Близько 1,6 млн дітей депортувала РФ: про труднощі повернення та методи русифікації розповіла юристка Save Ukraine

Росія незаконно утримує тисячі українських дітей. Станом на 27 травня на державному порталі "Діти війни" зафіксовано 20 570 випадків депортації та примусового переміщення неповнолітніх з початку повномашстабного вторгнення РФ. Офіс генпрокурора розслідує це як воєнні злочини. Україні та партнерам уже вдалося повернути 2 126 дітей, із них 150 — цього року. Про те, як відбуваються ці місії та з якими труднощами стикаються фахівці, в студії “Ранку Вдома” розповідає керівниця юридичного напряму фонду Save Ukraine Мирослава Харченко.

Ведучі — Кароліна Король та ХАС.

— Які нові схеми використовує Росія у 2026 році, щоб привласнити українських дітей та завадити їхньому поверненню додому?

Мирослава Харченко: Зараз розповім. Єдине, що я хотіла б трішки актуалізувати дані, які ви озвучили на початку, і трохи змінити акценти. Твердження, що 19 500 (станом на сьогодні 20 570, — ред.) — це загальна кількість депортованих дітей, не зовсім достовірне. Це та кількість дітей, яких державі вдалося саме верифікувати. Тобто повністю встановити дані, провести ідентифікацію, з'ясувати, звідки відбулася депортація і куди. Відповідно, таким чином держава декларує, що ми знаємо: кейс цієї дитини точно має ознаки депортації або примусового переміщення.

Насправді Росія депортувала 1,6 мільйона українських дітей шляхом примусового переміщення та звичайного кіднепінгу, тобто викрадення. Це все відбувається, звісно, ще з 2014 року. Якщо ми візьмемо дитяче населення Криму, яке наразі відрізане від України, то згадаємо, що з 2014 року вони відкрито декларували ці "потяги надії" тощо, коли заявляли, що везуть українських сиріт із Криму та Донбасу на континентальну частину Росії для усиновлення. Батьків чи вбили, чи їх не було, і дітей везли прямо, не цураючись і не соромлячись.

Також треба згадати, що у 2023 році Марія Львова-Бєлова, так звана уповноважена Путіна (з прав дитини — ред.), заявила, що з початку повномасштабного вторгнення на території Росії було зареєстровано 744 тис. українських дітей. Відтак, коли ми складемо ці цифри, то маємо якраз близько 1,6 мільйона дітей. Верифікувати вдалося лише приблизно 20 тис., а повернути — ще менше.

Це критично мала кількість, тому що Росія постійно, з кожним днем, придумує все нові способи депортації дітей. Наразі, після того як вони окупували ці території, для них уже не існує потреби перевозити їх далі. Вони їх там, в окупації, вже "законсервували". Процес переміщення їм, по сут,і не потрібен, бо вони капсулюють цих дітей на місці: русифікують, мілітаризують, індоктринують, роблять усе для того, щоб діти не відчували себе українцями. Їм навіть неважливо, чи стануть вони росіянами ментально. Головне — щоб ці діти ненавиділи Україну.

Їм головне — поповнити свою армію, зробити так, щоб наші хлопчики змінили свою ідентичність і сміливо, спокійно йшли воювати за Росію. Тут справа навіть не так у самій Росії — там діє інша ідеологія. У школах і садочках Росію виставляють єдиним захисником усього світу, який зараз бореться проти НАТО та Заходу, і називають її “єдиним оплотом людяності”, що залишився. Хоча в їхніх дитячих парамілітарних рухах, як-от "Юнармія", на зошитах прямо пишуть: "Ти зобов'язаний померти за Путіна". Тобто там ідеологія насправді руйнівна й нищівна для наших дітей.

— У Росії весь час змінюють закони й вигадують нові трюки, щоб злочин наче й не виглядав злочином, ніби вони не знають про міжнародне право. До чого зараз вдається ворог, аби повертати українських дітей було ще важче?

Мирослава Харченко: Вони від самого початку повномасштабного вторгнення почали змінювати своє законодавство: десь локально, десь регіонально, а десь і на найвищому рівні. Спочатку заборонили дітям після 16 років перетинати кордон, хоча це було дозволено згідно із законом про вільне пересування. Потім заборонили дітям перетинати кордон без супроводу дорослих. Далі посилилися вимоги до нотаріальних довіреностей.

А ось зараз для того, щоб покинути ту територію, абсолютно всі діти обов'язково повинні мати російський закордонний паспорт. Вони штучно створюють черги на його отримання. Родини з дітьми, яких ми повертаємо, кажуть, що цей ажіотаж створюється абсолютно штучно. Діти по три-чотири місяці, а іноді й довше, чекають на виготовлення цих паспортів, а час тим часом іде.

Проте найбільшою перешкодою є навіть не ці законодавчі обмеження, а саме дія пропаганди. Наведу приклад: ми повертали жінку з трьома дітьми. Вона залишалася в окупації, а її чоловік — військовий. До неї одразу прийшли й попередили: якщо спробуєш виїхати з окупації, на першому ж блокпосту тебе зґвалтують і поб'ють, а дітей заберуть, і ти їх ніколи в житті більше не побачиш. Звісно, хто з матерів наважиться ризикнути дітьми, не говорячи вже про себе?

