Заснування театру в комуналці та "виживання" мистецтва у 90-ті: інтерв'ю з очільницею київського театру "Колесо" Іриною Кліщевською у "Точці опори"

Ірина Кліщевська — народна артистка України, режисерка, засновниця, директор та художній керівник Київського академічного театру "Колесо", лауреатка театральної премії "Київська пектораль", організаторка і директорка міжнародних театральних фестивалів "Слов'янські зустрічі" (1994), "Відлуння" (1998-2015), "Подія" (з 2008 року), а також Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2017 року). Одружена з актором Владиславом Поповим. У подружжя дві доньки та п'ятеро онуків. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Ірина Кліщевська розповіла про те, як заснувала театр "Колесо" на Подолі, згадала про знищений окупантами Луганський обласний музично-драматичний театр у Сєвєродонецьку, поговорила про вистави для військових та пригадала загиблого в Бахмуті Андрія Ніщимного, який був завідувачем художньо-постановочної частини театру. Також вона розповіла, за рахунок чого вдалося "вижити" театрам, які відкрились у Києві в 90-ті.

Чотирилапі друзі театру "Колесо" 

— Мені дуже приємно, що театр "Колесо" на Подолі відновив свою роботу одним із перших. Вистави, гастролі, фестивалі, дитяча студія. У повному обсязі вже відновили роботу? 

— Це ми тільки дійшли до чотирьох сцен. Навіть ще одна у дворі є, тому можна сказати, що їх п'ять. У дворі не завжди грається, тому що погода не дає. 

— В цьому ж дворику жили собаки, які охороняли ваш театр? Вони ще там живуть?

— Живе одна собака. Ми її забрали до нас. У нас був кіт спочатку, який дуже любив сидіти позаду, коли я проводила репетиції. Мерсом звали. Дуже розумний був. Коли йшла вистава, він сидів на горищі, на сцену не виходив. Один раз лише трішки пройшов.

Коли ще починався театр, у нас там, вибачте, були білі пацюки. Одного разу ми зайшли в кафе у театрі, а там сидів кіт з таким поважним виглядом і показував нам на чотири білих пацюки, що лежали перед ним. Пройшло десь два чи три роки, і він зник десь. Ми почали шукати. Поряд була майстерня гончарів. Ми розмовляли з ними, сказали, що в нас кіт зник. А вони: "І у нас зник. Васею звали". Виявилося, що кіт жив на два фронти.

Собака Денік живе у нас вже багато років. Йому десь 11. 

— Як він війну переживає?

— Він боїться, тікає. Боїться, хоч і великий. Ми його привезли, коли він ще був маленьким. Але він дуже розумний зараз, чує слова. Коли у нас маленький котик упав у підвал, він ніби розмовляв — показував, де котик і що робити.

Заснування театру в комуналці

— У ХІХ столітті будівля, у якій розташований театр "Колесо", належала київському ювеліру Василю Чернявському. У кожної хорошої справи є свої імена. Те, що Андріївський узвіз став таким арт-центром Києва — заслуга Івана Салія. Тоді вам запропонували цю будівлю для театру. І навіть я знаю, що актори і ви певну частину ремонтних робіт взяли на себе. Пам'ятаєте, як вперше сюди зайшли? 

— Ми переробили трішки, тому що це була комуналка. Одного разу, вже коли ми тут працювали, приїхав один чоловік з камерою і каже: "Я з Америки, я тут жив, будь ласка, дайте мені познімати". Він подивився всюди, зайшов до нашої гримерки і сказав, що це колись їх кухня була. Але ми, дійсно, перебудовували і зробити широке місце для сцени. 

— Але місто ж допомагало грошима? Хоча, я так розумію, актори самі фарбували і робили все самостійно?

— Самостійно, так. Коли іноді щось таке було, яке не можна було самим [зробити], то ми запрошували когось, щоб нам допоміг. 

