Ціни на квитки, рівень зарплат і бронювання акторів: трансформацію українського театру під час війни дослідили експерти

За час повномасштабного вторгнення змінився світ і кожен із нас. У проєкті "Трансформація" телеканалу "Дім" ведучий Мішель Сайкалі разом з експертами досліджує, як за останні роки змінились певні сфери чи явища, що є надважливими для життя України.

Прем'єрний епізод проєкту присвячений українському театру, трансформацію якого оцінили:

• Тамара Трунова, головна режисерка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра;
• Євген Нищук, генеральний директор — художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народний артист України, ексміністр культури України;
• Станіслав Мойсеєв, театральний режисер, народний артист України, художній керівник акторського курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Зростання інтересу

1990 року, тобто в останній рік перебування України у складі Радянського Союзу, українські театри відвідали понад 17,5 млн глядачів. Менш ніж за 10 років кількість відвідувань встановила історичний антирекорд — трохи більше, ніж 5,5 млн осіб на рік. У 2012-му цей показник становив 6,7 млн. 2017 рік став останнім, коли велась така статистика. Тоді до театру ходило 15 українців зі 100.

Серед недоліків тодішнього українського театру називали несучасність, провінційність і орієнтованість на Росію. Однак за 30 років незалежності українське театральне мистецтво пройшло великий шлях розвитку. Серед досягнень — потужний фестивальний рух, відкриття нових театральних будівель, перезавантаження театральної спільноти, розвиток незалежних театрів, включення у міжнародний контекст.

Російське вторгнення у 2014-му і початок повномасштабної війни 2022 року мали значний вплив на галузь. Внутрішнє переселення, закриття театрів, руйнування будівель, мобілізація співробітників, а ще зміна тематики та репертуару — подекуди кардинальна.

Проте, вочевидь, що за останні два роки український театр, змінившись, зробив відчутний крок уперед. Можна сказати, що відбулася переоцінка значення театру для суспільства.

За 2023 рік театри України поставили 350 прем'єр. Хоча це вдвічі менше, ніж у докарантинному 2019-му, зате на 52% більше, ніж протягом першого року повномасштабного вторгнення Росії.

Євген Нищук акцентував, що наразі спостерігається зростання інтересу до театру. Він довів це на основі діяльності Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який очолює.

"Наш театр б'є рекорди зі зборів і зароблених коштів, відвідуваності театру, нових постановок, цікавості до театру і всередині країни, й за її межами", — перелічив він.

Станіслав Мойсеєв зазначив, що саме з кількості зароблених коштів і глядачів, які відвідують театр, можна зробити висновок про пік розвитку українського театру.

"Але чи є це основними критеріями оцінки якості театрального процесу? Тут у мене є сумніви", — додав він.

Мойсеєв акцентував, що змінюється не тільки театр, змінюється й глядач.

"Ми не враховуємо того, що глядач змінюється. А хто сказав, що він змінюється в найкращий бік? Це дуже дискусійне питання. І я б не хотів, щоб театр перетворювався, як це відбувається зараз, на частину маскульту. Ось ми говоримо про розквіт у сенсі збільшення кількості глядачів, кількості доходів. Але я думаю, що про саме трансформацію говорити дуже-дуже зарано. Тому що реального реформування галузі не відбулося", — вважає режисер.

Тамара Трунова не поділяє думку, що зараз український театр переживає свій ренесанс, відродження.

"Бо Україна перебуває у стані війни і, фактично, кожен театр і кожна творча особистість зараз бореться за виживання. А боротися за виживання і переживати ренесанс одночасно… Мені здається, тут закладений якийсь конфлікт і парадокс, який ми зазвичай любимо в театрі, але не в цьому питанні. А якщо говорити про трансформацію системи, то запит на трансформацію має надходити від гравців цього поля. З бізнесової точки зору, коли система трансформується, вона втрачає до 60% гравців. І тут питання до гравців системи: чи готові вони пожертвувати власною позицією задля трансформації системи?" — аргументувала вона.

Попит на квитки

105-й сезон Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка відкриває свої двері перед глядачем. Здавалося, повномасштабне вторгнення мало призупинити творчий процес в театрі. Але сталося навпаки — зали переповнені, а черги до кас довжелезні. Квитки на найпопулярніші вистави розкуповують іноді за пів дня.

Попит на мистецтво породив чимало шахрайських пропозицій. Часто фейкові квитки на вистави в театрі ім. Івана Франка можна знайти на сторонніх сайтах, та ще й за завищеною ціною. Саме через шахраїв глядачі все частіше полюють на квитки в касі театру.

