Про 260 днів життя в окупованому Херсоні: інтерв'ю з акторкою Олександрою Тарновською у програмі "Точка опори"

Олександра Тарновська — заслужена артистка України, яка народилася в Херсоні. Акторка та завідувачка трупи Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Працювала в Київському, Чернігівському та Миколаївському лялькових театрах, а у 1990 році заснувала дитячу театр-студію у Севастополі. Понад 20 років очолює Національну спілку театральних діячів України у Херсонській області.

Після вторгнення Росії в Україну 24 лютого опинилася в окупованому Херсоні та не покидала місто до його звільнення. Прожила в окупації 260 днів. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у "Точці опори" Олександра Тарновська розповіла про найскладніші моменти життя в окупованому Херсоні та зізналася, чому лише після звільнення рідного міста вирішила виїхати на більше безпечну територію. 

Життя в окупації

— 260 днів ви прожили в окупації, перш ніж виїхали. Яким ви залишили Херсон?

— Я не хотіла його залишати, тому що там друзі, там театр, який відкрив для мене двері 19 листопада — приїхав наш директор і міністр культури. Ми заходили гримерки, пройшли по сцені, подивилися на те, що там сталося, що зробили ці нелюди. Вони нас не пускали в театр навіть забрати особисті речі. Висіло оголошення: "Колишніх працівників театру в театр не пускати". Але голова нашої профспілкової організації домовилася, щоб ми забрали речі. У Херсоні мій родовий маєток з трояндами — 24 кущі.

Коли сусідній будинок було зруйновано, коли загинула Наташенька, яка працювала в касі нашого театру, залишатися було неможливо. Тоді я поїхала в Київ. Дякую любим киянам, які підтримували мене протягом окупації. Київ зустрів мене радістю зі сльозами на очах, адже я залишила своїх і приїхала до своїх, рідних.

— Як ви дізналися про окупацію?

— 23 лютого у нас була прем'єра вистави "Вічність і ще один день", яка готувалася два роки. Того дня директор запросив нас усіх на площу Свободи. Було дивно, що багато людей зібралося. Казали про те, що треба щось робити, об'єднуватись. Коли я залишила площу, мені зателефонувала подружка і сказала, що завтра (24 лютого 2022 року, — ред.) буде війна. Я запитала: "Скільки ти випила, щоб таке мені казати?" Але щось тривожне відчувалося. 

— Яким був ранок 24 лютого?

— Я прокинулася від вибухів — обстрілювали Антонівський міст. Мій дім знаходиться десь у трьох кілометрах від нього. Спершу я включила телевізор — війна. Жах скував усе тіло. Я не піднімалася з ліжка, не могла це зрозуміти. Директор написала у нашій групі, щоб ми лишалися вдома — вистави не буде. 

— Як ви потім змусили себе піднятися і ходити на мітинги?

— В перші дні була паніка, жах. Росіяни стали заходить до нас в місто 1-го березня, 5-го вже були мітинги. Ті, хто міг одразу виїжджали з міста. Я зрозуміла, що треба чимось себе зайняти. В'язала шкарпетки, шарфики. Дарувала їх діткам з дитячого будинку. Їх потім вивезли в Анапу чи Магадан (територія РФ, — ред.). Тоді я стала в'язати шкарпетки великого розміру — 42-43. Бо розуміла, що через два чи через три місяці наші хлопці ж прийдуть. Маленькі шкарпетки я хочу подарувати діткам, які знаходяться в Центрі дитячої кардіології та кардіохірургії.

— Що найтяжче було в окупації?

— Заспокоювати близьких. Вони казали мені що я, мов батарейка. З 1 травня у нас не було зв'язку — українські оператори не працювали. Нам потрібно було купувати російські SIM-карти, але для цього треба було прийти до крамниці з паспортом, а ми не показували їм свої документи. Я пішла до друзів на ринок, щоб вони встановили ту карту на старенький кнопковий телефон. Бо нам треба було виходити на зв'язок. Наприклад, коли ракета влучила у будинок моєї подруги, ми мали подзвонити і сказати рідним, що вона жива.

Було таке, коли росіяни зупиняли маршрутку, заходили, казали "Добрий дєнь", а далі виводили чоловіків з салону. Маршрутне таксі чекало, поки вони зайдуть. Але вони не зайшли. 

Зустріч з окупантом та звільнення Херсона

— Чи стикалися ви безпосередньо з окупантами?

— Я з ними не розмовляла. Якось заходила в крамницю, а назустріч виходила ця мразь з автоматом. Став і дивиться на мене. Я спочатку розгубилася, а потім зрозуміла — мені немає чого боятися, я, мабуть, розучилася боятися, тому піднялася і стала навпроти . На що почула: "Мы че, не боимся?" А я просто мовчала і дивилася в очі, думала — роби, що хочеш, тварюко. Але він відступив.

— Херсонці так мужньо давали спротив. Вони дійсно не боялися?

