Російськи авіабомби вбили сім'ю: як знайти сили жити далі — історія Володимира Ободзінського у проєкті "Я не забуду"

Втрачаючи рідних людей, ми ніби втрачаємо землю під ногами. А потім якось непомітно з'являються крила, які втримують нас над безоднею болю і не дають нам впасти. Історія сьогоднішнього випуску проєкту "Я не забуду" про те, як не провалитися в прірву відчаю і про пошук нових сенсів життя.

Герой програми — 42-річний Володимир Ободзінський, який через російський авіаудар втратив свою родину і вже майже рік опікується багатодітною сім'єю з маленького села на Київщині.

Ведуча — Ірина Хоменко.

31-річна Тетяна Савченкова зараз у третій декретній відпустці, виховує дітей сама. Старшому синові Назару 9 років, Ельміру — 7, а маленькій Єві — 3. Сім'я мешкає у селі Рафалівка на Київщині.

Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна з дітьми не виїжджали з села, бо не було можливості.

"На той момент в селі зв'язку зовсім не було. Магазин був, але його закрили. Тому ми перші два тижні їли те, що у нас було, — картопля, вівсянка. Не було ні хліба, ні борошна", — згадує жінка.

Якось діти гуляли на вулиці, під'їхав незнайомий чоловік — привіз великі пакети харчів. Це був Володимир Ободзінський. Він почав привозити продукти кожні два тижні.

"Діти йому дуже радіють, він для них уже став як рідний. Запрошуємо на чай або каву. А він 10 хвилин з нами постоїть, побалакає і їде по своїх справах", — говорить Тетяна.

Володимиру Ободзінському 42 роки. Останні 9 років чоловік працює водієм у Києві. Зараз, повертаючись із робочих поїздок, живе на роботі в службовій кімнаті. Чому Володимир опікується дітьми з Рафалівки та що сталося з його родиною — він розповів у бесіді з Іриною Хоменко.

— Володимире, ви майже рік допомагаєте Тетяні та її діткам. Ви пам'ятаєте першу зустріч?

— Це була десь середина квітня, коли наші ЗСУ вже вибили рашистів з Київської області. Ми розвозили гуманітарну допомогу, поїхали в Рафалівку.

Підбігли два хлопці, це були сини Тетяни. Кажуть: "А у вас хліб є?" Кажу: "Все у нас є". І тоді ми під'їхали до їхнього будинку і залишили все, що у нас було.

Ці діти мені запали в душу. І я вирішив, що буду до них їздити.

— А де ви мешкали до цієї війни?

— Житомирська область, Коростенський район, Малинська територіальна громада, село Юрівка. Мешкали я, дружина Наталя, дочка Іванна, син Володимир і двоє онуків Ніколь і Денис. Онукам було трішки більше року.

Війну ми зустріли вдома. 24 лютого я був з онуками. Десь о 7-й ранку прийшло повідомлення на Viber від класного керівника сина, що у зв'язку з ситуацією в країні навчання сьогодні дистанційне. Я думаю: "Ну що таке?" Я у Facebook — війна.

О 10 годині зателефонували з роботи, що така ситуація, що потрібно їхати до Києва. І 24 лютого о 14:00 сів на останню електричку і поїхав до столиці на роботу. Після того до травня більше електричок на Київ не було, тому що були підірвані мости. І я весь час був у Києві.

— А коли ви востаннє спілкувалися з сім'єю?

— 8 березня минулого року. Зранку по відеозв'язку привітав зі святом і близько 19:00 телефоном поспілкувалися.

А десь о 20:30 телефонує товариш, сусід батьків: "Володю, шо там у вас?" Я кажу: "Нормально. А чого ти питаєш?" — "А ти де?" — "Я в Києві" — "Там, де ти живеш, у вашій стороні було чути вибухи".

Я набрав дружину — телефон вимкнений. Дочку — телефон вимкнений. Сина — телефон вимкнений. Набираю батька, наш дім був за 5-7 хвилин ходу від них. Батько сказав, що вони з мамою одягаються та ідуть до моєї сім'ї.