— Тоді це називалося театр-кафе, здається?

— Кафе-театр "Колесо". На першому поверсі було кафе, а на другому — театральний зал.

— Судячи з фотографій, на відкритті вашого театру був аншлаг. Як так трапилося?

— В перший день, це було 28 травня, ми зіграли дитячу виставу. Потім на нижньому поверсі був збір, де читали поезію, а вже десь о дев'ятій вечора була вистава. Тобто відкриття було з трьома подіями: дитячою, поетичною і тією виставою.

— Готуючись до цієї програми, дізналася, що певна частина трупи театру "Колесо" вже була, тому що ви грали, наприклад, в Куренівському парку і в приміщенні, де колись був клуб "Голлівуд". Що ви грали тоді?

— Ми грали під Новий рік дитячу виставу. Потім проводили якісь зустрічі. Існували як культурна студія. Були фахові актори у нас, і ми зрозуміли, що треба якось рухатися далі. Голова нашого Подільського району Іван Салій допоміг нам. І не тільки нам. Театр "Поділ" там вище вже був сформований, на рік раніше.

Як виживали театри, які відкрились у Києві в 90-ті

— Треба нашим глядачам пояснити, що відкрити театр у Києві без дозволу Москви було неможливо. У 1987-1988 роки тут був вибух — з'явилися близько 100 театрів-студій. Москва дозволила організовувати.

— Залишилися тільки дві: Театр на Подолі і "Колесо".

— Був ще театр "Сузір'я". Ми нарахували п'ять.

— Були. На Андріївському були ще два театри, які просто зникли.

— Залишилися Театр на Подолі, Молодий театр і Театр на Печерську.

— І театр "Дзеркало" залишився.

— Буквально кілька театрів залишилося з того часу. Як ви думаєте, за рахунок чого вам вдалося вижити? 

— Тому що ми багато їздили Україною з виставами, продавались квитки, ми виїжджали за кордон — у Польщу, коли були такі важкі часи. Грошей не було.

— 1991-1992 роки — це були ж дуже важкі часи.

— Так, дуже погані часи.

— У села їздили грати за мішок картоплі чи за машину для театру?

— Звичайно, було. Я навіть не знаю, як ми... Коли 1991 року зняли всі ці гроші і з'явились папірці якісь. Але якось було. Зустрічались, гуляли, щось святкували.

Знищений Луганський обласний музично-драматичний театр у Сєвєродонецьку, який був осередком української культури 

— Ваш театр "Колесо" став прихистком для багатьох акторів у різні роки війни. У вас є Олександр Кокарєв із Запоріжжя.

— Він із Донецька. У 2014 році переїхав до Запоріжжя і там грав у театрі. Потім він приїхав до нас у Київ. Ми поспілкувалася, і я зрозуміла, що він нам якраз і треба. Така постать, таке амплуа. Ми взяли його на постійну роботу. 

— В інтернеті є ваше інтерв'ю для місцевого каналу Сєверодонецька, записане, коли ви з театром "Колесо" кілька років тому туди приїздили для участі в театральному фестивалі "Світогляд". Луганський обласний музично-драматичний театр 2014 року переїхав до Сєвєродонецька і там став осередком української культури. Ви там були. Бачили, як потужно розвивався цей театр, як ходили глядачі? 

— Дуже гарний театр був. Дуже шкода, що його розбомбили. Коли ми приїздили туди, ми грали виставу Степана Васильченка "Ніч кохання". Коли ми ходили пр Сєверодонецьку, то чули вибухи. Це ж Донецька область.

Там дуже гарний директор, художній керівник Сергій Дорофєєв. Ми зустрічалися з ним. Вони приїздили до нас на фестивалі. Театр був дуже міцний. Багато молоді.

— Він зараз у Сумах з частиною акторів. Але частина акторів і у вас в театрі.

