Про справжнє мистецтво у зомбі-просторі: інтерв'ю з режисером Дмитром Томашпольським у програмі "Точка опори"

Дмитро Томашпольський — кінорежисер, сценарист, продюсер, член Національної спілки кінематографістів України, Європейської кіноакадемії та Оскарівського комітету України. У його доробку понад 30 документальних та художніх фільмів. Експериментальна кінострічка "Простір", яку режисер зняв під час карантину, стала переможцем у категорії "Найкраща драма" на Австрійському міжнародному фестивалі, а також у номінації "Найкращий експериментальний повнометражний фільм" на Європейському фестивалі незалежного кіно. У перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну Дмитро Томашпольський зняв документальний фільм "Лариса Кадочникова. Війна". Ця стрічка отримала відзнаку як найкращий документальний фільм про війну на українському кінофестивалі "Птах" у Великій Британії. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Дмитро Томашпольський розповів, як знімав кіно в той час, коли Київ щоденно обстрілювали, чому радів від повітряних тривог та як допоміг йому Олег "Фагот" Михайлюта. Також режисер поділився тим, як готувався до захисту України зі зброєю у руках, і підкреслив важливість постійного нагадування світові про події в Україні.

Чому в Європі так мало знають про війну в Україні

— Ви довгий час були за кордоном, представляли свій фантастичний трилер "Сторонній", який досі збирає нагороди, а також документальний фільм "Лариса Кадочникова. Війна". Як Україну сприймає світ? Що кажуть? 

— Дуже влучне питання, бо мене здивувала реакція. Мені здавалося, що вже всі знають про війну і все розуміють. Ми були скрізь, по всій Європі і дуже були здивовані, бо деякі нічого не знають про війну. Найбільш добре знають у Польщі. Це зрозуміло. А далі… Угорщина, Словаччина… Проросійський вектор дуже сильний. Після показів ми дуже багато часу розказували, пояснювали і розплющували їм очі. Деякі нічого не знають про події в Бучі та Ірпені, про те, що робили і роблять окупанти. Це мене дуже здивувало. Дуже прикро, але я думаю, що це і наша провина. Треба працювати.

До речі, я поцікавився, що наш ворог робить у кіно в цьому і в наступному році. Знайшов мільярд карбованців і 60 прем'єр нових фільмів. І ви знаєте, що це будуть за фільми. Це прем'єри саме в кінотеатрах. А у нас зараз виходять фільми, які були зроблені ще до COVID-19, тому що фільм треба робити рік, а інколи два-три. Он "Довбуш" скільки робився. 

— Росіяни випускають фільм "Свідок", де абсолютно спотворюють дійсність. Чи може їм вдатися таким способом переключити погляд світу і спотворити події?

— Ні, не зможуть. Інколи я дивився і дивлюсь фільми, які вони виробляють. Рівень деградації зашкалює. Дуже смішний приклад — це новий ігровий фільм "Чебурашка". Багато хто з талановитих режисерів і акторів поїхали з країни. Неможливо в зомбі-просторі робити справжнє мистецтво, тому у них нічого не вийде. Особливо, з фільмами про те, що відбувається зараз. Але нам потрібно це робити. Однак є дуже важливий момент — треба робити це талановито і професійно. А це дуже складно. 

— Що потрібно робити, щоб наше кіномистецтво працювало як в Україні, так і назовні? 

— Через особистість, через щирість — це перше, що треба від кінематографу. Глядач має сприйняти і повірити фільму, а це вдасться тільки якщо автори щирі, талановиті і професійні. Зараз, наприклад, зараз знімають фільми, не чекаючи державної підтримки. Я знімаю, Валентин Васянович знімає, Володимир Тихий. Бо кіно будуть знімати після нас, після перемоги, і це буде новий погляд. Старе кіно вмирає, і вмирає вже давненько. Я про те клішоване кіно, коли ви дивитесь перший епізод і вже знаєте, що буде в останньому.

Зараз повертається особистість у кінематограф. Якщо подивитись програму останнього Венеціанського фестивалю — одні особистості. Раніше, у шістдесяті роки, в ефірі було тільки продюсерське кіно. Я нічого не кажу, я дуже поважаю продюсерську професію, я й сам трохи продюсер. Але зникли імена. Зараз знову починається тенденція. І у нас ця тенденція дуже велика.

