Загрози для Софії Київської, візит Макрона, зниклі мощі Ярослава Мудрого: гендиректорка Національного заповідника "Софія Київська" Неля Куковальська у "Точці опори"

Неля Куковальська — українська музейниця, генеральна директорка Національного заповідника "Софія Київська", заслужена працівниця культури України, академік Української академії архітектури. Керувала організаційною роботою з пошуку зниклих останків Ярослава Мудрого, а також унікальним науково-реставраційним проєктом відновлення Андріївської церкви в Києві. Увійшла до складу Консультативної групи ЮНЕСКО з питань змін клімату та світової спадщини. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Неля Куковальська розповіла про те, як у перші дні повномасштабного вторгнення дізналася про те, що росіяни  готують ракетні удари по "Софії Київській" та як вдалося захистити заповідник, чому президент Франції Емманюель Макрон вирішив позапланово відвідати "Софію Київську" в червні 2022 року і що його вразило найбільше. Також Неля Куковальська особисто розшукала зниклі останки Ярослава Мудрого і поділилася, як вдалося їх знайти і чому їх досі не повертають Україні.

Відмова від кар'єри архітекторки в РФ на користь музейниці в Україні

— Ви навчалися в Москві у часи, коли багато хто намагався закріпитися в столиці великої держави, тому що там були інші можливості. Як так трапилося, що ви закінчили Московський інститут інженерів транспорту, а стали видатним українським музейником? 

— Це доля. Ми вчилися п'ять з половиною років, я навчалася ну дуже успішно, була ленінським стипендіатом. Всі мені пророкували наукову кар'єру. І до того все йшло. Але після п'ятого курсу влітку я приїхала сюди на батьківщину, поїхала на весілля в одне із сіл Переяслав-Хмельницького району і зустріла там свого майбутнього чоловіка. До весілля я бачила його разів п'ять тільки. Я людина, яка швидко приймає рішення і в основному приймаю правильні. Сьогодні ми можемо говорити про 40 років спільного сімейного життя. 

Я була дуже щаслива, коли він мені запропонував переїхати до нього жити, вийти за нього заміж, тому що я верталася в Україну. Коли я повернулася до Москви і сказала своєму керівнику наукової роботи, що виходжу заміж, він був шокований. Тиждень зі мною взагалі не розмовляв. Казав, що, може, я ще передумаю. Але я не передумала і ні одної хвилини не пожалкувала, що повернулася в Україну. 

— Потім ви закінчили Університет Григорія Сковороди в Переяславі?

— Так, довелося закінчити інший університет за спеціалізацією "Історія", яка дуже допомагає. Якщо взяти загалом, то перша моя освіта і набуті знання на 80% допомагають у моїй роботі. 

Падіння хреста в "Софії Київській" перед повномасштабним вторгненням

— Можна вірити в якісь події і збіги, а можна не вірити — байдуже. Але факт залишається фактом — у січні 2022 року у "Софії" впав хрест. Всі казали, що це дуже поганий знак. 

— Здається, це було вночі 14 січня. З південно-східного купола Софійського собору дійсно впав хрест. Був шок, але тоді не думалося нічого погано. Ми думали, де знайти кошти, щоб його відновити, встановити. Звернулась у міністерство — звичайно, коштів немає. Але спасибі є небайдужі до спадщини люди. Ми почали робити хрест, але почалася війна. Не встигли закінчити. 

Другого березня, коли російські війська підступали до Києва, ми зібрались із громадою і вирішили, що хрест треба відновлювати. В нас на той час був готовий хрест на Теплу Софію, закінчений саме перед війною. Він абсолютно інший за архітектурою, але це було не важливо. Кріплення були різні, ми мучилися години зо три, щоб його поставити, але закріпили і освятили. Він простояв до вересня. За літо ми закінчили реставрацію того хреста, освятили його на День Святого Володимира з митрополитом Єпіфанієм.

