Батько загинув на війні, мати померла від раку: історія 15-річного Нікіти

"Я пишаюся тим, що мій батько захищав Україну і особисто мене", — це слова 15-річного Нікіти. Він втратив обох батьків: батька — на фронті, матір — через страшну хворобу. Але не зламався. Живе з бабусею, мріє йти далі і щиро вірить у добро.

Зворушлива історія хлопчика — у документальному проєкті "Дітям наших захисників" на телеканалі "Дім".

Нікіті 15 років. 10 років тому хлопчик втратив маму, а 9 років тому на фронті загинув його батько. Зараз Нікіта живе в селі разом з бабусею.

Сергій, батько Нікіти, — учасник Майдану. У 2014 році пішов добровольцем у 2-гу штурмову роту, був командиром гранатометного відділення. Але загинув під час виконання бойового завдання 23 травня 2016 року.

"Я пишаюся тим, що мій батько захищав Україну і особисто мене. Він отримав орден "За мужність". Я цим дуже пишаюся", — сказав Нікіта.

У 2014 році, коли батько був на фронті, мамі Нікіти поставили діагноз онкологія, рак легенів, четверта стадія. Жінка пройшла шість "хімій", але побороти важку хворобу їй не вдалося. Вона померла у 2015-му, коли синові було всього 5 років.

"Мами не стало, коли мені було 5 років, а тата не стало, коли мені було 6 років. Маму я добре пам'ятаю, а тата вже не так чітко, тому що він пішов на війну і про нього я пам'ятаю більше по фотографіях", — поділився хлопчик.

Одного разу вночі бабуся почула, що Нікіта плаче. Підійшла до онука, запитала, в чому причина. Він відповів: "Я просто став забувати маму і тата живими".

А за 4 місяці після смерті мами помирає дідусь хлопчика — серце не витримало втрати дочки.

"Я хотіла забрати сина Сергія з війни, тому що він один залишився у мого онука. Але Сергій відмовився, бо не міг покинути своїх побратимів. Я поважаю його вибір, це вчинок гідного захисника, гідного чоловіка. Але, на жаль, Сергій загинув, виконуючи бойове завдання", — розповіла Тетяна, бабуся Нікіти.

Нікіта дуже важко переживав втрату найближчих людей.

"Навіть для мене ці три смерті за 10 місяців були дуже важкими. А дитина не розуміла, чому з нею так сталося. Психологи сказали, що він взяв всю провину на себе, він вважав, що в чомусь був винен, щось накоїв, і за це його покарали. Було дуже важко виводити його з цього стану. Нікіта кричав ночами, плакав, кликав маму. Він ночами постійно тримав мене за руку, завжди боявся, що я теж кудись піду або кину його. Він постійно ставив питання: "Бабуся, ти мене не кинеш? Ти не залишиш мене?", — згадує Тетяна.

Зараз Нікіта навчається в 9 класі. Улюблені предмети — географія та біологія. Навчається на "відмінно", посідає місця на олімпіаді з біології. Має диплом проєкту "Діти — гордість України 2019" за високі особисті досягнення. Нікіта також учасник проєкту "Майбутнє Київщини. Талановиті діти".

"Я прочитав понад сотню книг. Також люблю читати книги англійською мовою. Я б хотів вступити до університету іноземних мов і стати перекладачем", — поділився планами хлопчик.

Про сім'ю піклується авіакомпанія "Українські вертольоти", яка крім допомоги ЗСУ підтримує дітей-сиріт Києва та області. Вже близько 200 дітей мають таку опіку, допомога триватиме до 18-річного віку дитини.

"Спочатку дітям, які через війну залишилися без мами та тата, ми зробили подарунки на 40 тисяч гривень. На перших зустрічах подарували їм ноутбуки, комп'ютери. А зараз щомісяця ми надаємо їм допомогу на 10 тисяч гривень. Ми за запитами сімей, в яких діти живуть з опікунами, купуємо те, що їм необхідно", — пояснила комунікаційна директорка авіакомпанії "Українські вертольоти" Леся Червінська.

Зокрема Нікіта за останній рік отримав від авіакомпанії ноутбук, телефон, а також косарку та інструменти, такі необхідні в селі. А бабусі подарували мультиварку.

За сім'єю Нікіти від "Українських вертольотів" закріплений ветеран війни Костянтин Євдокименко, він дуже подружився з хлопчиком.

"Всі плани ми дізнаємося заздалегідь. Це одна з найцікавіших частин роботи. Ми вибираємо те, що хоче дитина, а також рекомендуємо щось зі свого боку, тобто діємо як старші брати. Цього разу Нікіта захотів велосипед. У цьому селі дуже великі відстані до магазину, до школи і так далі. Велосипед у селі — це не якась примха, а засіб пересування. Він їм дуже потрібен", — сказав Костянтин.