Українські медики, які змінили світ, — у програмі "Код ідентичності"

Протягом 45 років видатний мікробіолог і епідеміолог Данило Заболотний вивчав інфекційні захворювання і добровільно заражав себе вірусами в пошуках вакцини від них, цитував Шевченка і носив вишиванку. Софія Окуневська стала першою українською лікаркою, яка здобула вищу медичну освіту. Це у ті часи, коли жінкам навіть атестати не видавали, а вона отримала докторат у Швейцарії. "Свята Софія" — так називали її пацієнтки, бо саме Окуневська започаткувала променеву терапію у лікуванні онкозахворювань. Про непересічних українців, які назавжди змінили світ медицини, разом із ведучою Світланою Леонтьєвою говорять:

• докторка медичних наук, яка 30 років пропрацювала завідувачем консультативної поліклініки Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Льва Громашевського НАМН України Ірина Боброва, 
• старший науковий співробітник відділу біохімії мікроорганізмів Інституту мікробіології і вірусології імені Данила Заболотного Олена Гудзенко, 
• очільник Національного музею медицини, заслужений лікар України Вадим Шипулін.

Навмисно заразив себе холерою, щоб детально її вивчити

Данило Заболотний — видатний український мікробіолог, епідеміолог зі світовим ім'ям, Президент АН УРСР, засновник першої у світі кафедри епідеміології в Одеському медичному університеті, засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.

Народився 28 грудня 1866 року у селі Чоботарка Подільської губернії (нині — село Заболотне Вінницької області) в селянській родині, де панувала любов до освіти. В домашніх умовах Данило освоїв початкову освіту, любив читати книжки, цікавився природою. Був студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова). Під час навчання захоплювався ботанікою, зоологією, мікробіологією, іноземними мовами, брав активну участь у студентському протестному русі, за що був виключений з університету та заарештований. Згодом його звільнили за станом здоров'я.

Заболотний працював на Одеській бактеріологічній станції помічником у директора Якова Бардаха. У цей час був учасником літературного гуртка "Плеяда". У 1891 році за підтримки кількох професорів Заболотному дозволили екстерном скласти державні іспити в університеті на ступінь магістра природничих наук. Опісля він вступив на третій курс медичного факультету Київського університету Святого Володимира.

У 1893 році разом із помічником зробив на собі небезпечний дослід: випив живу холерну культуру, після попередньої пробної імунізації впродовж 28 днів, щоб довести ефективність імунізації через рот. Цей досвід поклав початок методам ентеровакцинації.

Із щоденникового запису:

"…Першого травня об 11-й годині 30 хвилин натщесерце, нейтралізувавши свій шлунковий сік прийомом 100 см³ одновідсоткового розчину солі, ми в присутності професорів Підвисоцького та Леша, а також працівників лабораторії прийняли у воді 0,1 см³ 24-годинної бульйонної розводки холерних вібріонів, вирощених при температурі 37°С. Водночас з тієї ж пробірки було впорснуто двом дорослим кроликам у черевну порожнину: одному 0,5 см³ розводки, другому — 1 см³. Один з кроликів загинув надвечір, другий — вночі того ж дня, тобто не доживши доби. Дієта весь час після досліду залишалися нормальною. Самопочуття весь час після досліду було цілком задовільним. Жодних ознак хвороби не було помітно з самого початку досліду і до останнього часу (9 травня). Д. Заболотний, І. Савченко."

"Вакцину вони приймали натщесерце, а заїдали печеною в автоклаві картоплею. Коли вони вже випили цю живу культуру, то вона виділялася з їхніми випорожненнями. Тобто вони вперше довели факт того, що людина, яка захворіла на холеру, вона носить з собою ці бактерії і може бути джерелом інфекції", — пояснила старший науковий співробітник відділу біохімії мікроорганізмів Інституту мікробіології і вірусології імені Данила Заболотного Олена Гудзенко.

Результати експерименту, що довели ефективність протихолерних щеплень були відомі за кордоном.

У 1894-1895 роках Данило Заболотний брав участь у боротьбі з епідемією холери та дифтерії в Подільській губернії. Понад 10 років (1900-1911 рр.) науковець боровся з нею ж у Шотландії, Португалії, на Поволжі, в Одесі, Маньчжурії.

Збрехав, що перехворів на висипний тиф, аби допомогти хворим солдатам і вивчити інфекцію

Лев Громашевський — видатний український епідеміолог, розробник вчення про механізми передачі інфекції, оригінальної класифікації інфекційних хвороб, організатор системи санітарно-епідеміологічних станцій в СРСР. Академік АМН СРСР, професор.

Народився 13 жовтня 1887 року в Миколаєві в родині морського офіцера. Навчався на фізико-математичному факультеті Новоросійського університету (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) в Одесі, але незабаром перейшов на медичний. З студентських років брав участь у революційній діяльності, тричі був арештований. У 1910 році був висланий в Оренбурзьку губернію, звідки втік і під чужим ім'ям намагався закінчити освіту. У 1911 році знову був заарештований і висланий під нагляд поліції до Архангельської губернії.