Загроза знищення "Софії Київської"

— У 2022 році московити погрожували знищити "Софію Київську". Що ви робили, коли про це дізналися? 

— Десь на третій або четвертий день повномасштабного вторгнення з Кабінету міністрів мені подзвонив один із повноважних чиновників і сказав, що є інформація, що найближчим часом буде скерований ракетний удар на "Софію". Був шок. Я розумію, чому це їм треба — треба знищити націю, знищивши її спадщину. А це є центр державності, науки і культури. 

— Так вони ж поставили якогось Володимира десь у себе і казали, що це ж типу їхній.

— Ніякого відношення Володимир до Московії не мав, про що знають всі історики. Про це навіть не треба говорити. 

Так от, дізнавшись про цю історію, ми почали думати, що нам діяти в такій ситуації, як бути. У нас немає ПВО, музейники і Міністерство культури не забезпечені такими засобами. Ми почали готувати листи у всі європейські та світові інстанції, які займаються збереженням культурної спадщини, та людям, які є небайдужими до спадщини. Ми пішли на випередження і просто розповсюджували ці листи. Гадаю, це спрацювало і удар ми відвернули. Але ми пам'ятаємо, що Володимирську вулицю обстріляли. Це за кілометр від нас.

Ми розуміли, що ударна хвиля може зруйнувати "Софію", адже поруч із нами, суди, Міністерство закордонних справ… Все може бути. Намірів ми не знаємо, тож почали думати, як захистити "Софію".

— І що ви робили?

— Я зібрала колег, які працюють не тільки у нас, а й у проєктних та науково-дослідних інститутах Києва. Консультувалися з колегами у Європі, як захистити таку споруду від ударної хвилі. Було дуже багато різних пропозицій. Коли ми все врахували і продумали, то вирішили превентивно закрити тільки найбільш уразливі місця. Пізніше приїжджали експерти ЮНЕСКО, які займаються саме пам'ятками в гарячих точках, і сказали, що навіть вони іншого не придумали б. 

— Якщо згадати історію, "Софію Київську" мінували в 1941 році радянські війська, але тоді вдалося зберегти і розмінувати. 

— Там була цікава історія, яка збереглася у нас в архівах. До сторожа, який тут жив, приїхали радянські війська. Вони дуже поспішали. Привезли вибухівку і сказали сторожу закласти її в підвалини. Вони не знали, що в "Софії" немає підвалин. Інша проблема полягала в тому, що вибухівки було багато, але не було кому носити. Все було огороджено, машина заїхати не могла і вони лишили її десь там. Це нас врятувало. Вибухівку кудись рознесли і, слава богу, не підірвали. Але наміри були. Як і Києво-Печерську лавру.

Візит президента Франції Емманюеля Макрона до "Софії Київської"

— Нещодавно ви отримали високу нагороду від уряду Франції, який оцінив внесок у збереження та розвиток спадщини України. Яку вашу роботу так високо оцінив французький уряд? Як ви дізналися про присвоєння цієї нагороди?

— З Французьким культурним центром або Центром Анни Київської, який існує в місті Санліс, ми співпрацюємо вже років дванадцять. Ми несемо правду про Софію, про Україну, про династичні зв'язки Київської Русі і тодішньої Франції, про роди, які виникли від Анни і Генріха І з династії Капетингів, про їхніх синів і дочок, які дали рід аж до королеви Єлизавети ІІ. 

— Французи вже знають, що Анна Ярославна, яка похована в Санлісі у монастирі, який вона заснувала, це українська князівна?

— Так, звичайно. Коли Анна Ярославна приїхала у Санліс, вона заснувала монастир святого Вікентія і там стояла скульптура з написом Anne de Rus' — "Анна Руська". Українська громада добилася, щоб було написано "Анна Київська" — Anne de Kyiv.  Ми пам'ятаємо, коли Путін сказав Макрону, що Анна — русская княжна, а Макрон відповів, що ні, вона з Києва.