Проте через війну, російську окупацію не всі українські театри мають можливість працювати.

"Зрозуміло, що це стосується прифронтових та окупованих міст. І з театрами, які виїхали, ми починаємо співпрацювати, надавати приміщення Театру Франка для того, щоб Херсон, Маріуполь, Харків, Суми, Запоріжжя приїхали до нас, бо вони справді не мають можливості творити. Вони опинилися у критичній ситуації", — зазначив очільник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Євген Нищук.

Але якщо говорити про театри в іншій частині країни, де є можливість творити, то всюди зали заповнені.

"У Франківську дуже позитивна статистика, зали заповнені постійно. У Львові у Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької також, в оперному театрі також", — навів приклади  Євген Нищук.

Театри самі формують ціни на квитки, ціни залежать від багатьох критеріїв.

"Наприклад, медійна особа у виставі дає нам змогу заробляти, думаю, що це всім зрозуміло і відомо. Ми намагаємося, щоб вистави, на які ми покладаємо навантаження соціальних змін, були максимально доступними. І фактично, цей репертуар претендує на те, щоб формувати 2-3% від загального глядача, який відвідує театр", — розповіла Тамара Трунова.

Наразі не може однаково коштувати квиток у Києві та, скажімо, у Кам'янському.

"Це загальна система цінотворення. Ось, чи має молоко кардинально відрізнятися у ціні у різних містах України? Ні. З цього приводу щодо театру я б заходила з іншого боку: чи має весь театр на всій території України бути однаково відповідальним і якісним? Безперечно, так. І ось коли це буде так, тоді вартість квитків може бути однаковою", — пояснилаТамара Трунова.

Розподіл доходів

У 2023 році всі національні театри, окрім Одеського оперного, заробили більше, ніж у 2021-му — тобто ще до початку повномасштабного вторгнення РФ.

Торік найбільше доходів серед національних театрів згенерував Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка — понад 53 млн гривень. Майже 46 млн гривень чистого доходу отримав Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, а ще 31,5 млн гривень — Львівський національний академічний театр опери та балету.

8 найбільших театрів отримують пряме фінансування із державного бюджету. Так, торік держава виділила їм понад 1 млрд 300 млн гривень. Частина йде на сплату комунальних послуг, кілька відсотків — на нове обладнання та оновлення декорацій.

Та більшість зароблених і отриманих від держави коштів театри спрямовують на заробітну плату співробітників та сплату податків. До слова, за даними платформи з пошуку роботи Work.ua, середня зарплата українського актора наразі становить 17 500 гривень.

Євген Нищук повідомив, що саме через хороший дохід театру ім. Івана Франка держава зараз покриває тільки зарплатну частину, до того ж — на 63%.

"Наш театр є державним, у нас працює близько 600 осіб. Держава покриває 63% зарплатних витрат. Іншу частину стосовно зарплат — а це кожного місяця понад 2 млн гривень — ми повинні закрити самі. Зарплати людей — це базове питання", — сказав він.

Театр сам оплачує всі комунальні послуги.

"Ми велике підприємство, три майнових комплекси. Всі комунальні оплати становлять понад 3,5 — 4 млн гривень на місяць", — уточнив очільник театру.

Крім того, театр самостійно інвестує у свої нові постановки. Іноді допомагають спонсори.

"Раніше були поодинокі випадки [спонсорської допомоги] на деякі вистави. Я не знаю відсотків, бо не мав тоді доступу до бухгалтерії. Але прецедент конкретної фінансової роботи з реновації всієї інфраструктури театру, всіх інклюзивних процесів, які зараз є, змін всередині — це все почалося тільки зараз з партнерами, які з'явились", — зазначив Євген Нищук.

Тамара Трунова акцентувала, що якщо говорити про гроші, то держава не заробляє на театрах.

"Держава може бути супер зацікавлена і заробляти від театру, якщо вона визнає в театрі серйозного гравця. А наразі театр в Україні — це маргінес. Ми пишаємося тим, що у нас немає цензури. Але цензури у нас немає лише тому, що ми нецікаві, нас не визнають як гравця з голосом. Фактично, в нас немає ні рупора, ні навіть мікрофона. Якщо говорити про фінанси, то фінанси — це наслідок. А треба говорити про причини", — наголосила вона.

Станіслав Мойсеєв акцентував, що коли говорять про 53 млн, 46 млн, 31 млн гривень — то це не прибуток театрів, це їхній дохід.

"Прибуток — це те, що залишається після того, як все сплачено з доходу — зарплати, податки, комунальні тощо. Скажімо, залишилося 5 тисяч із 46 мільйонів. Ось ці 5 тисяч — це прибуток", — уточнив він.