— Боялися страшно. У нас є герой Херсонщини — дядя Гриша. Він їздить на візку з банкою для пожертвувань. То він вмикав гімн України і їздив — не боявся. Десь в серпні його наші люди вивезли в Запоріжжя. 

— Як і коли ви дізналися про те, що в місто зайшли Збройні сили України?

— 6 листопада у нас не було світла, води, тепла, інформації — жодні оператори не працювали. Зв'язку не було. Ми ходили один до одного в гості та обмінювались інформацією, хто що знає. А 9-го у моєму будинку з'явилося світло на 3-4 години, але прочитати новини не вдалося. 11 листопада я вийшла на ринок і мені знайомий сказав, що в Херсоні скоро відключать газ, і почалася якась, мовляв, провокація — люди бачили машину з українським прапором. Наступного дня мені сестра розповіла, що підірвали нашу телевежу, але пізніше ми зрозуміли, що то окупанти відходили і лютувати. Ми поговорили з сестрою і я вирішила провести її до зупинки, підійшли до автобуса, як раптом виходить жінка з дитиною, а у них на плечах висить прапор і я зрозуміла — нас звільнили. Я побігла додому і схопила наш прапор.

— Де ви його ховали, поки місто було в окупації?

— У мене є улюблениця — британська кішка Мерічка. Залишилися пакетики з-під її корму. Я клала прапор у маленький пакетик, скручувала його і клала у великий.

Тож с схопила прапор і побігла на площу. Побачила, як хлопці вішали вже прапор на будинку. Всі обіймалися і цілувалися. Я підходила до військових, дякувала їм і роздавала свої зв'язані шкарпетки. Вони спершу не хотіли брати. Не було води, не було газу. Але я розуміла, що ми потерпимо, бо вже наші в місті.

Про тих, котрі "пішли на співпрацю"

— У вашому театрі працювало 250 людей. Кілька з них виявилися зрадниками. Вони і до того були налаштовані на "русскій мір"? 

— Заслужений діяч мистецтв України теж пішов на співпрацю, заслужений працівник культури, монтувальник сцени. Навіть не хочу про них розповідати. 

— До вас дзвонив відомий російський актор Сергій Гармаш. Що ви йому казали?

—  Він дзвонив мені тоді, коли ще в мережі ще не було інформації, що він іде на співпрацю і приїхав відроджувати театр. Я йому сказала, що нас об'єднує минуле, але в нас нема майбутнього. Ми з ним зустрілися, він дуже хотів зробити якісь творчу зустріч у нас в театрі. Я сказала: "Актори виїхали. А ті, котрі лишилися, на цю зустріч не підуть. І допомагати тобі влаштовувати цю зустріч я не буду". Він обіцяв приїхати зробити ще якусь передачу зі мною. Але я ж розумію, що це була б провокація. Більше з ним не зустрічалася. Навіть коли він приїхав на поховання своєї матері, я не пішла. Хоча гарна жінка була тьотя Міла. 

Театр та самотність 

— Театр імені Лесі Українки в Києві прихистив акторів Херсонського театру імені Куліша. Під час окупації ви підтримували зв'язок з тими акторами, які виїхали сюди? 

— Обов'язково. Вони розповідали, як прийшла Римма Зюбіна, якій я дуже вдячна. На сцені театру Лесі України відбулася прем'єра вистави з акторами нашого театру — "Лишатися (не) можна". Римма там грала роль. 

— Знаковою у вашому житті є вистава "Осінній рок-н-рол". Ви грали там удвох з Миколою Левченко. Це вистава про самотність?

— Це вистава про самотність і про те, що кохання можна зустріти і в 30 років, і в п'ятдесят, і вісімдесят. 

— Наскільки вам близька тема самотності?

— Дуже близька. Так сталося що ми розійшлися що чоловіком. Він казав: "Я знаю, що у тебе є чоловік". А я кажу: "І хто це?" Він мені: "Ну як — хто? Театр". Він не мав стосунку до театру, був військовим. Я віддавали більшу частину свого часу театру. 

— Що змінилося в вас самих за час повномасштабної війни?

— Я йду по Києву і я щаслива, тому що кожна мить життя — це подарунок нашого творця. Мені дуже пощастило, тому що у мене найкращі друзі. 

— Чи зможе колись ця рана не загоїтися? Чи колись ми пробачимо те, що зараз з нами роблять?

— Кожен отримав стільки, скільки міг отримати. Але ті, хто був в Маріуполі, ті хто, зараз в окопах, ті херсонці, які що були під уламками будинків, —  ми це не забудем ніколи. Ми не пробачимо. 

Попередні випуски "Точки опори":

• Про життя у двох світах, кіно для дітей та інтерв'ю з самим собою: режисер Віктор Андрієнко у програмі "Точка опори"
• Про війну, Івана Гончара, майбутній роман і молодих артистів: інтерв'ю з Ніною Матвієнко у програмі "Точка опори"
• Про вистави під час війни, викладання в університеті та зміни у мистецтві: режисер Станіслав Мойсеєв у програмі "Точка опори"