— Ваша документальна стрічка "Лариса Кадочникова. Війна" стала найкращим документальним фільмом про війну на українському кінофестивалі "Птах" у Великій Британії. Як ви відчуваєте, чи відкриває він очі людям на нашу правду? 

— Він також був двічі показаний на британському телебаченні. Ми показали фільм "Лариса Кадочникова. Війна" на 12 фестивалях і не тільки на фестивалях. Отримали кілька нагород. А найголовніше — ми показали восьми країнах , навіть у деяких містах Греції. Це якесь було відкриття для людей. Ми мало розповідаємо.

— Може, світ просто не хоче бачити поганої картинки?

— Тим більше ми маємо зробити, щоб він побачив. Світу і сучасній людині взагалі не хочеться ніяких війн. Тому це природньо. Тут здається, що ми в центрі, але це не так. Вони кажуть: "Ну, ви там розберіться, що у вас там робиться. 20% території? То чого ви так побиваєтеся?". Я не вихваляюсь, але аудиторія після показу, після розмови з залом змінюється.

Підготовка до війни і документальний фільм з Ларисою Кадочниковою

— У ботанічному саду в Києві на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ви зняли документальний фільм "Лариса Кадочникова. Війна". Як ви самі сказали, ви вирішили, що буде знімати на другий день після початку вторгнення. Я знаю, що ви готувалися. Ви з тих, хто знали, що війна буде? 

— Казати, що я знав, буде не зовсім правдою. Я знав, що буде щось, але що таке — я не знав. Про всяк випадок ми з друзями ще за місяць почали тренування зі стрільби і зробили собі посвідчення на право володіти зброєю. 

— Тобто у вас удома є зброя? 

— Так, зброя і набої. Дуже цікаво, що коли ми купували набої, у деяких відділеннях їх уже не було, бо Київ щось відчував. 

— Ви готові були захищати свій дім із рушницею в руках? 

— Так, ми навіть домовлялися, хто, де і звідки. Після тренування я вирішив піти в тероборону, однак мене відшили, бо не маю військового квитка. Потім я вирішив стати волонтером. Пішов у лікарні і навіть до зоопарку, де з мене посміялися. Мене ніде не взяли, і я дуже був розлючений, але дружина Олена сказала: "Слухай, ти ж можеш бути волонтером і займатися тим, чим вмієш. Знімай кіно!". І ми вирішили зняти фільм про тих, хто залишився у Києві. Почали дзвонити всім. Коли дзвонив Кадочниковій, був впевнений, що її не буде. Але вона була на місці.

Це мало бути від першої особи і щоб її оточенням були саме чоловіки. Вона сама мала їх вибрати. Були обрані Сергій Тримбач (кінознавець та письменник, — ред.), Вадим Скуратівський (мистецтвознавець та професор, — ред.), Олександр Брей (колекціонер та меценат, ред) та Олег Фагот Михайлюта (музикант, вокаліст хіп-хоп-гурту ТНМК — ред.). Був цікавий момент — як знімати Київ у війні, коли не можна? П'ять років ув'язнення за зйомку можна було отримати. В Олени гарні стосунки з Фаготом, вони разом працювали в студії. А нам потрібно було, щоб хтось допоміг отримати дозвіл на зйомку. Олена йому подзвонила, і він відповів: "Нема питань".

— Лариса була в захваті. Вона ж не знала цього співака.

— А він, як був захоплений! Справжня "Марічка" в нього сидить в автівці. 

— Але вас таки хтось зупинив на вулиці, так? 

— Так, мене зупинили на Бульварно-Кудрявській. Якщо в машині треба зняти і Фагота, і Ларису, і все навкруги, треба щоб в кадр не попав хтось із тероборонівців. Обличчя не можна було знімати. Тільки те, що навкруги пороблено. І все це одному — фокус, кадр, звук. Звук був найскладнішим, бо я не знав, чи він є, чи нема. Кожні 10-15 хвилин перевіряв.

Мене зупинив молодий батько з дитиною у колисці. А я знімав дуже красивий кадр якраз. Він запитав, навіщо я знімаю. Я став пояснювати, що це не буде зараз в інтернеті, що знімаю фільм, який вийде за півроку чи за рік. Потім підійшли й інші люди. Я показав усі документи, дозволи, вони зрозуміли, що я режисер і мене відпустили. А інших, до речі, не відпускали.

