Допомога ЗСУ, лагідна українізація та батьківство: Володимир Дантес у шоу "Тихий вечір з Оленою Кравець"

Володимир Дантес. Фото: kanaldom.tv

Володимир Дантес (справжнє ім'я Володимир Гудков) — співак, теле- та радіоведучий — завітав у гості до шоу "Тихий вечір з Оленою Кравець" телеканалу "Дом".

У інтерв’ю Володимир Дантес розповів про свій новий проєкт "Мамо, я ганяю тачки", яких незвичайних людей під час його зйомок вдалося зустріти, а також — як допомагає ЗСУ і як у свої 34 роки став батьком двох дітей.  

Ведуча — Олена Кравець.

"Мамо, я ганяю тачки"

— Вовчику, дякую, що прийшов. Як тобі у нас?

— Дуже гарно. Я радий, що нас і вас нічого не зупиняє робити класні проєкти. Це дуже потрібно. Реально потрібно дивитися на красивих людей, на гарну студію. Бо навіть коли навколо все, скажімо м’яко, не дуже красиво, то можна ввімкнути "Дом" і подивитись на вас, на цю студію, на музикантів.

— У тебе на YouTube-каналі з'явився новий проєкт "Мамо, я ганяю тачки". Про що він?

— Два роки тому в мене був проєкт "Мамо, я роблю бізнес". Я їздив країною, знімав агро-, айті- та інші сфери, розповідав, хто що робить цікавого.

— То були бізнес-стартапи.

— Так. І ми вирішили зараз зробити щось на кшталт цього. І зробили проєкт "Мамо, я ганяю тачки".

Суть проєкту в тому, що з точки А (з Європи, чи з будь-якої точки України) ми переганяємо тачки у пункт Б — до військових. Чому я кажу "ми", тому що кожного разу зі мною новий співведучий чи співведуча. І ми паралельно знімаємо людей, бізнеси, волонтерські хаби, які продовжують робити щось класне для України.

Скільки вже випусків?

— 12 випусків. Вони тільки починаються у мене на YouTube.

Насправді прикольно було ганяти. Спочатку було дуже дивно, я не міг зрозуміти формат. Тому що начебто все так, як ми до цього робили. Але щось є інше, і поруч співведучий чи співведуча.

Це якесь поєднання подкасту і того, що я робив раніше.

Але з кожним разом ми все більше і більше розкривали для себе людей, які просто не втомлюються щось там фігачити.

Наприклад, у Києві знімали Гаріпову (Наталя Гаріпова — сценаристка, стендап-комік, радіо- й телеведуча, — ред.). Вона дуже сильно боїться їздити, коли хтось за кермом. Ми тестували баггі для військових. А я теж, ну, не той водій, з яким треба сідати, особливо на механіці. До цього проєкту я останній раз водив механіку 15 років тому, а тут ще — правокермові, будь-які. Я сідаю, і мені чувак, який все це розробив, каже: вгору — газуєш, згори — не гальмуєш. Кажу: ну, добре. А нагорі ще розміщено протитанкові їжаки.

І я кажу: "Наталко, сідай". Вона сідає, ми вгору — я газую. І ми просто злітаємо, стрибаємо — і, як у кіно: я трохи зачепив цього їжака, ми проїжджаємо. Наталка: "А-а-а!" А мені так сподобалося.

І ти дивишся на людей, які суперпозитивні, не зупиняються і робляться щось для економіки України, для військових. А головне — ти зустрічаєшся з військовими.

— А ти довозиш тачки саме до них?

— Інколи ми довозили до військових, але не завжди прямо до них. Ми ніколи не були на якихось дуже небезпечних територіях, окрім Ківшарівки, це Харківська область. А до цього ми були в Куп’янську, в який до нашого приїзду прилетіло три рази за годину.

І ось ми доїхали вже до Ківшарівки, а там нічого нема — ні світла, нічого. Але є люди. Ми стоїмо, і я кажу: "А де тут можна сходити в туалет?" Він каже: "Ну, ось у ліс, тільки недалеко заходь". Я: "А недалеко — це яка відстань?" Каже: "Ну, недалеко". І ти йдеш і розумієш, що там все заміновано. Паралельно з цим починається... Повертаюся, всі просто стоять, курять. Кажу: "А що це?" Вони: "Не турбуйся, це відльоти, це виходи". Я: "А що робити, коли будуть прильоти?" — "Ну, відійди від будинку, не знаю". — "Ну, ок. Супер".

Словом, коли ти приїжджаєш до військових, ти розумієш, що вони супервеселі, вони біса гонять краще за всіх нас. У них нема часу на смуток.