І вона кілька років сиділа, терпіла ці знущання, а діти змушені були піти в російську школу, інакше їх просто вилучили б, адже це вже усталена практика. Відтак діти в російській школі вимушені були писати листівки цим "СВОшникам" і брати участь у всіх заходах, у той час як їхній батько воює і зазнає страждань на фронті. Їм хочеться познущатися не лише фізично, а ще й отак додушити, добити.

Ця жінка, як і інші люди там, була впевнена, що виїхати й врятуватися неможливо. Вже коли ситуація стала критичною, вона почала шукати шляхи порятунку й дізналася про існування організації Save Ukraine, про можливість виїхати безпечно й безоплатно, а також про те, що в Україні є сервіси, центри й люди, готові їй допомагати. Але для того, щоб її в цьому запевнити, нам довелося витратити дуже багато часу, залучати психологів та спеціалістів із кризової комунікації, тому що цей страх вкоренився в ній настільки, що вона боялася з дітьми вийти з дому.

— Те, про що ми говоримо — це насправді страшні речі. Ми не будемо тішити себе ілюзіями, що світ цього не розуміє чи не бачить. Але чому такі організації, як Організація об’єднаних націй чи інші інституції, досі не створили єдиного дієвого механізму для масового повернення дітей? Тобто всі про це знають, але нічого вдіяти не можуть.

Мирослава Харченко: Це тому, що Росія не дозволяє. Росія просто чхала на всі міжнародні порядки, стандарти та процедури. Для того, щоб погодитися на якийсь ефемерний канал повернення дітей, Росія спершу має визнати, що вона їх викрала. А Росія натомість заявляє, що вона "рятувала" дітей і що це була "евакуація".

Досі Марія Львова-Бєлова у кожному своєму ефірі та інтерв'ю прямо каже: "Ми їх не повернемо, ми їх врятували". Вони заявляють, що не віддаватимуть дітей у країну, де, мовляв, відбуваються "істерики" і де їх на Майдані нібито будуть їсти чи ґвалтувати. 

— Тобто їм просто вистачає на державному рівні подати інформацію під іншим соусом, і цього достатньо для міжнародних організацій?

Мирослава Харченко: Немає механізмів, які б змусили їх вчинити по-іншому. 

— Що є найважчим під час повернення дітей та родин із дітьми? Мені здається, що це і психологічна робота, але, можливо, ви виділите якісь організаційні   питання?

Мирослава Харченко: Насправді в цьому процесі важке все. Починаючи від ідентифікації, адже в нас працює команда розслідувачів, які шукають інформацію про дітей у відкритих джерелах. Потрібно все верифікувати й переконатися, що це справді наша дитина, а не якась підстава з боку Федеральної служби безпеки (ФСБ), адже ворог діє проти нас. Ми знаємо, що ФСБ вважає Save Ukraine "екстремістською організацією", яка нібито у змові зі Службою безпеки України (СБУ) "викрадає" дітей з території Росії. Тому ми дуже обережні й мусимо перестраховуватися в кожному випадку.

Дуже важким є і логістичний процес через проблеми з документами та безліч інших нюансів. Ну і, знову ж таки, цей ментальний момент — довіра. Потрібно переконати людей повірити, що ми справжні, що ми існуємо, показати на прикладах, що все буде добре.

Дуже важливим є і той шлях, який люди проходять уже тут, після повернення. Це не просто евакуація, як багато хто називає: мовляв, довезли до вокзалу — і все, ми тебе врятували. Цього вже давно недостатньо. Більшість людей тривалий час просто чекають на ЗСУ, чекають, коли Україна їх звільнить, і якось пристосовуються до обставин. 

Діти за цей час навчилися жити в стані повної невидимості. Як кажуть психологи, вони наче прикидаються мертвими. Вони знають, що це єдине, що допоможе їм вижити — не привертати до себе уваги. Бо якщо ти скажеш щось не так — це ризик: ризик того, що тебе заберуть, маму поб'ють, а тата кинуть на підвал, і ти нічого не вдієш, бо в окупації ти беззахисний.

Тому діти, яких ми повертаємо, не поводяться як звичайні діти: вони не бігають, не сміються, не шепочуться й не граються. Вони бояться чхнути чи кашлянути, щоб зайвий раз не привернути увагу, бо не знають, що буде далі. Через це дуже важливою є реабілітація та реінтеграція тут, в Україні. Дуже важливо створювати послуги для родин, які повертаються, щоб вони бачили, що на них чекають.

Найстрашніше, що я почула від однієї жінки на запитання "Що було найстрашнішим в окупації?", хоча там страшне все, вона відповіла: "Для мене найстрашнішим було відчуття того, що нас забули, і розуміння, що Україна припинила боротися за нас — не за землю, а за людей".

— Так, вони ж навмисно намагаються створити таке враження, ніби ти вже нікому не потрібен.