— Так, актори у нас. Це було дуже цікаво. Наш режисер Олександр Балабан попросив мене подивитися акторів, які виїхали з Сєвєродонецька. Їх було троє: Ростислав, Арсен і Ангеліна. Трьох ми і взяли. Вони зіграли шматок вистави, яку грали в Сєверодонецьку, і ми зрозуміли, що вони можуть і вміють грати. Зараз вони грають декілька вистав у нас. Поки що працюють на половинку, але їм щось додають. Тому що у нас в штатному розкладі не було [місця]. Але все нормально. 

Ми вирішили не грати, не ставити жорсткі п'єси зараз. Така у нас є, але ми поки що її не граємо — "Антігона". Крім того, актор Дмитро Мельничук, який у ній грав одну з головних ролей, воює з 24 лютого [2022 року]. Через це ми не граємо і ліричну виставу "Азалія", де я з Дмитром була.

Ми з нею (з "Антігоною, — ред.) їздили Албанію на фестиваль, коли нас запрошували. 24-го [лютого 2022 року] вони перші мені написали. Поставили біля російського посольства український прапор і надіслали мені фото. 

Частування вином та попит на класику — вистави під час війни

— До вас у театр приходять військові?

— Так, ми їх запрошуємо.

— Які вистави ви для них граєте?

— Більш позитивні, веселі. Тому що їм боляче. Це психорелакс для них такий.

—  У вас в репертуарі є одна підільська вистава про співіснування єврейської та української родини. Вона вже йде багато років, і саме її ви грали першою, коли театр вперше відкрив свої двері під час цієї війни. 

— Вона називається "У Києві, на Подолі", або "Гдє Ві сохнітє бєльйо?". У листопаді вже буде тисячний раз, як вона грається. Вона їздила всюди. Показували не тільки в нас, а й  за кордоном. 

— Знаю, що на неї не так легко придбати квиток. Їх викуповують на кілька місяців уперед. Під час цієї вистави ви частуєте глядачів. Чим саме?

— Щось невеличке. Трішки вина. Дітям — сік. Андрій Мороз це обігрує і розповідає всілякі байки.

— У репертуарі вашого театру дуже багато української класики: Микола Куліш, Степан Васильченко, Панас Саксаганський. Ідуть люди на українську класику?

— Так, звичайно. На "Блаженний острів або Отак загинув Гуска" Куліша. А "Шантрапа" знаєте скільки йде!

— А "Шантрапу", здається, більше ніхто в Києві й не ставить.

— Ніхто. До нас приходили якось режисери і казали: "Дайте". Візьміть. І ніхто нічого так і не поставив. Ми цю виставу ставили в Америці ще до війни, давно вже. В Північній Кароліні. Вони були дуже задоволені, але сказали дивну річ. Їм не встигли розповісти, про що вистава, і вонии подумали, що вона про те, як колись у нас в Україні було. А вона ж про акторів. Панас Саксаганський же був актором, тож прописав це все так, як у нього було в житті в його акторській бригаді.

Про загиблого в Бахмуті Андрія Ніщимного — завідувача художньо-постановочної частини театру 

— Ми зараз переживаємо дуже складні часи. Що за останні півтора два роки ви дізналися нового про себе саму?

— Ми всі існуємо так, як і існували. Я, наприклад, не панікер зовсім. Інколи бувають якісь сутички, але ніколи аж чогось такого. Бувають різні ситуації, але все якось виліковується. Ми дуже багато допомагаємо нашим, не проводимо свята. Не святкували нашого 35-річчя, тому що дев'ятого травня у Бахмуті помер наш завідувач художньо-постановочної частини Андрій Ніщимний. Наш Дмитро Мельничук зараз у війську воює серйозно. Ми провел для своїх, майже нікого не запрошували. Фото його показували (Андрія Ніщимного, — ред.). На похороні нічого не було видно — закрита труна була.