Режисер зазначив, що репертуарний театр у всьому світі перебуває на дотації у держави.

"Він не може реально приносити прибуток і таким чином щось давати ще державі. Через те, що держава не в повному обсязі фінансує діяльність театру, ми можемо сказати, що та частина, яку заробляє театр, є інвестицією у державу або в недорогі квитки. Ми таким чином створюємо прецедент соціальної інвестиції. Тобто інвестуємо в глядача, який не повинен платити, умовно кажучи, 30 євро за квиток в театр, а заплатить 200, 400 чи 500 гривень", — пояснив Станіслав Мойсеєв.

Творча трансформація

Репертуар театру має адаптуватися до умов сьогодення. Проте багато українських глядачів йдуть до театру, щоб саме відволіктися від війни, яка є їхнім сьогоденням. Експерти "Трансформації" поділилися думками, чи доцільно адаптувати весь репертуар театру під реалії.

"Я б сказала, що сучасний театр має осмислювати та переосмислювати умови, бачити точку на горизонті, куди прокладається цей шлях. Від умов сьогодення до того, якими будуть умови нашого завтра і післязавтра. Театр — це невіддільна частина життя суспільства. Це не щось окреме, що реагує чи адаптується. Театр фактично і є рушієм змін усередині суспільства", — зазначила Тамара Трунова.

Кожен театр самостійно формує свій репертуар, свою політику, визначає свою місію.

"Ми намагаємося бути провокативними, й тому формуємо оці 2-3% з людей, які тяжіють до критичного мислення, для яких розвага — це не відсторонитися і не випити знеболювальне від обставин, в яких ми живемо, а навпаки — загострити ці обставини та розглянути їх з різних боків. Коли розвага — це розвага для розуму", — акцентувала головна режисерка Театру на лівому березі Дніпра.

Театр на лівому березі Дніпра почав говорити про війну вже після 2014 року. Наприклад, це вистави "Погані дороги", "Клас".

"Багатозначна частина репертуару була спрямована якраз на проговорення цієї теми, теми на завтра. Безперечно, зараз вистави про війну і рефлексії сьогодення залишаються в репертуарі театру. Але наразі ми намагаємось виводити вже якісь наслідкові процеси. Наприклад, режисерка Оксана Дмітрієва випустила нещодавно виставу "Отелло" і працює з темою ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Тобто це тема на завтра, це те, з чим ми зустрінемося скоро. Розкриваємо й інші гострі соціальні питання, які війна наче відтіснила у тіньову зону", — розповіла Тамара Трунова.

Станіслав Мойсеєв у 2018 році у Польщі поставив виставу "Масара" за п'єсою литовського драматурга Маріуса Івашкевічуса. "Масара" — вистава про події на Донбасі 2014 року, зокрема, про катастрофу малайзійського "Боїнга". Текст п'єси досить брутальний, жорсткий, з ненормативною лексикою. Мойсеєв зазначив, що до повномасштабного вторгнення український театр був не готовий до таких текстів і такої відвертості.

"Я думаю, що зараз український театр вже готовий до таких текстів. Вже було читання цієї п'єси на камерній сцені театру ім. Івана Франка. І ми спеціально запросили переселенців з Донбасу, різні категорії. Я, чесно кажучи, дуже переймався, як вони витримають цей текст, в якому купа ненормативної лексики тощо. На питання, чи не було це занадто жорстко, вони сказали — ні, було замало. Я був вражений", — поділився режисер.

Важливе питання сучасності — дерусифікація українського театру, процес особливо активізувався після початку повномасштабного вторгнення. Наприклад, Театр російської драми ім. Лесі Українки перейменували у Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки лише у 2022 році. Хоча в самому поєднанні "російська драма" та "Леся Українка" з самого початку був парадокс.

"Цей та інші парадокси розуміли й до 24 лютого 2022 року. Але загальна ситуація в країні одразу переводила цю тему в політичну площину, певних утисків і всього іншого. Так само це стосувалося і церковного питання — існування в Україні Московського патріархату, наприклад. Але ніхто не наважувався порушувати ці питання, бо не було політичної волі та ситуації такої сили в країні. Саме з початком великої війни ця дискусія зникла, навіть обговорюванню не підлягала. Що значить "російської драми", якщо вони вбивають наших людей, спалюють наші міста? Яка "російська драма"?", — пояснив Євген Нищук.

Театру ім. Лесі Українки, як і багатьом іншим, було непросто й з прагматичного погляду, бо у репертуарі було чимало російської класики, навіть російською мовою.