Десь за 20-25 хвилин телефонує батько і каже: "Володю, нема будинку, немає нікого в живих". На цьому все і закінчилось.

Це були дві авіабомби. За висновком експертів, це були ФАБ-500 (500-кілограмова авіабомба з уламково-фугасною бойовою частиною, — ред.). Одна бомба впала на край будинку, де сина кімната, а друга — за господарськими будівлями в садок. Миттєво від нашого двоповерхового будинку залишився тільки фундамент.

Я приїхав 9 березня. Першу вирву вже трішки засипали, бо вся дорога була уламками всипана. А друга вирва була завглибкшки понад 6 метрів, діаметр до 12 метрів.

Тіла дружини, сина і доньки були біля господарської будівлі, а онуків (вони на момент удару вже спали) знайшли напроти будинку, за 60 метрів, біля залізниці.

— Як ви змогли це пережити?

— Похорони навіть не пам'ятаю, як вони були. Коли ще повертався з Києва — все було, як в тумані. Пам'ятаю одне: як їхав від блокпосту до блокпосту, машина... Якось ще тримався. А коли приїхали до моргу і їх якраз винесли... П'ять трун було. Тоді я вже все...

Коли я ще їхав 9 березня, подзвонив мій керівник Олег Васильович. Він сказав: "Володю, я тебе прошу, як батько кажу, після поховання повертайся назад на роботу, бо там ти згориш, і ми будемо ховати вже тебе". І тому з 11 березня я в Києві.

— Пригадаймо вашу родину.

— Ми з Наталею познайомилися 23 лютого 2000 року в кафе. А вже 30 вересня 2000 року у нас було весілля. З дня знайомства минуло рівно 7 місяців та 7 днів. Весілля було в день Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії.

Ми завжди все робили разом. І наш будинок теж. Усе, що було всередині, це Наталя зробила. Вона творчо цим займалася. Наталя працювала вчителем історії.

За день до війни виповнилося 22 роки з дня нашого знайомства. Вона для мене всім була — і дружина, і товариш, і порадник у всіх питаннях. Всі казали, що ми один одного доповнювали.

Ми були дуже легкі на підйом. Кажу: "Наталю, щось ми давно ніде не були". Все, ввечері сіли в машину, вранці ми вже в Кам'янці-Подільському.

Сину було 14 років, коли він загинув. Він хотів стати тестувальником комп'ютерних ігор.

Дочці 19 років. Іваночка навчалася в університеті. Дітки народилися 11 січня 2021 року. Онука звали Денис, онучку Ніколь. Ніколь була, як Іванка, така усміхнена, така весела. А Дениско був такий спокійний.

Планів багато було, але війна все зруйнувала. Їх фізично вбила, а мене — морально.

— Володимире, але зараз ви знайшли в собі сили та приїжджаєте до інших діток. Що ви відчуваєте, коли приїжджаєте до них і коли вони біжать вас зустрічати?

— Буває, сварюся на них, якщо холодно, а вони біжать в шльопанцях. Кажу: "Це що таке? Ану бігом повдягалися". Хлопці такі енерджайзери, а Єва більш спокійненька, але вона теж: "Вова, Вова". Це така віддушина від роботи, від цього всього.

— Я так розумію, що ви не тільки харчі привозите?

— У моїх батьків був велосипед сина. Батько його перебрав, і я завіз хлопцям. Також були ролики сина та доньки. Хай вони користь іншим приносять.

Наприкінці розмови до студії завітали діти Тетяни — Назар, Емір та Єва. Вони розповіли про свої стосунки з Володимиром та подарували листівки, які зробили самі. На них було написано побажання дітей до свого нового друга — стати їхнім хрещеним батьком. І Володимир відповів: "Приємно здивований. Я даю згоду".

Попередні випуски "Я не забуду":

• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"
• Закуповує для побратимів свого загиблого батька автівки, тепловізори та мріє про "Джавелін": історія 7-річної Іринки в проєкті "Я не забуду"