщо не має вуха — слухового апарату, який би сприйняв звук падіння дерева, то чи існує цей звук? На це питання, якщо говорити по філософськи, то можна дуже по різному відповідати. Воно мені перегукується із темою психіатрії, бо вона дуже замовчування. Попри те, що психічні розлади є поширені, про них говорять мало. Люди, які лікуються, про це не люблять розповідати. Якщо хто з рідних хворіє, теж про це не говорять. Психіатричні лікарні закриті, інтернати закриті. Тобто щось відбувається, а що саме, більшість людей не знає. Це такий паралельний світ. Тому в цій книжці я хотіла дослідити цей світ, дізнатися, як він виглядає насправді і чи справді існує те, про що ми не знаємо.

— Хто герої цієї книги? Це реальні люди? 

— Герої реальні. Тут є і лікарі психіатри, психологи і пацієнти стаціонарів, пацієнти амбулаторій, і родичі пацієнтів. Бо я хотіла максимально розкрити цю тему. Вона дуже чутлива, особливо якщо говорити про пацієнтів. Через те, що має бути збережена конфіденційність. Коли я збирала ці історії — записувала інтерв'ю, або ці люди самі до мене звертались, аби поділитися історією, то я з ними проговорила чи залишати їхні імена, чи змінювати їх. Рукопис я віддавала на погодження героям книги. Дехто змінював ім'я. Втім, було кілька героїв, які вирішили не міняти імена. Там, наприклад, в розділі про депресію є дівчина, яка хворіла на депресію кілька років, і вона про це відкрито розповідає. Я там даю посилання на блог, в якому вона дає інтерв'ю і розповідає про свій досвід боротьби з депресією. Тобто такі історії це ті історії, про які можна більш так відкрито говорити. Інші теми конфіденційні. Треба бути дуже обережною для того, щоб не зачепити почуття героїв та авторів цих історій.

— Скільки років та де саме ви збирали ці матеріали?

— Я збирала і в психіатричних лікарнях, і з допомогою громадської організації, яка допомагає людям з психічними розладами. Там є історія з центру для українських біженців в Польщі, де я працювала, коли почалася велика війна. Там є історії, які знайшли мене самі. Люди, які до мене самі звернулися. Сказали, що хочуть поділитися, коли читали, що я пишу таку книжку. Тобто географія вона така досить широка і так само в часі все розкидане. Бо я почала робити перші нотатки ще коли навчалася в інтернатурі. Це було сім років тому. Просто я не писала постійно. Більш активно я писала її вже у 2022 році, коли видавництво виявило зацікавленість. Тоді я ретельніше почали збирати ці історії. Коли почалася війна, то в мене була така думка про те, що зараз ця книжка нікому не буде потрібна. Я думала, що ніхто не видаватиме книги, та й не читатиме їх. Якщо й будуть, то тільки про війну. Минали місяці. Так склалося, що я познайомилася з представницею видавництва "Лабораторія", яка почитала мої тексти й сказала, що видавництво зацікавлене в цій книзі, хоче її видати. Тоді я усвідомила, що книги видаватимуть, їх й надалі готують. По-друге, є різні цікаві теми. Тож я писала книгу в перервах між роботою, війною та іншими переживаннями. 

— Христино, як змінилися запити людей після початку повномасштабного вторгнення?

— Я не можу бути до кінця об'єктивною, тому що до війни я працювала в стаціонарі. Після війни я почала вести приватну практику, це зовсім інша категорія пацієнтів. Втім, певну динаміку я відстежувала. Коли війна тільки почалася, то багато людей, які мали якісь розлади, переживали ремісію на фоні стресу. Тобто вони мобілізувалися. Їхні психологічні проблеми відходили на другий план, люди навіть могли краще себе почувати. Потім це пішло на спад, і зараз є більше стресових розладів. Це не лише ПТСР. Це різні реакції на стрес, гострі реакції на стрес. Це тривожні розлади, які виникли після стресових ситуацій внаслідок травми та депресивні стани. Тобто цього дійсно стало більше. Якщо говорити про психотичні розлади, про шизофренію, то тут все стабільно. Натомість хвороб, які виникають внаслідок стресу, точно стало більше.

— Чи варто суспільству змінити своє ставлення до людей із психічними розладами? Чи можливо це зробити? 

— По-перше, треба більше знати про ці розлади. Зрозуміло, що якщо людина не цікавиться цією темою, то вона навряд чи буде десь додатково шукати джерела, щоб про це дізнатися. Але для цього й пишуться такі книжки. Бо коли є більше розуміння, тоді є менше упереджень й страху. Наприклад, якщо говорити про те, що психічні розлади дуже поширені, що вони є дуже різні, спектральні, що психічний розлад не дорівнює агресії, небезпеці, що навпаки, люди, які мають психічні розлади, за статистикою, частіше стають жертвами  насильства, а не самі становить небезпеку для когось. Тобто, якщо про це більше говорити, більше розповідати, показувати, як виглядають лікарні, як відбувається прийом психіатра, тоді суспільство це буде спокійніше сприймати. В ідеалі, розлади психіки мали б сприйматися на рівні захворювань тіла. Тобто з розумінням того, що це нормально, тому що все може хворіти. Так само як і будь-які хвороби тіла, вони можуть бути легкими, можуть бути помірними, можуть бути важкими, тимчасовими, хронічними. Так і є, що якщо щось таке є, то можна звернутись по допомогу і її отримати.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• На Intro-2024 покажуть Сараєво та U2, Енніо Морріконе та Gogol Bordello: інтерв'ю з засновником фестивалю Кирилом Марікуцою
• Біла книга із порадами та прогнозами щодо освіти на деокупованих територіях: інтерв’ю з нардепом, співзасновником фонду "Солом'янські котики" Романом Грищуком
• Мільйони українців отримали освітні документи в "Дії": представниця Мінцифри розповіла про нову послугу та можливість користуватися дипломами за кордоном
• "З деякими гостями була серйозна "заруба", а дехто просто плакав": інтерв'ю з ведучим проєкту "Муз_Тренд" Славою Дьоміним
• Киян запрошують побачити "Сили, озброєні танцем": про концерт трьох військових ансамблів України розповіла режисерка проєкту 
• Як під час війни залишитися професіоналом та приносити користь людям — поради психолога
• Залежність психічного стану від фізичного: тренерка Аніта Луценко пояснила, як це працює
• Благодійний проєкт фонду "Зграя" конвертує книги у допомогу ЗСУ: інтерв'ю з волонтеркою громадської організації