"Театру ім. Лесі Українки, звісно, складніше, ніж, скажімо, театру ім. Івана Франка, який завжди мав свою сталу аудиторію. Театру ім. Лесі Українки треба знайти свою нішу в цій ситуації, коли вони перейшли на українську мову, коли вони добирають репертуар не виключно з української драматургії. Це пошук, іншого шляху немає. Буде важко, але вони мають цей шлях пройти. І це перетворення насправді сприймається театром, тому все добре", — додав Євген Нищук.

Але розвиток, курс театру передусім залежить від його керівництва.

"Ми всі були свідками просто кримінального [попереднього] керівництва театру ім. Лесі Українки. Це всі розуміли, й це загальна відповідальність нашої спільноти — як ми могли це допустити. Це кримінальність не тільки з точки зору культурного впливу, а з різних, фактично, з будь-якої точки зору. Було абсолютно проросійське керівництво, яке викреслювало всю можливу українськість всередині театру. Це якби у Московського патріархату був свій театр", — прокоментувала Тамара Трунова.

У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому раніше також було чимало вистав російською мовою, дерусифікація почалася ще до 2022 року. З приходом у 2019 році нового керівництва наступні прем'єри випускалися тільки українською мовою.

Кадровий голод

Будь-який театральний керівник, режисер крім культурної, фінансової місії в нинішніх обставинах війни стикається з великою кількістю побутових труднощів. Одне з найгостріших питань — бронювання співробітників театру від мобілізації на фронт. Мається на увазі не тільки акторів, тому що театр — це великий механізм з працівників світла, звуку, гриму, з технічних працівників і не тільки.

Жоден театр в Україні не має прецеденту зі 100% бронюванням. Проте комплектація штату дійсно зараз — один з найскладніших викликів для театрів. І деякі з них, як у Чернігові, закриваються через те, що не можуть забронювати необхідну кількість співробітників на період воєнного стану.

Євген Нищук повідомив, що квота на бронювання в театрах не може перебільшувати 50% від загальної кількості співробітників, тобто як на всіх стратегічних підприємствах.

"50% — це критерій здорового глузду. Це дуже чутливе питання, про яке ми маємо правдиво говорити. Є два виміри: є ті, хто в окопах, і є ті, хто працюють для фронту. Все, що ми робимо театром, це також є робота для фронту, для тих, хто приїздить на реабілітацію, на ротацію, для їхніх родин, для збору коштів. Наприклад, наш театр ім. Івана Франка за ці пів року на потреби ЗСУ передав понад 6 млн гривень з доходів, що ми зібрали. Через фонд "Повернись живим" ми працюємо з конкретними військовими бригадами. Тобто ми розуміємо свою відповідальність, що ми працюємо заради нашої сили опору", — сказав він.

З театру ім. Івана Франка до лав ЗСУ пішов 21 співробітник. І сам Євген Нищук два роки воював та повернувся з фронту наприкінці березня. Також після служби повернувся до театру народний артист України Олександр Печериця. На жаль, на фронті загинув Віктор Красін, який у театрі очолював столярно-механічний цех.

Загальний штат Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра — близько 180 людей. 15 з них пішли захищати Україну.

"14 людей пішли одразу на початку повномасштабного вторгнення, серед них одна жінка. Один із цих людей, на жаль, загинув. . Одна людина ще доєдналася до лав ЗСУ. Тобто на цей час 14 людей від нашого театру воюють досі", — розповіла Тамара Трунова.

Вона вважає, що кадровий голод не пов'язаний безпосередньо з війною, він пов'язаний з тим, як налаштовані процеси в театрах України.

"Хто потрапляє в театр, якою дорогою потрапляє в театр, чому в театрах так разюче відрізняються зарплати? У нас зона абсолютної несправедливості в багатьох сенсах. Тому кадровий голод я відчувала й до війни. Мені здається, що якраз ця несправедливість, зумовлена ментальною корупцією, на жаль, і формує загальне обличчя українського театру", — наголосила головна режисерка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Під час війни деякі театри припинили існування. І, як зазначив Станіслав Мойсеєв, попри теперішнє питання кадрового голоду, може так статися, що в перспективі ми будемо говорити про безробіття у театральній сфері.

"Бо у мене останнім часом складається враження, що ми зараз готуємо майбутніх безробітних. Наприклад, зараз у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого чотири акторських курси, кожен курс — приблизно 35 осіб. Так у нас же не один виш. Є ще Харків, є ще коледж у Дніпрі, є ще кафедри у Львові, у Запоріжжі, інші. І всі ці інституції готують акторів. Незрозуміло, де та кількість театрів і вакансій, де ці актори будуть працювати", — звернув увагу він.

