Заснування найпопулярнішої газети в Україні та сенс спілкування з "ватними" людьми: засновник та головний редактор "Фактів" Олександр Швець у "Точці опори"

Олександр Швець — український журналіст, у різні роки головний редактор газет "Київські відомості" і "Всеукраїнські відомості", а також засновник і головний редактор газети інтернет-видання "Факти". 

З лютого 2016 року за його ініціативи на волонтерській основі почали друк спецвипуску "Факти. Донбас", загальний тираж якого сягнув близько семи мільйонів примірників. Спецвипуск доставляли на передову, у військові госпіталі, у лікарні в зоні АТО, а також у школи та будинки для літніх людей. Це були щотижневі безкоштовні видання, щоб люди на окупованих та прифронтових територіях отримували інформацію про те, як живе Україна. Газета виходила майже два роки.

Під час повномасштабного вторгнення, навесні 2022 року відкрив перший в Україні музей порцелянових фігур. Одружений вдруге і є батьком п'ятьох дітей. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Олександр Швець розповів, чому на початку повномасштабного вторгнення вирішив відкрити перший в Україні музей порцелянових фігур та поділився думкою стосовно українців, які підтримують теперішній режим в Росії. Також він пригадав українського льотчика, Героя України Вадима Ворошилова з позивним Karaya, який знищив 5 іранських дронів та ворожі ракети над Вінничиною, через пошкодження літака катапультувався, попередньо відвівши винищувач від населеного пункту. Журналіст розповів, чому газета "Факти" більше не видається у друкованому вигляді, які зараз в нього відносини з родичами із Росії та чому не виїхав за кордон разом із своєю сім'єю, коли була така можливість. 

"Зупинитися — означає зникнути, померти"

— Чи виходить ще газета?

— Ні, на жаль, ні. 

— Але вона виходить в онлайн-форматі?

— Так, вона виходить на сайті. 

— В одному з інтерв'ю ви казали, що ви встаєте у четвертій ранку. Ця страшна війна змінила ваш графік? Що ви робите так рано?

— Працюю. Знаєте, якщо людина вже звикла все життя вставати о четвертій ранку, то це вже не зміниться. Часто виходить так, що взагалі вставати немає необхідності, оскільки всю ніч не спиш. Це відчуття знайомо кожному з нас, на жаль. Краще б цього не було, але якщо так виходить, то для мене це звичний графік. Зарядку я не роблю. Хіба розумову розминку. 

— В соцмережах?

— В соцмережах. Я вже сім років поспіль щодня викладаю "порцелянові історії", огляд друкованих і недрукованих видань.

— Ви дуже активний користувач соцмереж. Принаймні у Facebook публікуєте по 10 постів на день. 

— Ні-ні-ні. 20-30, а інколи і до 40.

— Після 24 лютого 2022 року багато хто завмер, застиг і перестав бути таким активним користувачем соцмереж, або навпаки став викладав якісь дуже емоційні відео. А у вас з'явилися ось такі ваші розмірені штатні пости. Журналістська робота вас врятувала від стресу на початку повномасштабного вторгнення? Чи ви відчували й були готові до того, що відбудеться? 

— Я був готовий до того, що зупинятися не можна в жодному випадку. Тим більше після того, як почалася ця повномасштабна біда. Не можна зупинятися, бо зупинитися — означає зникнути, померти, стати нецікавим для всіх. Ми ж з вами професійні журналісти. Ми знаємо, що не маємо права зникати, треба працювати, не можна зупинятися. Не тільки журналістам, це й у житті в цілому.

Саме в цей час я активніше працював над підготовкою до відкриття музею. Всі мені казали: "Зупинись, шо ти робиш? Це ж такий крихкий матеріал. Якщо ти цього не робив до війни, то хіба можна робити це під час війни?". Але я знав, що не маю права зупинитися. 

Зараз, коли музей відкрився і люди приходять, багато хто мені розповідає, що вони стежили за тими "порцеляновими історіями", бо розуміли, шо ці мої мрії про відкриття музею нездійсненні, неможливі, нереальні. Я й сам про це думав.