Коли ми закінчували на сходинках знімати епізод із Сергієм Тримбачем, пролунала повітряна тривога. Ви мене зрозумійте, у мене така радість була, тому що з'явилася подія, емоції.

Підтримка молодих режисерів і зйомки фільму "Простір" під час пандемії коронавірусу

— Так добре, що є купа молодих українських режисерів, які знімають хороше кіно…  

— Їх і потрібно фінансувати зараз. Бо якщо пройде два-три-п'ять років, вони вже будуть не зовсім молодими. Сучасна кіношкола, фінансування і лабораторна праця з молодими режисерами, їхні рефлексії, кіно про війну — це найближче майбутнє. І воно вже є. Я вам розкажу, що роблять кінематографісти, коли зовсім нема і не буде грошей.

— Знімають кіно типу "Простір"?

— Не тільки. Коли ми зрозуміли, що не має сенсу чекати на щось, грошей нема і не буде, є два шляхи: піти десь померти або робити. Коли ти почуваєш себе так, що не можеш не робити, то до тебе приходять ідеї і ти починаєш працювати. 

У часи пандемії коронавірусу пандемії я кинув у Facebook оголошення-пропозицію зробити кіно, щоб відгукнулися ті, хто хочуть. Відгукнулося 500. Потім треба було зробити невеличке завдання, і тут з'явилася технічна проблема, бо зняти себе може кожен, а ось найскладніше — це викласти цей матеріал на файлообмінник і передати. Це досить складно для актора. Це зробили 67 артистів.

— Це ми зараз говоримо про проєкт "Простір", який ви вирішили робити під час пандемії і локдауну, коли все було зачинено і ніхто нікуди не міг виходити. І отримали близько 700 годин записів, так? 

— Так, це було найскладніше. Монтаж тривав рік. Всі чекали фільм, а я не мав що відповісти. Перша  версія була п'ять годин, і я не міг більш ані шматочка вирізати. Тоді я звернувся до моєї дружини, режисерки, колеги і продюсерки цього фільму Олени Дем'янко. Бо не можна дивитися п'ять годин, треба півтори. Ми сіли, порізали і за два місяці зробили цю версію. Зараз його дивляться на цифрових платформах і він отримав Гран-прі дуже багатьох фестивалів — 15 чи 17.

Я пишаюся цим проектом. Після нього я зрозумів, що більше не зможу знімати кіно так, як робив раніше. На що спроможні актори, коли ніхто не заважає — це дивовижно.

Бойкот російської культури

— Зараз багато говорять про "велику російську культуру" як про міф або ширму для окупації і терору, який творять московити. Що ви про це думаєте? 

— Це найпростіше і найскладніше запитання, на яке я можу відповісти тільки одним словом — час. Потрібен час, щоб усі ми відповіли на це питання. Це не дипломатична відповідь. Бо якщо зараз сказати, що, наприклад, Анна Ахматова — це той самий "рускій мір", який проповідує путінський режим, це буде не так. Вона усе життя боролася з цим режимом. Таких прикладів дуже багато. Де навчалися всі наші видатні митці? У ВДІКу в Москві (Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова, — ред.). Чому наш український письменник Гоголь поїхав у Санкт-Петербург? Де друкувалися книжки Пантелеймона Куліша, Стефаника, Кобилянської, Шевченка?

— Чи погоджуєтеся ви з думкою, що зараз потрібно вжити певний мораторій на все російське? 

— Так. Я зараз не підніму жодного слова критики проти тих, хто радикально до цього ставиться. Я дуже розумію і сам відчуваю лють. Взагалі хто скидає ці пам'ятники? Це Путін. Чому театр імені Лесі Українки зняв слова "російської драми"? Це Путін зняв. Це росіяни зняли, А не тільки Путін. Ця теза мене дратує. За ним багато людей стоїть. Кращий варіант — табу на все російське. Бойкот. Тому що коли ми починаємо відповідати, ми втягуємось, а їм це і потрібно. Це психологічна пастка.

Як знімати якісне кіно

— Ваш фантастичний детектив "Сторонній" 2019 року отримав 12 нагород на різних фестивалях… 

— Вже більше. Раніше я рахував, бо мріяв, щоб було 10, а потім вже було не важливо. 