Отримавши диплом лікаря з відзнакою, Громашевський вирушив працювати на рідкісну на ті часи посаду епідемічного лікаря до Астраханської губернії, де була епідемія висипного тифу і холери. 

У 1914-1917 роках Лев Громашевський перебував в армії на фронтах Першої світової війни як молодший лікар полку, ординатор в інфекційному госпіталі, завідувач лабораторією головного евакопункту.

"У 1915 році у якості військового лікаря він перебував в армії. Там розпочалася страшенна епідемія висипного тифу. У шпиталь, де лікували солдат, запрошували медперсонал тільки з однією умовою — медики вже мали перехворіти в анамнезі на висипний тиф. Лев Васильович не хворів, але подав заявку і написав, що перехворів, щоб потрапити в цей шпиталь, допомагати хворим солдатам і, звісно, вивчати цю інфекцію. Він мав дуже гострий, аналітичний, спостережливий розум. Тоді, в 1915 році, він не захворів, але він захворів на тяжку форму висипного тифу у 1920 році. Ледь не помер", — розповіла докторка медичних наук Ірина Боброва.

Розкрив головну таємницю чуми 

Мікробіолог Данило Заболотний був безмежно відданий науці, і коли в Бомбеї спалахнула епідемія чуми, він узяв участь у російській експедиції, яка в 1897 році направлялася до Індії з метою вивчення чумних епідемій. За результатами цієї експедиції були виявлені шляхи проникнення збудника до організму, захисна дія протичумної сироватки, ефективність сіркової терапії залежно від часу введення сироватки після зараження та встановлена сприйнятливість мавп до чуми. Поїздка до Індії назавжди визначила наукові та практичні інтереси Данила Заболотного і запалила в ньому нездоланне прагнення до кінця розкрити таємницю чуми. Він вирішив насамперед дослідити чуму в осередках її постійної локалізації.

Протягом кількох років після бомбейської експедиції Заболотний здійснив низку поїздок для боротьби з епідеміями інфекційних хвороб. Він побував у наукових експедиціях до Аравійського півострова, Китаю й Монголії, де вивчав вогнища чуми, заснував першу в Росії (у Петербурзі) кафедру медичної мікробіології, їздив з науковою місією до Персії та Месопотамії, Шотландії, Португалії, Марокко.

Наукові результати поїздок виявилися дуже важливими, особливо 8-місячна поїздка до Східної Монголії. Лише наприкінці цього періоду Данило Заболотний зумів розкрити головну таємницю чуми. Було зроблено відкриття, котре показало, що носіями збудника чуми й джерелом її поширення є степові гризуни — тарбагани. 

"Раніше в Монголії, в Азії, де вони досліджували чуму, трупи хворих не спалювали — це заборонялося вірою. Дуже довго Заболотний їх переконував у протилежному. Адже збудник чуми зберігається дуже довго в грунті. Найгірше — те, що люди ховали тіла у себе в погребах, не давали ховати як слід", — розповіла науковиця Олена Гудзенко.

Під час виконання науково-дослідних робіт Данило Кирилович і сам заразився бубонною чумою. Врятувався лише завдяки використанню специфічної сироватки та своєму міцному здоров'ю. 

Крім основної роботи з дослідження чуми, Заболотний вивчав багато інших тяжких захворювань: холеру, сифіліс, висипний тиф — і отримав надзвичайно важливі теоретичні та практичні результати.

Професор Заболотний та молодий лікар Громашевський познайомилися під час епідемії чуми

Будучи в засланні в Архангельській губернії за свою студентську революційну діяльність, Лев Громашевський подав прохання на участь у добровольчій протичумній експедиції в Маньчжурії. Отримавши дозвіл, він потрапив у самий епіцентр маньчжурської чумної епідемії. У складі так званих летких санітарних загонів він виявляв і доставляв на протичумний пункт хворих китайців, дезинфікував їх будинки, проводив різні протиепідемічні заходи, лікував хворих, прибирав трупи, перешкоджав поширенню епідемії на територію Російської імперії. 

Ризик для життя був дуже великий — три чверті особового складу російської протичумної експедиції, очолюваної професором Данилом Заболотним, загинули, заразившись від хворих на чуму. 

"Дмитро Заболотний оцінив цього мужнього юнака, захопленого медичною наукою. Потім він сприяв тому, щоб Громашевський з невеличкою групою досліджував гризунів та підтвердив поширення захворювання. Вони залишилися друзями і однодумцями на все життя. Дмитро Заболотний ще декілька разів суттєво і позитивно впливав на долю Лева Громашевського", — розповіла докторка медичних наук Ірина Боброва.