— Тобто ви знали, що це неможливо, але продовжували вірити?

— Так. Я продовжував щось робити, бо знав, що не можна зупинятися. Багато хто за цим стежив, і коли музей відкрився, вони спочатку не повірили. Аж поки не прийшли в музей і не побачили. Вони зрозуміли, що нездійсненне здійснюється. І не якимось Шварценеггером чи Маском, хоча зараз краще не згадувати це ім'я, але все ж таки. Така ж людина, як і вони, перебуваючи у нашій непростій ситуації, не зупиняючись, може зробити нездійсненне. Кожен приміряв цю ситуацію на себе. Вони повірили в себе. 

— На початку повномасштабної війни чи не було у вас думок виїхати за кордон і певний час провести там?

— Багато хто з нас, людей старшого покоління, пам'ятають фільми про війну. Коли я пішов в перший клас київської школи-інтернату на початку 60-х, я застав часи, коли ветеранів і жертв ще тієї війни можна було зустріти в Києві на кожному кроці. Без рук, без ніг. На коліщатках. Коли ми дивилися фільми про війну, я думав, що це з якогось іншого життя і більше ніколи не повториться. 

У перші дні повномасштабної війни я дуже хотів вивезти на західну Україну дружину і молодшу доньку Аню, зараз вже 15-річну. Коли ми сідали в потяг на Київському вокзалі, неможливо було підійти до вагонів — люди стояли і кричали, що тільки жінки з дітьми можуть заходити. Поліцейським навіть доводилося погрожувати тим, що вони почнуть стріляти в повітря, аби чоловіки відходили. Я сказав дружині і Анічці, що з ними не поїду і залишаюсь тут. Анічка кричала: "Я без тата не поїду". Вже закрили вагон і потяг мав їхати, коли раптом відкриваються двері і провідник каже: "Ні, я не можу. Вона так кричить. Заходьте". Я кажу: "Куди зайду?". Він каже: "Заходьте, будете стояти в тамбурі. Бо вона так кричить". Ми їхали дев'ять чи десять годин. Вони поїхали далі на Польшу, а потім у Німеччину, а я повернувся в Київ. Але ця картинка ніби з тих старих фільмів з того століття. Вона ніколи не зітреться з моєї пам'яті. 

— Але ви все одно не поїхали з нею у Польщу?

— Ні, звісно. Я б не зміг там знаходитися. Навіть на західній Україні. Я відчував, що маю бути тут, в Києві. І нехай тут бомблять, нехай ми чуємо сигнали повітряної тривоги, але мені тут зручніше. 

Музей порцеляни у Києві

— Під час війни ви відкрили унікальне, красиве, дуже крихке і прекрасне місце у Києві — Музей порцеляни. Ви знаєте все про кожен експонат тут і часом навіть самі проводити екскурсії. Чому порцеляна? Як почалася ваша історія з нею? 

— У мене була мрія створити щось незвичайне у Києві. Це почалося з часів, коли я вчився у школі-інтернаті на вулиці Січових Стрільців (до 2015 року носила назву на честь Артема, — ред.) біля Свято-Покровського монастиря. Я мріяв побачити світ. І коли я почав його бачити, їздити по різних континентах, я звідусіль привозив щось екзотичне, що не могли побачити ті діти, з якими я вчився. Перші привезені з інших країн роботи не мають жодного відношення до порцеляни. Аж потім, коли я багато разів побачив порцелянові роботи у різних музеях… Я не уявляв, наскільки унікальне це мистецтво. 

— Яка була ваша перша порцеляна?

— Вона виставлена на вході — маленька фігура дівчинки з квітами. Ми з дружиною її побачили, коли були на Майорці, на іспанських Балеарських островах. Ця маленька фігурка нам, як я називаю, відкрилися. Ми побачили диво. З цього все почалось.

