Про збори на ЗСУ, "Будинок культури" та виставу: інтерв'ю з Volodymyr Dantes у програмі "Тихий вечір з Оленою Кравець"

2022 року співак, телеведучий і волонтер Volodymyr Dantes вже був у гостях програми "Тихий вечір з Оленою Кравець". Але відтоді в артиста сталося чимало змін. Під час нової відвертої розмови з Оленою Кравець Дантес розповів про благодійні концерти, збори для ЗСУ, новий проєкт "Будинок культури" та багато іншого.

Ведуча — Олена Кравець, співведучий — Юрій Карагодін.

Збір на мільйон, два освідчення і одна бійка на сольному концерті

— Я хочу подякувати тобі за те, що ти на наші запрошення не кажеш: "Тю, так я ж вже був". 

— Та я так і кажу, але вам же пофіг.

— Четвертого листопада у Києві відбувся твій сольний концерт, на якому ти зібрав один мільйон гривень для батальйону "Вовки Да Вінчі". Дуже вдячна тобі за цей концерт і за цей збір. Хтось у коментарях написав, що на цьому концерті було два освідчення і майже одна бійка. Що там відбувалося?

— Там було два освідчення: одне заплановане, інше хаотичне. Хаотичне було від нашого режисера проєкту "Будинок культури". На концерті сталася дуже велика проблема з технікою — вимкнулось усе, що могло вимкнутись. Я ніколи не стикався з таким. Намагались щось увімкнути, а нічого не вмикається. Все постійно переривається. Здавалося, що цей концерт іде просто коту під хвіст. Промайнула думка, що зараз я вибачаюся перед глядачами і скажу, що ми повертаємо гроші за квитки чи ви можете обміняти їх на наступний концерт. А потім згадав, що це благодійний концерт — я не можу віддати гроші, бо це все на армію.

— І попри все це ви зібрали один мільйон гривень для "Вовків Да Вінчі"!

Проєкт "Будинок культури"

— Ще один твій проєкт — "Будинок культури". Дуже цікава ідея.

— Он автор сидить (Юрій Карагодін, — ред.).

—  Оце я й хочу розказати, що автори — Юра Карагодін і Наташа Гаріпова. Люди, які талановиті на ідеї та на їх реалізацію. Проєкт знімається загалом на деокупованих територіях. Вова разом із гостями випусків відроджує культуру, нагадує про неї. Вони знімають концерти в Будинках культури, які вже давно не бачили якихось виступів. Це ніби якесь переродження.

— Всі знімальні місяці я до кінця не розумів, що ми робимо. Чесно. Бо була одна ідея, яка постійно змінювалась. Коли ми знаходимось десь у Києві і думаємо про культуру деокупованих містечок і сіл… Якщо це село, то ми взагалі не уявляємо, що це таке. Я харків'янин, у мене уява про Будинок культури своя. 

У серії з Monatik, коли палав музей, люди замість того, щоб рятуватися, залазять, виривають грати і рятують картини Марії Примаченко. Я питаю їх, чи мають вони якесь відношення до культури. Кажуть: "Ні, я спортсмен" чи "Я просто сусідка". Ми сильно недооцінюємо вплив культури. Це наш ідентифікаційний код, який будує нас, як українців. Ми типу кажемо про мову — супер, але хто ми без культури? Ніхто. Сподіваюсь, що хтось із вас поїде у це село, бо для тих людей інші, які не живуть з ними, — це вже подарунок. 

Ми зі стріт-арт-художником Гамлетом із Харкова були в Пархомівці (Харківська область, — ред.). У цьому селі знаходиться будинок, де жив Казимир Малевич. В ньому є музей, у якому знаходиться, зараз сховані, картини Пікассо, Марії Примаченко, малюнки Тараса Григоровича Шевченка. Оригінали! І я такий: "Я вибачаюсь, що?". Там все потроху вмирає. Я вважаю, що в музей, у якому є ті картини, авторів яких я перерахував, не може вхідний квиток коштувати 20 гривень. Як вони існують? Там доріг нема. У нас немає цього культурного туризму. Ми тільки почали вивчати нашу країну і те, що де знаходитья. Бо якщо ми стикаємося з якимись труднощами, типу побитих доріг, ми такі: "Ну все, ми ніколи вже сюди не заїдемо". Все пов'язане між собою. Якщо будуть дороги, будуть приїжджати інші люди, будуть підніматися ціни, то ця Пархомівка буде зростати, як класне місто. Я хотів би, щоб у нашої влади, звісно, на першому місці було ЗСУ, але й для самих ЗСУ важлива культура. 