16 червня 2022 року Макрон був з візитом у Києві і за протоколом він не мав їхати до нас. Десь близько восьми годин вечора мені подзвонила колишній посол Франції в Україні, я вже була вдома. Вона сказала, що ну дуже хоче прийти в собор. Я подзвонила, щоб їй відкрили, повернулася з дому і зустрілася з нею. Вона мені представила чоловіка — радника президента Макрона з питань культури. Я була на таких емоціях, що подарувала йому копію Реймського Євангелія і сказала, що так хотіла познайомитися з їх президентом, бо тут же Анна, ми ж такі родичі. Він сказав, що передасть це президенту Франції, забрав Євангеліє і поїхав.

За десять хвилин, коли я вже знову під'їхала до свого будинку, знову дзвонить посол і каже: "Пані Неля, ми до вас їдемо з президентом". — З яким? — З Макроном. Я знову повернулася. У нас була настільки емоційна розмова, ви не уявляєте!

Помічник повернув мені Реймське Євангеліє, щоб я сама його вручила. Він такий щасливий був. Ми пішли в собор, він дуже багато розпитував, я показала йому її підпис на стіні. Сказала, що недарма вона написала саме на зображенні Святого Пантелеймона, адже він був покровителем їхнього роду. Макрон сказав, що навіть цього не знав. Я показала, де похована мама, розказала історію про батька — Ярослава Мудрого. Коли він каже: "Пані Неля, я дуже хочу приїхати години на дві до вас, щоб ми з вами походили і ви мені все розказали". І поїхав.

Через півтора місяця після того мені дзвонять і кажуть, що вже давно є підписаний президентом Франції указ про нагородження мене орденом Франції за заслуги. Для мене це було несподівано. Тепер я кавалер цього ордену. Це вже мій другий. Маю ще "Зірку Італії". На жаль, українських орденів поки не маю, лише звання заслуженого працівника культури.

Як Росія захопила світовий культурний фронт

— Ви увійшли до складу Консультативної групи ЮНЕСКО з питання світової спадщини і змін клімату. До цієї групи увійшли також експерти з Естонії, Угорщини, Чехії, Словаччини, а за експерта з РФ ніхто навіть і голоса не віддав. Однак не всі у світі так витісняють Росію з культурного простору. Ви відчуваєте якісь зміни з цього приводу і що нам треба зробити для того, щоб витісняли? 

— З ЮНЕСКО я досить давно спілкуюся, майже з першого дня роботи у "Софії Київській". Завжди бачила, що Російська Федерація в це вкладала величезні кошти. При тому, що Сполучені Штати Америки, Японія, Південна Корея, Ізраїль вийшли і стали спостерігачами. В усіх комісіях переважала російська думка. Мені було дуже дивно, коли в 2017 році приїжджала експертна комісія, очолювана росіянкою Анною Сидоренко. Вона працювала при ЮНЕСКО для того, щоб перевірити стан об'єктів в Україні — Києво-Печерська лавра і Софія Київська. Ми знали, скільки було незаконних перебудов і добудов, про що зараз говорять прямим текстом, але у звіті ЮНЕСКО було написано, що все в межах закону. 

Тому я і не дивуюсь, що навіть зараз гранти, які надаються для України через ЮНЕСКО, десь там і осідають. Я була в Норвегії в кінці 2022 року, де мені сказали у Міністерстві культури, що від них на допомогу Україні були направлені великі кошти через ЮНЕСКО. Жодної копійки до України не дійшло. Японія дала чотири мільйони. Близько половини з них залишилися там "на утримання експертів ЮНЕСКО": поїздки та публікації. До України поки що жодної копійки не дійшло. Тому кошти на Україну, на реставраційні процеси краще давати напряму тому об'єкту, який цього потребує. 