Я ніколи не думав, що починаючи з маленьких фігур, ми створимо колись такий музей — перший в Україні музей порцелянових фігур. Я весь час підкреслюю це, бо є музеї, у яких виставлений, наприклад, унікальний і дуже дорогий китайський посуд. Але людям зрозуміліше дивитися, роздивлятися і відчувати емоції, які передаються у фігурках. Починаючи з японської мануфактури я почав збирати кращі вироби найвідоміших майстрів мануфактур світу — Німеччини, Китаю, Японії, Нідерландів. 

Офіційне відкриття відбулося дев'ятого червня 2023 року, але перші екскурсії ми почали проводити взимку, коли було холодно і навіть не було світла і тепла. Люди все одно приходили. Київські гіди десь збирали людей, які в той холод приходили, і ми з ліхтариками проводили екскурсії. Мені з ліхтариками деякі роботи по-новому відкрилися, бо я не уявляв, якими вони можуть бути, коли холодно темно і страшно. 

Ми тільки перевозили ці роботи протягом дев'яти місяців. Моя дружина кожну роботу окремо пакувала, а я вже привозив і розставляв. Був період, коли я залишився один. Всі роз'їхалися, бо почалася війна. Я кожного дня привозив по одній-дві роботи, піднімав на цей поверх, йшов і розносив. Чув сигнали повітряної тривоги, були вибухи тут на біля заводу Артема на станції метро "Лук'янівська". Дружина мене питала, чи було мені страшно. Я кажу, що було, але не за себе. За порцеляну. Мені так хотілося зберегти, донести і поставити, щоб потім люди, яких я навіть не знаю, приходили і могли тут лікувати свої душі, понівечені війною, цими випробуваннями, страхами і тривогами. Коли я зараз бачу, як люди приходять у "божественний зал", вони там плачуть. І чоловіки, і ті хлопці, які приїхали на кілька днів з фронту. Один хлопець із мамою приїхав, вони з Донецька. Втратили там все. Батьки переїхали в Київ, а він пішов на фронт. Він ходив і знімав кожну роботу. Я питав, навіщо, а він каже: "Я приїду і хлопцям покажу, що я був тут". І питаю: "А їм зараз це потрібно?". Каже: "Ви навіть не уявляєте, наскільки". 

— У вас тут є фотографія когось із наших захисників. Це хтось із льотчиків, так? 

— Фенікс — це птах, який проходить через випробування болем. Ця історія співзвучна з історією нашого льотчика винищувача з позивним Karaya. Це Вадим Ворошилов, який збив кілька крилатих ракет над Вінницею. Коли його літак було пошкоджено, він відвів його від населених пунктів, літак розбився, а сам він, коли вистрибнув з парашутом з літака, зробив селфі свого закривавленого обличчя. У той момент, коли спускався і не знав, куди саме. Він потім написав в соцмережах, що якщо хтось думає, що нам так легко дістаються перемоги, це не так. Він, як той птах Фенікс, пройшов через це випробування, щоб потім стати знову сильним, красивим і могутнім. Якою має бути і наша Україна. Якою вона і буде. Якщо ви подивитесь зараз на його портрет після госпіталю, то це ж голлівудський красень. 

Чому газета "Факти" більше не виходить у друкованому форматі

— З 1997 року ви є головним редактором однієї з найвідоміших і найпопулярніших українських — "Факти та коментарі". Були часи, коли ця газета виходила накладом у два мільйони примірників. Останній друкований номер газети вийшов 24 лютого 2022 року. Ви вирішили більше не видавати її друком. Чому так сталося? 

— Так склалося. Я був у 96 країнах. Коли ми були з колегами були в Пекіні в редакції "Женьмінь жибао" — найбільшої китайської газети — вони спитали, чи знаємо ми їх тираж. Три мільйони на весь Китай. А я кажу: "А у нас два мільйони на всю Україну". Вони спочатку навіть не повірили. Це, знаєте, як у великому спорті — є час для рекордів і для великих змагань, а настає час, коли треба знайти щось спокійніше. Можливо, навіть і нецікаво вже. Бо все знаєш. І не тільки з фасадної частини, а й всі інсайдерські речі.