— Така справа, Вов, що зараз немає міністра культури…

— А шо таке?

— То я оце ж і хотіла спитати, може раптом після цього проєкту..? 

— Ні-ні-ні. Я дуже погано переношу критику. Я не зможу.

Чи час вже всім повертатися в Україну

— Серед наших глядачів дуже багато людей, які тимчасово перебувають за кордоном. Твоя родина повернулася швидше і тепер Даша [Кацуріна] з дітьми в Україні. Як вам це рішення далося? Коли наважилися це зробити? Вже неможливо було бути порізно? 

— Це, напевно, найголовніший фактор — дуже важко бути на відстані. У кожного з нас по-різному несеться життя. Я до останнього, немов останнім пальцем на турніку, тримаюсь за думку, щоб не стати дуже жорстким до тих, хто за кордоном. Я хочу розуміти і нагадую собі, що той, хто не в країні, все одно хоче бути в цій країні. Мені так хочеться думати. Але у нас різні проблеми, ми перестаємо розуміти одне одного. Коли ми перестаємо розуміти одне одного, ми втрачаємо зв'язок, перестаємо бути близькими. 

Для Даші це рішення було дуже легким. Вона сказала: "Давай жити разом". Мені було важко, бо коли вона в Польщі з дітьми, я спокійно працюю. Мені що вибухи, що не вибухи — я до цього звик. Але Діма Монатік, до речі, у випуску казав, що ви повинні все переживати це разом. Якщо ви вже підписалися на те, що ви родина, то можна пожити якийсь час порізно, але навіщо це життя? 

Беріть відповідальність. Важко брати відповідальність за дітей, але так само важко, коли ви їх відправляєте навчатися в якусь іншу країну. Ви ж це вирішуєте за них, так само вирішіть за них, що вони будуть жити в Україні. Так, тут війна. Так, зі мною багато хто не погодиться. Але моя позиція наразі така: якщо ви знаходитесь за кордоном, бо ви зберігаєте життя, будуйте нове покоління, яке повернеться після війни — окей, але, будь ласка, не розповідайте, як вам складно там, як би не було складно. Бо ви не розумієте, як складно тут і як важко тримати всі ці емоції і злобу на тих, хто там. Краще жити в війні разом із родиною, ніж жити порізно. 

— Я думаю, що тут, дійсно, можуть бути різні точки зору. Я, як жінка, яка перебувала за кордоном, розуміла, що життя тут і там не йде ні в яке порівняння. Але там теж було складно, іноді і фізично, і психоемоційно. На першому місці були хвилювання саме через те, що ти тут, а не там. Якби не діти, я, можливо, була б там (в Україні, — ред.). Але мені потрібно тут (за кордоном, — ред.) бути з дітьми. Я зрозуміла все, про що ти казав, але не до кінця приймаю думку, що всі повинні повертатися. 

— У кожного свій вибір і своє життя, і ми не знаємо, хто правий буде в кінці. Але вже минуло майже два роки. Ті люди, які за ці два роки жодного разу не приїхали в Україну, мені здається, що ми їх втратили і вони не повернуться. 

— Це теж реальність. 

— Це реальність, і це боляче. Але саме ці люди більше за всіх інших "страждають". Може, щось зміниться, я опинюся за кордоном, у мене щось в голові кліпне і я такий: "Все, Польща — мій рідний дім!".

— Почекай, у тебе тут стільки роботи, що я не знаю, коли ти опинишся за кордоном. 

Карагодін: Я вважаю, що за цих людей нам треба буде поборотися, і ми ще поборемось, але я хочу згадати один комент під перший випуском "Будинку культури". Ми ще його один одному переслали. Там дівчина пише, що вже давно за кордоном і давно вагається, повертатися чи ні. Але вона подивилася цей випуск і вирішила повертатися. 

— Так, вона з Ірпеня. Це вау! Круто! Для мене важливо, щоб кожна людина, яка поїхала в безпеку, раз на декілька місяців приїжджала сюди. Можна не в Київ. Якщо вона там з Маріуполя чи Херсона, нехай приїжджає у Львів чи Чернівці. Куди завгодно, де більш-менш безпечно. Тут повітря навіть інше. А постояти в черзі на кордоні — ну класно ж! Романтика! Чи поїхати цим вонючим прямим потягом Київ-Варшава. Ну, дивлячись які сусіди. І всі інші приколи. Приїжджати в Україну — це як телефонувати мамі, з якою ти живеш на відстані. Ти з ню не живеш, але іноді подзвонюєш, зв'язок не втрачаєш.