Так, у них дуже чорний гумор, як і у волонтерів, які на деокуповані території їздять. Але коли ти бачиш очі, коли вони від жартів трохи перелаштовуються на щось, що їх справді хвилює... Це, звісно, стосується родини… То все, там починається якась така історія, яку ти не можеш передати словами.

Бо гумор — це тільки захист. А йому так само боляче, йому так само страшно. Але він усе робить для того, щоб ми ось тут сиділи та сміялися. Тож дякую вам щиро за ці сили.

— А хто тебе під час зйомок вразив найбільше?

— Священник був крутий, у селі Криворівня. За тиждень до цього мені розповідали, що були в якійсь церкві, де священник під час розмови з парафіянами рекомендує Телеграм-канали, які слід читати. І називає канал "Боже, яке кончене!" [Олексія] Дурнєва. Я такий: "Ну, це неможливо".

Ми приїжджаємо до цієї церкви, а там килими лежать. А все тому, що цей священник щонеділі чи суботи, я не пам’ятаю точно, організовує перегляди мультиків чи фільмів. Це як кінозал. Він збирає людей, вони дивляться.

Ми приїхали з Марком Куцеваловим (учасник "Ліги Сміху", команда "Прозрачный гонщик", — ред.). Типу, зараз ми підколемо його, кажемо: "А "Матрицю" ви там дивилися?" Він: "Звісно, це фільм про Ісуса". Там і "Шрека" показує. Ось, ти в церкві коли дивилась "Шрека"? Це так круто.

Потім він розповідав про те, що дивиться канал Дурнєва "Боже, яке кончене!" Каже: "Це нормально, треба бути сучасним".

У Вінниці був класний чувак, він реально людина не з цього світу. Він такий натхненний. Є така штука у людей, як лукізм. Коли ти зовні оцінюєш людину, і вона виглядає дуже дивно для нас. Чому ми ще думали, що він дивний, тому що він з коноплі робить "кікімори" (маскувальні костюми для військових, — ред.).

І ми у нього розпитуємо про це, жартуємо з приводу того, що конопля: "Хе-хе". А потім бачу якісь малюнки. Кажу: "А хто це малював?" Каже: "А я ж викладаю працю в школі . Оце діти малюють". Як з'ясувалося, він працює вчителем праці, але ще додатково займається з дітьми, у яких аутизм. І ти такий думаєш: вау, ми приїхали про "кікімор" розповідати, а знайшли зовсім інакшу історію.

Пані Ніна в Хмельницькому. Вона рієлтор, але щодня готує сухі супи для військових, які можна заливати окропом, і відправляє на "нуль". Вона каже: я відправляю тільки на "нуль", бо на "нулі" проблема з гарячою їжею.

І ось ми нашпигували машину приладами нічного бачення, взяли в неї дуже багато цих супів, буржуйку і передали нашому другу, який в "Азові" служить (до речі, оператор з "Орел і решка").

До речі, були ще волонтери з Куп'янська.

— Вони самі з Харкова, але їздять у Куп'янськ. Я не знаю, як це розповідати. Ми стоїмо в Харкові, щоб їхати в Куп'янськ. І під'їжджають чоловіки, які всі виглядають, як військові, заряджені такі. Якісь жарти постійно.

Ось один із них із позивним "Тунець" дуже серйозно так каже: "У мене є мрія. Хочу полоненого собі на Новий рік". Кажу: "Що?" — "Ну, полоненого. Це ж так цікаво: поговорити. Бо я бачив їх тільки мертвими, а я хочу живого". А ми стоїмо з Дурнєвим, і нам нібито смішно… А вони всі, їх там 21: "Га-га-га". А він продовжує: "Ось ми йдемо, у мене в руках енергетик. Я бачу, орк лежить, я його так поливаю, кажу: ну що, бадьорись, вставай!" І вони всі: "Га-га-га".

Потім вони нас провели по Куп'янську, а самі поїхали в "сіру зону" витягувати людей. Наступного дня я бачив це відео. Вони були просто за 500 метрів [від бойових дій], по них шмаляли. І вже наступного дня ми з ним сидимо, щось їмо — зовсім інший чоловік, у цивільному. Ми про щось розмовляємо. І іншого вибору в нього немає, я не знаю, як він може захиститися. Він каже, що вони вже з психологом працювали. А оскільки вони не військові, їм не дають військових психологів. А [прості] психологи слухають, плачуть і кажуть, що не можуть з ними [працювати].

Вони не витримують.

— Не витримують. Тож нумо жартувати, нехай буде так.

— Нещодавно ви разом з Олексієм Дурнєвим із туром "Пожежа" зібрали на 7 автівок для ЗСУ та 50 броників.