Наразі спостерігається проблема з працевлаштуванням саме акторок.

"Я, наприклад, розмовляю з Богданом Бенюком: "Богдане, дивись, у мене є дві-три хороші акторки, візьми їх". Він каже: "Ні, не візьму, бо нема куди. Дівчат повно, хлопців дай". Тому що багато хлопців пішли на фронт, мобілізовані", — додав Станіслав Мойсеєв.

До речі, нещодавно два випускники курсу Мойсеєва пройшли конкурс у театр ім. Івана Франка.

"Але теж хлопці, бачите? І жодної дівчини", — акцентував режисер.

Ще до війни існувала така проблема, що випускників театральних вишив було набагато більше, ніж запропонованих вакансій. Але зараз вона загострюється. І навіть якщо пропонують якісь вакансії, то на цю зарплату молодим людям важко прожити. Так, зарплата молодих акторів у національних театрах становить 17 000 гривень, в інших — набагато менше.

"Коли я починала працювати, то фактично 10 років мала одночасно по чотири проєкти, бо інакше неможливо було вижити просто фізично. Так само і зараз, я не виживу за ту зарплатню, яку наразі отримую у театрі. Навіть будучи керівницею, головною режисеркою театру", — зазначила Тамара Трунова.

Український театр за кордоном

Закордонні гастролі українських театрів є засобом привернення уваги до України. Зараз це вже культурна місія.

"На жаль, я не можу сказати, що до повномасштабного вторгнення гастролі за кордоном були нормою. Бо закордонні зв'язки — це складний логістичний процес, який має бути чітко організований, і без підтримки держави фактично неможливо це втілити. Але після початку повномасштабного вторгнення, наприклад, наша вистава "Погані дороги" побувала у семи крупних театрах Європи. Ми не тільки грали вистави, це і обговорення, спілкування, це і розуміння, як працює конкретний театр, до якого ми потрапили. Тобто ми вивчали, як побудована внутрішня система саме конкретного театру. Також обов'язково було обговорення з глядачами вистави, теми України, українськості та війни РФ проти всього українського. І я бачила, як люди змінюються, як вони проявляються під час цих обговорень і як театр впливає", — зазначила Тамара Трунова.

Вона наголосила, що такі виїзди, на жаль, "крапля в океані, й те, що це просто індивідуальна точкова ініціатива, — це абсолютна катастрофа".

Проте театри не лише гастролюють. Українських режисерів запрошують ставити виставина європейських сценах. Так, Тамара Трунова протягом двох років втілила шість проєктів за кордоном, серед них вистава "Погані дороги" в Литві та Швеції. Багатий досвід роботи за кордоном є й у Станіслава Мойсеєва — як запрошений режисер він також ставить вистави на європейських підмостках, крім того, допомагає українським трупам, сформованим за кордоном.

"Наразі ми маємо можливість якраз трансформувати ставлення до закордонних гастролей наших театрів чи окремих виїздів наших режисерів. Тривалий час це перебувало у форматі того, що хтось їде через різні контакти просто заробити трішки грошей. Сьогодні ми чи не вперше маємо можливість перевести це в суть культурної дипломатії. Ми не заробимо на гастролях так, як ми заробимо на базі. Проте, хоч би як пафосно це звучало, але це справді певна місія. Наш театр ім. Івана Франка уже високо оцінили на найбільшому театральному фестивалі світу у французькому Авіньйоні. Зараз ми їдемо у європейський тур: Краків, Берлін, Нідерланди, Лондон. У березні, квітні буде Канада, США", — розповів художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Євген Нищук.

За кордоном театри представляють українські вистави, українською мовою, проте це вже не тільки для українців.

"У цьому теж є трансформація. Ми не думаємо про те, щоб ми поїхали й наші вистави подивилися суто українці. Вони, звісно, можуть приїхати на вистави, бо українці сьогодні є скрізь. Але ми робимо субтитри, робимо "вуха" з перекладачем. Тобто ми веземо вистави, які може дивитися будь-який іноземний глядач. Ми повинні нарешті змінити міф, що театр — це складно, бо це мовний бар'єр, бо нас там не зрозуміють. Це все дурниці. Нам треба зараз пробивати цю стіну, і театром також показувати себе як країну. Культурна популяризація України зараз дуже важлива, тому що в країні йде війна. Потрібно їздити, щось дізнаватися нове і привносити — і в нас, і до нашої країни", — резюмував Євген Нищук.