Вистава "Моя єврейська душа"

Карагодін: З Вовою і раніше було важко зустрічатися через логістичні питання. А тепер він ще й грає у виставі. У нього головна роль у спектаклі "Моя єврейська душа". Раніше у цьому був певний символізм, але враховуючи останні події, то взагалі. 

— Враховуючи прем'єру цієї вистави 13 жовтня — день, перед яким один із лідерів ХАМАСу заявив: "Давайте 13 жовтня влаштуємо справжні єврейські погроми по всьому світу". Класна дата для прем'єри з назвою "Моя єврейська душа". Я два дні думав, що мені робити з татуюванням зірки Давида на руці. 

Вистава відбувається в Палаці "Україна", в маленькому камерному залі. Він дуже прикольний, глядачі знаходяться дуже близько до сцени. Це така музична вистава. Всього їх три: в одній — Дмитро Каднай і дівчата з "Жіночого кварталу", в іншому — Оля Полякова. Вони не про єврейство. Тільки моя про єврейство. 

Українці і євреї дуже довго живуть разом, нас пов'язують однакові історії — єврейський народ боровся за свою державність і досі бореться за неї. Ми не настільки різні, як нам здається. Ми зобов'язані одне одному музикою, культурою, якимись словами, їжею. Це така вистава на півтори годинки, де можна послухати класну музику ідишем (єврейська мова з групи германських, — ред.) і почути якісь історії від мене. Запрошую всіх!

— У тебе головна роль, так?

— А я там єдиний.

— Але є ж ще сестри Завальські.

Карагодін: Вистава ж "Моя єврейська душа", тому Вова там один.

— Так, Аня і Ангеліна Завальські співають, а я і співаю, і декламую. Мені дуже подобається. Особливо спостерігати за аудиторією. Бо це геть не моя аудиторія — дорослі, іноді дуже поважні люди. Вони змінюються під час концерту, виходять натхненними. Ніби й люди з досвідом, які вже все бачили, але їх ще можна чимось здивувати. Тим більше, я вже відіграв декілька спектаклів, тож вже точно класно граю, текст не забуваю.

— Це дивна якась історія, якщо чесно. Бо стільки пройшло років, і людство ніби не навчилому нічому. Зараз люди з татуюванням Давида, які мають приналежність до цього народу, мають переховуватися…

— Я вважаю, що ніхто не має переховуватися. Хоча може це ми вже такі фаталісти.

— Я маю на увазі ті місця, де їм зараз дуже небезпечно знаходитися.

Карагодін: Україна — одна з найбільш безпечних країн для євреїв. 

— Так, welcome (англ. ласкаво просимо, — ред.)!

Для глядачів "Тихого вечора з Оленою Кравець" Volodymyr Dantes виконав свою пісню "Я виховую дітей".

---

Гостями 30-го випуску програми "Тихий вечір з Оленою Кравець" стали: ведучі YouTube-шоу "Ебаут" — Катерина Мотрич, Ярослава Кравченко та Наті Гресько, а також співак, телеведучий і волонтер Volodymyr Dantes.

Проєкт "Тихий вечір з Оленою Кравець" — це легка, спокійна розмова про важливі та актуальні для українців речі і події, яка дозволяє трішки відпочити й відволіктися від напруження, в якому ми всі живемо. Проект завоював серця українців. "Тихий вечір з Оленою Кравець" (повні епізоди та окремі сюжети) разом вже отримав понад 45 млн переглядів* на диджитал-майданчиках каналу "Дім" (YouTube, Instagram, Facebook, TikTok).

*Дані станом на 31.10.2023

Ще цікаве з "Тихого вечора з Оленою Кравець":

• Чи можна поєднувати розмови про війну і про секс: ведучі YouTube-шоу "Ебаут" в гостях у "Тихого вечора з Оленою Кравець"
• Про паузу в навчанні у Берклі та перетворення андеграунду в поп: Jerry Heil у "Тихому вечорі з Оленою Кравець"
• Стрічка "Ти — космос" та кумедні історії з фронту: режисер Павло Остріков і актор та кулеметник Володимир Кравчук в гостях у "Тихого вечора з Оленою Кравець"
• Чим захоплюватиме 2-й сезон YouTube-проєкту "Розкажи історію": волонтер і ведучий Роман Міщеряков та викладач історії Гліб Капустін — гості "Тихого вечора з Оленою Кравець"
• Як зняти "посібник" для НАТО, побачити Бога на війні та витягати поранених з того світу: бойовий медик Петро Конопля в гостях у "Тихого вечора з Оленою Кравець"
• Як працює правозахисний центр для військових "Принцип": розмова з його засновниками Масі Найємом та Любов'ю Галан у "Тихому вечорі з Оленою Кравець"