— В Україні є люди, які любили розпочинати свій ранок з кави і газети. У багатьох країнах світу досі збереглася ця традиція. Коли я подорожувала, то завжди з захватом дивилася на англійців та чехів, у яких завжди ціла купа друкованих видань. А Україні зникли друковані видання. Ще в пандемічні часи, але тепер, під час війні, — взагалі. Невже ця традиція не повернеться? 

— Коли наша газета мала ці величезні тиражі, в нас були представництва майже в усіх містах України. А потім, коли 2014 року почалася ця російська агресія проти нас, почали то тут, то там закриватися типографії. Важко було доставляти газету. 

— Ви ще й робили "Факти. Донбас" — фантастичний проєкт з 2016-го до 2018 року.

— Так, два роки був цей проєкт і мав величезний попит. За цей час ми видали на волонтерських засадах близько 10 мільйонів примірників, які розповсюджувалися і в містах біля лінії фронту, і навіть потрапляли на окуповані території. Коли наша газета одного дня з'явилася в поштових скриньках жителів Донецька, то люди мені писали, що вони зрозуміли, що Україна з ними. 

— Але ви все одно закрили цей проєкт. Було надто тяжко продовжувати його?

— Було неможливо економічно. Не просто невигідно, а неможливо. На жаль, довелося закрити.

"Ватники" та українці, які підтримують режим Росії 

— За 25 років друку на шпальтах "Фактів" було чимало цікавих інтерв'ю, серед яких були розмови з відомими московськими персонажами. Після повномасштабного вторгнення хтось із них вам дзвонив? Шось сказали, виправдовувалися? 

— У нас була традиція проводити прямі лінії з зірками культури, мистецтва, політики. Вони дивувалися, що під час цих прямих ліній це були живі розмови і дзвінки з усіх регіонів України. Але коли почалася ця війна, зникли всі. Я навіть зрадів, що дехто зник назавжди. Я навіть уявити не міг, що ті, у кого я вірив, ті розумні і легендарні, стануть настільки "ватними".

— Тобто розчарувань було багато? 

— Абсолютно. З ними неможливо підтримати [розмову]. 

— Але хтось дзвонив?

— Дзвонив один, я не назву зараз його прізвище. Дуже відомий на весь [колишній] Радянський Союз і колись дуже близький мені чоловік. Подзвонив і сказав: "Ну ви ж усе розумієте". І кинув слухавку. Я розумію, що йому потрібно було пояснити мені, чому він мовчить і змушений там сидіти, закривши рота. Але мені було дуже неприємно. 

— Що думаєте про тих українців, які свого часу поїхали підкорювати Москву і зараз підтримують російську агресію? Наприклад моя колись добре знайома Таїсія Повалій, яка в Кремлі нещодавно виступала і на Луганщину їздила.

— Мені не хочеться бути суддею для когось. Вони зробили свій вибір. Я не вірю в їхню щиросердність і думаю, що все пояснюється тільки грошима. Але це настільки ганебно — продавати свою вітчизну, своїх близьких людей, які зараз страждають. На ваших очах руйнуються міста, вбивають дітей, а ви прославляєте це. Вони ж не просто не просто підтримують, а беруть активну участь у російській пропаганді. Тим, хто в Росії ще сумнівається, на чиєму боці правда, вони пояснюють, що правда на боці агресора. Я думаю, що їм треба буде відповісти за це. Не обов'язково в суді. Є суд вищий і страшніший за людський. Я не думаю, що вони колись повернуться. Не хотілося б навіть. 

— Я не знала, що ви народилися Хабаровському краї в РФ і що ви сьома дитина в сім'ї. Коли ви приїхали в Київ?

— Мені було шість років. Коли мама померла, батько забрав молодших дітей і приїхав на батьківщину, в Україну. 

— Чи залишилися у вас родичі там, в Росії? Чи підтримуєте зв'язок? 

— Родичі залишилися в Москві. Я не підтримую жодних зв'язків. Вони по крові дуже рідні, а по духу ми дуже різні. 

— Це стало ясно до 24 лютого 2022 року?