Так, ми класно зібрали минулого разу, тому зараз у нас ще один тур — "Різдвяний тур". Бо щодня нам наші ЗСУ роблять подарунки, і ми хочемо їм зробити різдвяні подарунки. І тому поїхали ще раз і зберемо їм теж на щось потужне.

Лінгвістичний Мойсей

Знаєш, Вовчику, за що хочу тобі подякувати? За те, що ти амбасадор лагідної українізації. Ти ж такий собі лінгвістичний Мойсей, бо ти єврей, який перевів багатьох з нас на українську мову. І ти допомагаєш і власним прикладом, і творчістю. Я про твою пісню.

— Про "Обійми"? Так, я за лагідну українізацію. Але ось я був у Харкові, й там дійсно багато людей розмовляють російською. І я розумію, чому. Тому що в них немає часу…

Це ж твоє рідне місто.

— Так, я харків'янин, і я 33 роки розмовляв російською. Але у мене до людей, які в Україні розмовляють російською, в принципі, претензій нема. Дивлячись, звідки вони, що в них за ситуація. Але, в принципі, претензій нема.

Але я хочу звернутися до нашого одного… він керує Харковом (йдеться про Харківського міського голову Ігоря Терехова, — ред.). Він нещодавно заявив, що я з харків'янами буду розмовляти російською, тому що так вони мене розуміють. Це неправильно. З тебе все починається. Почни розмовляти українською, не звертай уваги, як розмовляють інші, подавай приклад. І з тобою почнуть розмовляти [українською].

Хто як розмовляє вдома, між собою — байдуже. Це справа кожної людини. Ми вільна країна. Ми вільна та демократична нація. Ми можемо робити що завгодно. Але ми ще й розумні.

Тому розмовляй українською, не треба свої страхи та свою невмілість прикривати тим, що хтось не зрозуміє. Всі все розуміють.

І ще ми почали бачити в цьому сенс. Бо якщо на початку війни були певні такі гойдалки, то зараз із кожним днем дедалі більше людей починає це робити свідомо. І коли на тебе ніхто не тисне, ти робиш це свідомо, тому що тобі м'якше розмовляти українською, тобі рідніше. Ця мова на тебе починає лягати, навіть коли ти до того розмовляв російською.

Діти — це дуже круто

— Ти ж нещодавно став батьком. У тебе з'явилося одразу двоє дітей. До того ж таких, які вміють розмовляти.

— Старша розмовляє, а молодший ще не розмовляє.

Я все одно тобі заздрю. Не в плані, що я хочу ще двох дітей, а що ти прийшов на все готове. Як тобі взагалі батьком бути?

Давай так, батько в цих дітей є (у рестораторки Даші Кацуріної двоє дітей від першого шлюбу — син Іван і донька Олександра, — ред.). І він реально батько. Але мені дуже приємно і круто проводити з ними час, коли є така можливість. Це круто, коли ти бачиш, як тебе починають сприймати діти.

З малим у мене взагалі суперстосунки. Хоч десь я повний авторитет. Зі старшою у мене був класний момент. Якось Даша вкладала малого і лягла спати. А я сидів, були якісь погані новини, ми були в турі. Я налив собі віскі, сиджу. А Саша каже: "А що ти п'єш?" Кажу: "Віскі з чорним напоєм (щоб не рекламувати)". Вона каже: "А можна й мені це?" Ну, не віскі, а цей напій. Кажу: "Так". І ми почали з нею просто розмовляти. Вона мені щось своє розповідає про школу, про дитсадок, про Україну, де вона була... А я їй про свої якісь проблеми. І я такий думаю: вау, ну діти — це зовсім не ті люди, які нічого не знають. Це ж джерело якихось історій, і ти в них вчишся.

І мені так було круто провести цей вечір, і я таким натхненним ліг спати. Дякую, діти. Діти — це дуже важко, але насправді це настільки кайфово і чудово, що я кожному рекомендую. Там обирайте самі.


"Тихий вечір з Оленою Кравець" — це легка, спокійна розмова про важливі та актуальні для українців речі й події, що дадуть змогу трішечки відпочити й відволіктися від напруження, в якому ми всі живемо. Щосуботи в гості до Олени Кравець та її співведучого Юрія Карагодіна приходять знакові співрозмовники, щоби своїми історіями життя, оптимізмом та силою підтримати й підбадьорити глядачів.

Гостями другого випуску стали: співак, блогер, теле- і радіоведучий Володимир Дантес, директор компанії "Ясно" Сергій Коваленко, ресторатор і телеведучий, а зараз боєць ЗСУ — Даніель Салем. Музичні гості — гурт KAZKA.

З попередніх випусків "Тихого вечора з Оленою Кравець":

Прямий ефір