— У березні 2023 року був аншлаг на показі у культовому кінотеатрі Nova Cinema в Брюсселі. Ви часто наголошуєте, що для того, щоб зняти хороше кіно, треба знімати про себе. Наприкінці фільму є присвята — "моєму батькові, якого я ніколи не бачив". То цей фільм про вас? 

— Кожен мій фільм про мене. І я такий не один. Якщо дуже уважно подивитися на кінематографію всіх режисерів, то ми побачимо, що всі вони про них самих. Американського письменника Гемінґвея, якось запитали: "Що треба зробити, щоб написати великий роман? Це складно?". Він відповів: "Ні, раз плюнути. Треба чесно і щиро написати про себе". Написати про себе можна, але щиро і бездоганно… Це навіть небезпечно. Як можна написати про те, що не живе в душі? Так, до речі, і з'являється погане кіно.

"Досліди" — новий проєкт Дмитра Томашпольського 

— Зараз ви працюєте над новим проєктом під назвою "Досліди", іде знімальний процес. Розкажіть про цей фільм.

— Це продовження експерименту, який був з фільмом "Простір". Знову була використана технологія, коли актори присутні дистанційно, бо більшість перебувала в евакуації в різних країнах, деякі — в Києві, а деякі — в західній Україні. Тема знайшлася моментально. Це фільм за творами великих філософів: Геракліта, Платона, Аристотеля, Монтеня, Ламетрі, Канта, Макіавеллі, Ніцше, Жан-Жака Руссо, Френсіса Бекона, Нісидо Кітаро, Еріха Фрома. Історія філософії була головним сюжетом. Зараз він ще знімається, процес триває, але на завершальному знімальному періоді. Буде 12 "дослідів", які роблять актори.

— Це складна тема. Чому думаєте, що це будуть дивитися? 

— Це наступна умова створення цікавого справжнього фільму — не думати про те, як він буде сприйнятий. Якщо ви робите це щиро і професійно, то буде цікаво. Перебуваючи в таких умовах, актори роблять неймовірні речі. Я маю акцентувати увагу, що не я автор цього фільму, а ми всі разом. У титрах вказано, що актори — співавтори, а я режисер, диригент цього оркестру.

Творчий дует з дружиною

— Мені подобається ваш творчий дует із дружиною Оленою. Ви були продюсером її фільму "Гуцулка Ксеня" і дуже тісно співпрацюєте далі. У вас бувають творчі суперечки?

— Ще й які! 

— Тобто істина народжується в суперечках? 

— Альона перфекціоністка, а я джазмен. Це не несумісні речі, навіть навпаки. Ми доповнюємо одне одного. Проте інколи вона стає джазменом, а я з роками, напевно, буду перфекціоністом.

— Повномасштабна війна якось вплинула на ваші стосунки?

— Під час війни до нас додалося цуценя на ім'я Крошик. Треба було взяти.

— Ви десь його знайшли?

— Так, але я не буду про це.

— Сумна історія?

— Так. У нас ще є кішка. Ми подорожували з кішкою і цуценям. Уявіть собі — Афіни, Акрополь і ми з кошиком із кішкою і цуценям ідемо до Сократа. У кішки були такі очі, коли вона побачила Акрополь. Я таких очей не бачив ніколи ні в кого.

— У вашому першому повнометражному фільмі "Про шалене кохання, Снайпера і Космонавта" 1992 року, де ще Рима Зюбіна вперше знялася в кіно, ви виокремили таку класну думку — людина народжена для щастя. Зараз, через 30 років, ви готові про це ж знімати кіно?

— Я тільки про це і знімаю. А про що ще знімати? Це ж правда.

Попередні випуски "Точки опори":

• Загрози для Софії Київської, візит Макрона, зниклі мощі Ярослава Мудрого: гендиректорка Національного заповідника "Софія Київська" Неля Куковальська у "Точці опори"
• Про жінок, які зазнали сексуального насильства від росіян, та про те, чи є атеїсти грішниками: військовий капелан Сергій Дмитрієв у "Точці опори"
• Третя дитина, хейтери, підтримка ЗСУ з 2014 року і помилка Потапа: співачка Світлана Тарабарова — гостя "Точки опори"
• Про рідних у Ворзелі та нову зброю з Америки: перша в історії України жінка-посол у США Оксана Маркарова у "Точці опори"
• Незаконні добудови, заповідник "Хортиця" та Каховська ГЕС: очільник "Києво-Печерської лаври" Максим Остапенко у "Точці опори"