Мирослава Харченко: Саме так. Це так звана когнітивна депортація, коли через штучно створену історію в тобі формують ілюзію, що ти своїй державі не потрібен. Те саме вони роблять із дітьми, яких масово вивозили в табори, звідки батьки не могли забрати їх по пів року. Дітям уже на другий тиждень починали говорити: "Ну бачиш, мама ж не приїжджає. Значить, вони вважають тебе поганим, по тебе ніхто не приїде, ти нікому не потрібен.

Водночас їм кажуть: "А дивись, зате Росія тобі тут телефончик дала, книжечку купила, на екскурсію завезла". І в той же час продовжують говорити: “Батьки про тебе не дбають, вони тебе не хочуть. Все, розслабся й заспокойся. Якби мама тебе любила, вона б приїхала, правда?". І для дитини це звучить наче природно. Коли те, що було в дитячих мізках, вибивають і замінюють зовсім іншою історією, це діє дуже згубно на психіку.

— Ви вже зазначили, що діти в окупації стикаються зі страхом самовираження та відчуттям покинутості. Можливо, є ще щось із переліку травм, які визначають психотерапевти, коли діти нарешті опиняються тут?

Мирослава Харченко: Ще варто згадати, що там ведеться дуже сильна політика мілітаризації. Так звані "герої СВО" приходять у дитячі садочки й розповідають вихованцям, як вони вбивали українців і насолоджувалися цим, і переконують дітей, що це правильно, бо вони — "герої". Діти змалечку починають вважати, що це норма.

Те саме відбувається і в школах, але там їм уже дають механізми для цього: дають в руки автомат та дрон — тобто інструменти для вбивства українців. Потім їх вивозять у мілітаризовані ізольовані табори, де інструкторами є виключно ці "герої СВО", а дітей селять у казарми, як солдатів — усе як на справжній війні.

І нюанс у тому, що їх не просто вчать воювати, а вчать вбивати саме українців. Оскільки інструктори — “герої СВО”, вони люблять вбивати українців, ґвалтувати жінок і так далі, і те саме вони вливають в голови нашим дітям. Із цієї травми теж треба повернути дітей. Переді мною сиділа дівчинка, яка побувала в такому таборі, і вона мені холоднокровно розповідала, як поставити розтяжку та як її удосконалити, щоб травм було якнайбільше. Я дивлюся на неї і розумію: це дитина, яка готова до війни.

— Діти повертаються після місяців або навіть років перебування у спеціальних закладах. Які ще міфи їм вкладають у голови? Це ж справжнє примусове моральне каліцтво, а не перевиховання.

Мирослава Харченко: Один із найпоширеніших міфів, окрім брехні про те, що України ніколи не існувало і ти не українець — це викривлення історії на свій лад. Це ментально руйнує психіку, бо дитина всюди жила з розумінням, що вона українець, а тут їй кажуть: "Та ні, ти не українець". Вона приходить до мами й питає: "Мамо, ну як же так? Ти ж казала, що я українець". І мама, яка має проукраїнську позицію, розуміє: якщо вона почне наполягати на своєму, дитина завтра прийде до школи, розповість це, і на цьому все закінчиться — мама опиниться на підвалі, а дитина — в інтернаті. Тому мама мусить робити те, що робить.

Вони також повністю змінюють уявлення дітей про весь зовнішній світ. У нас повернувся хлопчик із Луганська, якому вчителька історії розповідала, що НАТО — це чисте зло, поєднуючи це потворним чином із релігією. Вона говорила йому, що Європу треба закидати ядерною зброєю "в ім'я Ісуса Христа", бо це "чисте зло".

Там уже утворилася така гримуча суміш, вони явно керуються принципом: чим огидніша й більша брехня, тим легше в неї вірять. Те, що вони розповідають, просто не вкладається в голову. Ми тут маємо можливість мислити критично, шукати інформацію, а у них там такої можливості немає. Там немає інтернету, немає жодного іншого альтернативного джерела, де можна було б дізнатися, що все це не так. Діти вимушені споживати те, що їм дають, без жодного варіанту чи вибору.

Довідка. Save Ukraine — це українська благодійна організація, яка рятує та повертає на підконтрольну територію українських дітей, яких депортували до Росії або вивезли з тимчасово окупованих територій (ТОТ). Звʼязатися з організацією можна за контактами нижче:

Читайте також: Змушували рвати українські підручники та слухати гімн РФ: ще 10 підлітків врятували з ТОТ

Ви можете допомогти повернути неповнолітніх громадян України додому. Якщо проживаєте на території Білорусі, Росії або на тимчасово окупованих територіях України та володієте інформацією про депортованих дітей — напишіть у Telegram-канал “Я тут” або на сайт FREEДОМ. Київ гарантує анонімність.

Нагадаємо, телеканал FREEДOM у партнерстві з радницею-уповноваженою президента України з прав дитини та дитячої реабілітації і Ювенальною поліцією України запустив інформаційну кампанію “Знаєш — скажи!”, яка має на меті мотивувати жителів Росії протидіяти примусовій депортації українських дітей і сприяти їхньому поверненню до України.