Вистава "Ми, Майдан" про початок війни у 2014 році 

— У вашому репертуарі є дуже сумна сумна вистава "Ми, Майдан". Її текст заснований на свідченнях активістів у соціальних мережах і відтворює події листопада 2013-го — лютого 2014 року.

— Ми багато її грали у дні захисників. Їздили з нею в Запоріжжя. 

— Як зараз люди сприймають її? Чи ви її більше не граєте?

— Ми її граємо. Зараз її запросили в Академії СБУ, тому що ті, хто зараз там вчиться, були маленькими у 2014 році. Кажуть: "Будь ласка, зіграйте цю виставу, щоб вони зрозуміли, що це було, вже знаючи, що [відбувається] зараз". Ми зіграли. Вони були дуже задоволені і надали нам якусь допомогу якусь, щоб ми відправили нашим воїнам. Ці хлопці та дівчата сиділи і не знали, що таке було тоді, коли вони були ще малими. Зараз просять, щоб ми ще зіграли.

Це документальна драма. Її написала Надія Симчич — вибрала все справжнє, що було на Facebook. І вийшло так… плачуть на ній іноді.

Режисура та співпраця з сім'єю у театрі 

— У театрі "Колесо" в кількох виставах задіяний актор Владислав Пупков — ваш чоловік. Ваша донька Марія Грунічева і онучки у певних виставах виходять на сцену. 

— Одна грає. Вона зараз на третьому курсі у Льва Сомова (актор театру і кіно, режисер, хореограф, драматург, народний артист України, актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, — ред.).

— Ось ви разом працюєте. Чи сперечайтеся? Чи говорите про театр вдома? Чи не псує це родинні стосунки? 

— Різне буває, але про театр ми говоримо в театрі. Вони працюють, як треба працювати в театрі. Ніяких послаблень немає.

Я зараз не граю. Раніше грала в "Азалії" — це саме по собі. А також у моновиставі "Чудо Піаф", з якою їздила на багато фестивалів і зібрала чимало нагород.

— З чоловіком ви працюєте як режисерка (вистава "Ми, Майдан"). Яка ви в ролі режисера? Жорстка і вимоглива?

— Так, може таке бути. Владислав дуже багато працював. Також грає у виставі "СкороВода". Бере участь у кіно і озвучує.

— Але ви прискіпливий режисер?

— Так.

— Як, на вашу думку, має змінюватися театр, щоб завжди розвиватися вгору?

— Ми чудово відчуваємо, як глядачі приходять. Ставимо те, що повинно зацікавити людей. Наприклад, граємо виставу "Два аромати троянди" мексиканського драматурга (Еміліо Карбальїдо, — ред.). Його ніхто в Києві і в Україні не ставив. А потім мені дзвонять режисери з інших театрів: "Ой, а можна у вас взяти текст?".

— Тобто щоб іти вгору, треба весь час бути в пошуку?

— Увесь час, так. Треба шукати щось зовсім інше. 

— Де зараз ваша точка опори?

— Мені добре і вдома, і в театрі. Але більше я займаюсь, напевно, театром. тому можна сказати, що театр — моя точка опори. 

Попередні випуски "Точки опори":

• Про різницю між українцями та росіянами, "велику руську культуру" та борщ Перемоги: розмова з письменником Андрієм Курковим у "Точці опори"
• Про справжнє мистецтво у зомбі-просторі: інтерв'ю з режисером Дмитром Томашпольським у програмі "Точка опори"
• Загрози для Софії Київської, візит Макрона, зниклі мощі Ярослава Мудрого: гендиректорка Національного заповідника "Софія Київська" Неля Куковальська у "Точці опори"
• Про жінок, які зазнали сексуального насильства від росіян, та про те, чи є атеїсти грішниками: військовий капелан Сергій Дмитрієв у "Точці опори"
• Третя дитина, хейтери, підтримка ЗСУ з 2014 року і помилка Потапа: співачка Світлана Тарабарова — гостя "Точки опори"