Головою Бюро комітету Центру Всесвітньої спадщини довгий час були росіяни. Слава Богу, в кінці літа 2022 року це змінилося нарешті. У 2022 році мало відбутися засідання комітету Центру всесвітньої спадщини в Казані. 45 країн написали протест про те, що вони туди не поїдуть. На що ЮНЕСКО просто призупинило цю подію. Не відмінили, а призупинили. Так воно "на паузі" і досі. Насадження російського бізнесу, російських грошей призводить до того, що вони багато і довго диктували свою політику у багатьох міжнародних організаціях. 

— Чим займається ваша консультативна група? 

— Дослідженням впливу екології на стан пам'яток. Бо йде урбанізація, особливо у великих містах. Як убезпечити пам'ятки, щоб вони жили дуже довго? Наприклад Софія Київська 900 років жила в спокійному середовищі, а останні 100 років — машини, будівництва, урбанізація міста. Все це негативно впливає на стан її збереження. Ми маємо кожного дня ставити "діагноз" нашим пам'яткам. Для цього ми запровадили комплексну систему моніторингу, де відслідковуємо всі параметри. На жаль, у нас немає сейсмостанції, яка б фіксувала вібраційні навантаження внаслідок вибухів. По-перше, Софії тисяча років. По-друге, вона розташована на просадкових ґрунтах. По-третє, це фундаменти мілкого закладення, лінійніі.

Під час вібраційних навантажень можуть бути різні речі. Ми спостерігаємо розкриття тріщин, додаткові тріщини. Тому ми зараз співпрацюємо з американською компанією, яка спеціалізується на будівництві у сейсмоактивних місцях. Вона вже заклала бюджет на наступний рік і допоможе нам.

Пошук таємничо зниклих останків Ярослава Мудрого, які опинилися у США

— Ви керували організацією пошукової експедиції зниклих останків Ярослава Мудрого. Це виявилося детективною історією, бо з'ясувалося, що вони знаходяться у Нью-Йорку. Як це було і яким чином мощі могли зникнути? 

— Ми проводили свою буденну музейну роботу — написання науково-уніфікованих паспортів на наші предмети. Саркофаг Ярослава Мудрого — це музейний предмет. Він стоїть на обліку як такий. Для того, щоб описати, треба було додатково дослідити, бо були запитання. Без того, щоб відкрити саркофаг, дослідити було дуже важко. Ми зробили наукову програму — дослідити генотип Ярослава Мудрого. На що він хворів, наприклад. Попереднє дослідження проводили 70 років тому. У 2009 році ми зібрали коло вчених, які працюють у нас та в медичних інститутах — патологоанатом, антропологи та інші специфічні спеціалізації. У вересні ми відкрили саркофаг і знайшли там один скелет. Жіночий. Шок був у всіх. Де Ярослав Мудрий? 

В нас була копія акту 1964 року, в якому йшлося, що такого-то числа 64 року в присутності комісії було покладено залишки скелета Ярослава Мудрого до саркофагу і було закрито. Ми були впевнені і на всіх екскурсіях розповідали, що він там спокійнісінько лежить. Більше того, на момент, коли ми відкривали саркофаг, Ярослав був уже святим, тож це ще й питання святості.

Почалися пошуки, але не було оригінала акту. В 1936 році відкривали — копія. В 1939-му його відвезли в тодішній Ленінград, нині Санкт-Петербург, в Інститут антропології та етнографії. Досліджували.

— Можливо, не повернули після того? 

— Були такі версії. У 1940 році його дослідили і нам передали книжечку. Досить гарне дослідження було двох скелетів: Ярослава і дружини Інгігерди. Наступний акт — копія 1964 року про те, що повернули Ярослава Мудрого. А де ж оригінали? 

Коли не виявилось Ярослава Мудрого, я доповіла в Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства, а вони — в Кабмін. Мене терміново відрядили у Петербург в Інституті антропології пошукати якісь акти — чи він там був взагалі, чи не був, чи повернули, чи ні. Ми з директором довго сиділи, розмовляли і я особисто передивилася всю переписку і документацію за 1939-1940 роки. Що стосувалося Києва і Ярослава Мудрого — нічого не було. Я запитала, як таке могло статися, на що він відповів, що цими документами могли навіть топити печі, бо була блокада, холодно, люди помирали, не було на чому варити їсти. 