У 1912 році за проявлену мужність і самовідданість у боротьбі з чумою Громашевського звільнили з-під гласного нагляду поліції і дозволили захистити диплом лікаря в Одесі.

Перша українська жінка-лікарка

Софія Окуневська — українка, яка стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії. Народилася вона 12 травня 1865 року в селі Довжанка на Тернопільщині. Батько, Атанас Окуневський, був священником, доки не померла його дружина і мати Софії — Кароліна Лучаківська. Овдовівши, Атанас у вже досить дорослому віці зрікся сану, вступив на медичний факультет Віденського університету і став авторитетним лікарем на Буковині. Його брат і дядько Софії Данило теж мав стосунок до медицини.

У 19 років Софія Окуневська вступила до Львівської академічної гімназії і через рік склала іспити на атестат зрілості. Це стало справжньою сенсацією — одна з 13 дівчат на всю Австро-Угорську імперію і єдина в Королівстві Галичини дівчина з гімназійним атестатом. На той час лише 40 українок взагалі мали середню освіту. До того ж, Софія складала випускний іспит таким викладачам, як Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Іван Белей і Юліан Кобилянський — брат письменниці Ольги Кобилянської. 

Окуневська хотіла вступити на медичний факультет Віденського університету, проте для жінки це було неможливо. Тоді майбутня лікарка подалася до Швейцарії, у Цюрих, де гендерних обмежень не було. 

Після здобуття диплому Софія Окуневська стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії та першою галичанкою, що здобула університетську освіту. А написавши докторську дисертацію про анемію, вона стала ще й першою жінкою зі ступенем докторки медицини.

Перша гінекологиня. Рятувала тисячі жінок, але не змогла врятувати себе

У 25 років, дещо запізно за тодішніми мірками, Софія Окуневська вийшла заміж за Вацлава Морачевського. Він — поляк, ветеринар та поборник української самобутності. Подружжя переїхало у Краків, де на Вацлава чекало місце роботи, а Софію — боротьба за свої права. Вона прагнула отримати лікарську практику, проте на той час жінки не мали прав на професійну медичну кар'єру. Тільки через чотири роки її докторський диплом визнали, але можливостей для гідної роботи так і не знаходилося. Потім Софія народила двох дітей (сина Юрія та доньку Єву) і поринула у материнство.

Поки Вацлав практикував у Карлових Варах, Софія поїхала гостювати до родини у Львів. Там їй вперше випала нагода лікувати бідних в "Народній лічниці". З-поміж різних відділень вона вибрала гінекологію і стала першою гінекологинею на Галичині. 

Софія Окуневська вперше на Західній Україні організувала курси для сестер милосердя, а потім — курси акушерок. Також вона уклала словник української медичної термінології і була співініціаторкою створення "Лікарської комісії" — першої профспілки лікарів. Окуневська була першим медиком Галичини і Австро-Угорщини, яка почала використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією.

Увесь період кар'єрного злету Софія Окуневська жила на два доми: сама жила і працювала у Львові, проте виїжджала у Карлові Вари, де мав успішну практику чоловік. В один із таких приїздів Софія дізналася про зраду чоловіка. Жінка в усьому підтримувала його і поважала за українські погляди, проте з часом Вацлав перетворився на ревного поборника Польщі. Виявилося, таку зміну поглядів спричинила жінка — відома польська художниця Марія Водзіцька, аристократка і 12 років молодша за Софію.

Софія важко пережила зраду чоловіка. Від повного відчаю її "врятувала" Перша світова війна. Вона покинула свою практику у Львові і поїхала лікувати українців в австрійські табори, а Вацлав працював лікарем у гарнізоні міста Лінц. Після закінчення війни подружжя офіційно розірвало стосунки. Остаточною крапкою стало самогубство доньки Єви в 1919 році. Дівчина здобувала освіту в Швейцарії і могла стати першою українкою-архітектором. 

Після розлучення Софія нарешті відкрила свою власну лікарську практику. На той момент Окуневській було 54 роки.

Померла Софія Атанасівна 24 лютого 1926 року від розриву апендикса та гнійного перитоніту. У Львові вона жила сама і нікому було надати допомогу. Коли її таки доправили до клініки, було запізно. Похована на Личаківському кладовищі.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Особисте життя та непросте рішення, щоб відокремитись від Москви: продовження вивчення постаті Івана Мазепи у програмі "Код ідентичності"
• Про постать Івана Мазепи, його шлях до гетьманства та боротьбу України за право бути — у програмі "Код ідентичності"
• Повертаємо свою історію: про перейменування українських вулиць та площ у проєкті "Код ідентичності"
• "Любов — то найвищий дар": вир життя і творчості братів Тютюнників у програмі "Код ідентичності"
• Більше, ніж композитор: як жив, творив і любив Микола Лисенко — у програмі "Код ідентичності"