— До. Я розумів, що їх вже змінити не можна. Думаю, що їм на душі важче, ніж нам тут зараз фізично. 

— Чому? 

— Навіть якщо не усвідомлюють, то вони не можуть не відчувати цього гріха, який ніколи не можна буде чимось відшкодувати. 

Мовне питання

— Багато років ви видавали газету "Факти" російською мовою. А коли перейшли на українську, зіткнулися з тим, що її не купували. 

— На жаль, не всі сприймали це. Знаєте, колись ми ще будемо дякувати… хотів сказати, що Путіну, але мені не подобається це слово… і його прибічникам за те, що він краще за всіх і в дуже короткий термін зумів об'єднати наш народ і зробити його єдиною нацією, незалежно від національності. Це відбулося тому, що нарешті ми усвідомили, що ми сильні і єдині. Якщо ми не будемо єдиними, то нам не вдасться відстояти свою країну і перемогти цього ворога. 

— В інтернет-виданні і у своїх соцмережах ви міксуєте дописи російською та українською мовами. А вдома ваші діти якою мовою розмовляють? 

— Хотів сказати, що старші — англійською. Вони закінчили англійські університети, але зараз вони тут, допомагали мені створювати музей. В музеї у нас перша мова українська, друга — англійська, але є і російська. Я ще хотів би, щоб була китайська. 

Я розмовляю з підписниками у Facebook, і російською, і українською. Але навіть мої співрозмовники з Ізраїлю намагаються відповідати мені українською. Я вважаю, що не можна людей змушувати. Але якщо показати, що це правильніше, то вони й самі підтримають і самі почнуть розмовляти українською мовою.

30 років колекціонування порцеляни

— Ви хотіли зробити вхід до музею безкоштовним. Скільки років ви збирали цю колекцію? 

— Майже 30 років. І не просто збирав. Я ж не приходив на поле, де виросли томати, зібрав і привіз сюди. Треба було об'їхати півсвіту, брати участь у безлічі інтернет-аукціонів, знаходячи те і се. Я так поспішав, ніби мене хтось гнав у шию. Я інтуїтивно відчував, що це вікно можливостей, і воно може зачинитися у будь-який момент. Коли я вже зібрав основну колекцію, це виявилося правдою. Бо зараз знайти більшість із цих робіт практично неможливо. Їх немає в інтернеті чи в музейних колекціях. Вони десь осіли в приватних колекціях, які ніхто не бачить. 

— Скільки всього експонатів представлено тут?

— У музеї представлено близько 1300 робіт, які я називаю шедеврами. Це унікальні роботи найкращих майстрів світу. А всього в моїй колекції близько 4500 робіт.

— Я знаю, що ви хотіли знайти для своєї колекції такого порцелянового півника, який дивом вцілів у розбомбленій росіянами багатоповерхівці у Бородянці. Українська порцеляна, або, як колись називалась, фарфор і фаянс, ж існує. Колись в Україні було 17 заводів порцеляни.

— За радянських часів було 32 чи 34 заводи на весь Союз, а найбільше з них знаходилися в Україні — 17. Бо в нас найкраща глина, найкраща вода і найкращі руки. На жаль, зараз жодного підприємства в нас немає. Не працюють. Тому настільки важливо зберегти те надбання, яке я зібрав, щоб показувати нашим дітям. Приходьте з дітьми, щоб вони побачили, чим ми можемо пишатися. Наше мистецтво не поступається жодному найкращому у світі. 

Півник із Бородянки з Васильківського майолікового заводу. Він у нас представлений поруч із уламками ракет і мін, які я привіз із Житомирської траси, із Стоянки та Дмитрівки, де ці снаряди зруйнували геть усе: житлові будинки, магазини, аптеки, навіть пологовий будинок. А наш півник на шафці на стіні, нічим і ніяк не закріплений, встояв, навіть коли будинок був повністю зруйнований. Це незламний дух українського народу. Тому, звичайно, він в нас представлений. 

Попередні випуски "Точки опори":

Медіа-партнери
Прямий ефір