Другий варіант — могли забрати в Москву, тому що російський антрополог Михайло Герасимов робив зліпок із черепа Ярослава Мудрого. Ми подзвонили в Інститут антропології при Московському університеті, де нас запевнили, що передивляться ще раз. За місяць чи півтора мені подзвонив директор інституту і сказав, що в них нічого немає.

Дуже багато версій було, опускалися руки. Згодом наші науковці натрапили на статтю Сергія Білоконя (видатний український історик і джерелознавець культури, бібліограф, мистецтвознавець, — ред.), який в 1990-х був на стажування в Америці і нібито знайшов ікону Миколи Мокрого. 

— Ця ікона ХI століття й останки Ярослава Мудрого під час Другої світової війни були вивезені з Києва. Перша чудотворна ікона Святої Софії.

— Це була єдина ікона, яка залишилася на той момент. Під час Другої світової війни вона була в архієпископа Никанора, який тут служив. Ми знайшли його записи про те, що він молився на цю ікону, вона стояла в його помешканні, а мощі Ярослава лежали на поличці. Так крок за кроком ми почали піднімати наших українців, які живуть в Америці. 

Приїхав до мене з Америки Михайло Герець (меценат, діяч української діаспори у США — ред.) — емігрант, який був головою громади, куди приїхав архієпископ Палладій. За однією з версій, мощі міг вивезти директор Софійського архітектурно-історичного музею Олекса Повстенко. Він дуже боявся, що прийде радянська влада і все — в'язниця й допити. Але коли ми стали досліджувати цю версію, піднімати публікації, то не виявили нічого.

Ми потягнули за ниточку Никанора і виявили, що 1943 році він зрозумів, що йому теж буде або тюрма, або розстріл, тож вирішив теж емігрувати. З собою він забирав цю ікону Миколи Мокрого і мощі Ярослава Мудрого. Спочатку я думала, навіщо ж він украв. Але потім, коли виникла в цю тему, то зрозуміла, що він зробив величезний подвиг — забрав найцінніші предмети української нації. Він домовився з майором німецького війська Паулем фон Денбахом (колишній сотник української армії Павло Дмитренко, — ред.), бо йому, видно, дозволялося вивезти більше речей. Домовилися зустрітися у Варшаві, де фон Денбах і передав би Никанору мощі. Але коли фон Денбах приїхав, Никанор уже поїхав, тому він передав останки іншому архієпископу — Палладію. Той повіз їх з Варшави до Баварії, де під Мюнхеном чекав транспорт до Америки. Там збиралася українська громада, яка потім емігрувала в Америку. Збереглися записи про ці збори і про те, що з ними були ікона Миколи Мокрого і мощі Ярослава Мудрого. 

На Мангеттені у місті Нью-Йорк українська громада мала церкву, куди все і привезли. Але потім Палладій відправився до Канади і забрав з собою і Ярослава, і Миколу Мокрого. Є згадки канадської громади про те, що вони там були. Згодом він знову повертається до Нью-Йорка, на Мангеттен.

2010 року я поїхала до США і побувала у церкві Святої Трійці, яку побудував Володимир Вронський і запросив туди архієпископа Палладія. Я була на прийомі у настоятеля Української православної церкви в Америці, митрополита Антонія, який знав, чому я приїхала і що шукаю. Потім Антоній попросив поговорити зі мною окремо в його кабінеті. Там він сказав: "Не шукайте Ярослава. Ми знаємо, де він". Для мене це було таке щастя, ви навіть не уявляєте! Зпитати його, де ж вони, було б не коректно і не дипломатично після його одкровень. Тож я попросила через день ще раз приїхати до нього на зустріч. Він мене дуже люб'язно зустрів, а потім відкрив комп'ютер і каже: "А у вас тут Харківські угоди. Про що ми будем говорити?" (Харківські угоди були підписані 21 квітня 2010 року між Україною і Російською Федерацією у Харкові президентом України Віктором Януковичем та президентом Росії Дмитром Медведєвим, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року — ред.). З того часу він замкнувся. Сказав, що не на часі.

