Чи можливо полюбити чужу дитину, як кровну? Про досвід усиновлення говоримо з авторкою книги "Все одно буде п'ятниця. А потім неділя" Ольгою Бартиш

Ольга Бартиш. Фото: photo-lviv.in.ua

Ольга Бартиш — авторка книги "Все одно буде п'ятниця. А потім неділя", вирішила розповісти про досвід усиновлення.  Чи можливо полюбити чужу дитину, як кровну? Чому про усиновлення є так багато стереотипів та упереджень? Відповіді на всі ці питання Ольга Бартиш шукала протягом багатьох років, йдеться у "Ранку Вдома".

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Розкажіть, про сюжет книжки. Назва така, що інтригує.

— Книжка анонсувалася, як книга про усиновлення, оскільки я виховую дівчинку, яку ми прийняли за дочку ще п'ять років тому. Втім, насправді це далеко не про усиновлення. Це історія про мій шлях, про творчість, про самореалізацію, конфлікт материнства та реалізації. Тобто там так багато сюжетних ліній. Ця книга — це точно не інструкція для тих, хто хоче усиновити дитину.

На чому фокусуєтеся у книзі?

— Книга вийшла відкритою, це опис шляху становлення любові жінки до дитини, якої вона не народжувала. Це таке дослідження почуттів, коли я почала шукати відповіді на питання, як полюбити чужу дитину, як реально її прийняти серцем. Ця назва про те, що все одно буде п'ятниця. Тобто, як би ти не старався, як би ти не жив, все одно доведеться долати випробування. Ти все одно будеш страждати, бо така людська природа. Тобто п'ятниця — страсна, складна, а неділя — про воскресіння, вона про надію і про світло.

Які зміни відбулися у вашому житті після усиновлення дитини? Якими були ваші внутрішні трансформації?

— За п'ять років відбулося дуже багато змін. Головне, що ми стали однією сім'ю. Бо коли ми її всиновлювали, нас було четверо та окремо наша донька. Зараз це повноцінна сім'я. Відбулися зовнішні зміни. Наприклад, дитина стала схожою на нас з чоловіком. Це феномен, який спостерігається з дітками, яких усиновлюють. Щодо моїх внутрішніх змін, то їх було настільки багато, що й не опишу. Це тривалий шлях терапії, прийняття своєї внутрішньої дитини — дикої, не непокірної, творчої, пристрасної, яку я завжди хотіла зупинити в собі. Я хотіла бути зручною, правильною, але через дитину, я прийняла та полюбила саму себе.

Нині тема усиновлення та опіки в Україні стає актуальнішою. Наскільки ваша книга може бути корисною тим, хто зважився на такий крок, як усиновлення?

— Як я вже сказала, це точно не інструкція. Там немає чіткої послідовності, яка допоможе вам чинити правильно. Зрештою, минуло понад п'ять років з моменту усиновлення. Деяка інформація застаріла. Втім, користь у книзі є. Там більше про психологічні моменти. Вона буде точно корисна тим людям, які думають про усиновлення, які мають певні сумніви, спокушаються і думають, що всиновлення — це романтика. Бо насправді це все не так, в соцмережах є одна картинка, а в житті — все інакше.

Хотілося б, щоб люди не мали ілюзій, а усвідомлено йшли на усиновлення. Моя книжка написана про усвідомлене рішення усиновлення, коли ти розумієш свою мотивацію, коли ти мав би розуміти себе і для чого ти вдаєшся до цього непростого, неординарного кроку. Бо все-таки це нетипова історія.

Я вважаю, що усиновлення не повинно бути геройством. Бо в цивілізованому суспільстві усиновлення має бути нормою. Кожна дитина повинна мати своїх батьків. Це очевидні речі. Треба чітко розуміти, для чого ти вдаєшся до цього кроку, пропрацювати ідеально себе в терапії, розібратись з мотивацією, максимально до цього готуватися.

В книжці я також написала про те, що ми відмовились від навчання, яке пропонує держава батькам-усиновлювачам. Потім про це шкодували. На той час можна було відмовитися. В мене була маленька півторарічна дитина на руках і я вважала, що я все знаю. Насправді це була велика помилка. Тому я всім батькам рекомендую пройти обов'язкове навчання та мати того, хто тобі допоможе фізично та психологічно.

Чи могли б ви дати всього одну пораду людині, яка думає над тим, щоб взяти в родину дитину?

— Працювати над собою. Що краще ти будеш працювати над собою, будеш розуміти себе, тим менше матимеш клопотів з дитиною.

Що означає вираз "обирати себе"? Чому, на вашу думку, це так важливо? Особливо зараз, коли хочеться допомогти багатьом?

— Обирати себе — це мати контакт з собою. Це вміння розуміти свої бажання, діяти та рефлексувати, не приховувати своїх почуттів. Це, зрештою, контролювати свою свідомість. Це все про "обирати себе". Бо коли ти в ладу із самим собою, то зовнішні фактори не будуть такими болючими.

Це такі психологічні моменти, а практичні — це просто робити те, про що ти мріяв. Не відмовлятися через дітей від самого себе. Бо ми часто бачимо, як жінки, виховуючи дітей, ставить себе на останнє місце. Я завжди за те, щоб дослухатися до своїх мрій, бажань, реалізовувати свої таланти, дари. Щаслива мама — це щасливі діти. Не даремно придумали таке.

Також цікаві гості "Ранку Вдома": 

Медіа-партнери
Прямий ефір