— Чий той жіночий скелет, який ви знайшли в саркофазі Ярослава?

—  Інгігерди. Тут немає сумнівів.

Як вдалося довести, що частина Реймського Євангеліє була написана у "Софії Київській"

— У 2021 році в Москві було відкрито виставку з назвою "Франція і Росія: 10 століть разом". В експозиції було представлено і Реймське Євангеліє — пам'ятку доби Київської Русі, яку українські історики пов'язують з дочкою Київського князя Ярослава Мудрого Анною, майбутньою королевою Франції. В російській експозиції цей рукопис представлений як їхня писемна пам'ятка.

— У них все вкрадене. Я знаю про цю виставку. Там, окрім Реймського Євангеліє ще була грамота Суассонському абатству, на якій теж Анна розписалися. У мене завжди було бажання привезти Реймське Євангеліє до Києва і, здається, у 2016 році ми написали лист в Реймс, в муніципальну бібліотеку. Нам тоді відмовили, бо вона була на якійсь виставці і трішки постраждала по кліматологічним показникам. А потім вона опиняється в музеях Московського Кремля разом із грамотою. Коли був круглий стіл чи якась панель, де були присутні з Верховної Ради, з Міністерства культури, я казала, що треба зробити якусь заяву від імені держави. На жаль, ми поговорили і на тому все й закінчилось. 

Після того, як нам відмовили з оригіналом, я здалася ціллю зробити факсимільну копію. Півтора року писала в Реймс, тому що дуже довга процедура дозволу — засідання в бібліотеці, потім в муніципалітеті. Окрім того, що нам дозволили зробити факсиміле, нам дозволили працювати з оригіналом. Це було взагалі вперше, тому що Реймське Євангеліє досліджували чеські і російські дослідники. Були різні вагання, політичні в тому числі, чи воно з Києві, чи не з Києва. 17 оригінальних сторінок залишилися, а далі було дописано в Емауському монастирі в Чехії.

— Але наші оці 17 сторінок були написані кирилицею.

— Так, кирилицею і з тими ж помилками та нахилами літер, як і на графіті Анни на стінах Софії Київської. Учені це побачили лише тоді, коли працювали з оригіналом, тому що на копіях цього не було видно. Росіяни не могли пережити цю історію. Ми видали окрім факсимільного видання, ще наукову книжечку, в якій розповіли про ці всі дослідження. Коли я була на презентації в бібліотеці в Реймсі, ми мали розмову з хранителькою цієї книги. Є спеціальний людина, яка нею займається і тільки вона має право торкатися. Вона сказала, що впевнилися, що вона саме з Києва, із Святої Софії. Мене це так тоді порадувало, наша праця не прошла даром. Ми переклали це дослідження англійською і чекаємо коштів на видання. На жаль, зараз з грошима дуже і дуже важко.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про жінок, які зазнали сексуального насильства від росіян, та про те, чи є атеїсти грішниками: військовий капелан Сергій Дмитрієв у "Точці опори"
• Третя дитина, хейтери, підтримка ЗСУ з 2014 року і помилка Потапа: співачка Світлана Тарабарова — гостя "Точки опори"
• Про рідних у Ворзелі та нову зброю з Америки: перша в історії України жінка-посол у США Оксана Маркарова у "Точці опори"
• Незаконні добудови, заповідник "Хортиця" та Каховська ГЕС: очільник "Києво-Печерської лаври" Максим Остапенко у "Точці опори"
• Про зйомки "Мирний-21", останню зустріч із мамою та спогади про Крим: Ахтем Сеітаблаєв у "Точці опори"