Про жінок, які зазнали сексуального насильства від росіян, та про те, чи є атеїсти грішниками: військовий капелан Сергій Дмитрієв у "Точці опори"

Сергій Дмитрієв — офіцер капеланської служби Командування сил територіальної оборони ЗСУ, позивний "Падре". 12 років прослужив у херсонському храмі Святої Варвари. Після анексії Криму одним із перших перевів свою парафію до Української православної церкви Київського патріархату. Голова правління громадської організації "Елеос-Україна", яка реалізовує низку соціальних проєктів, зокрема опікується жінками, що зазнали насилля внаслідок війни, та допомагає вимушеним переселенцям. Крім того, Сергій Дмитрієв очолює соціальну службу Православної церкви України і є одним з ініціаторів створення стіни пам'яті біля Михайлівського золотоверхого собору у Києві. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Сергій Дмитрієв розповів про те, як вперше побачив храм Святої Варвари у Херсоні після деокупації, де служив раніше; про допомогу жінкам, які зазнали сексуального насильства та тортур від росіян під час повномасштабного вторгнення, про капеланів у війську, про евакуацію шелтеру для жінок з Гостомеля під час повномасштабного вторгнення. Також Сергій пояснив, чому не вважає атеїстів грішниками і відповів на багато філософських питань про віру, Бога і його значення у житті людини.

Перехід парафії до Київського патріархату 

— Ви народилися в Мурманську, що в РФ, закінчили Київську духовну семінарію, яка контролювалася Московським патріархатом, 12 років працювали у храмі Святої Варвари у Херсоні і після анексії Криму в 2014-му перейшли до Київського патріархату. Як сприйняли ваші прихожани перехід парафії? 

— Протягом 18 років я був у Московському патріархаті. Певний час служив у Сумах, в Польщі у Польській православній церкві, в Криму. Останні  12 років із служіння Московському патріархату — це Херсон. Наша парафія була готова до об'єднання з Київським патріархатом. Ми чекали цього об'єднання, тому що в Московському патріархаті до 2014 року про це говорили, були створені групи для діалогу. На той час служба у моєму храмі вже йшла українською мовою, при храмі була спілка української молоді, молодіжне крило УНД, Центр української книги при храмі — єдиний тоді тут українською мовою. 

— Це вже був запит ваших прихожан?

— Це було наше рішення, а не настільки запит. Я, як священник, розумів, що це потрібно. Іноді запиту нема, але треба показати, що й так можна. У нас при храмі була капела бандуристів, приходили греко-католицькі священники і парафіяни Київського патріархату. Я оголосив перехід до Київського патріархату, тому що вже була анексія Криму, вже вбивали наших громадян і Московський патріархат зайняв позицію агресора, а ми не хотіли брати участь у релігійній організації, яка підтримувала вбивства українських громадян. Для нас це було дуже важливо. Тож ми перейшли в Київський патріархат. 

— Коли ви почали правити службу українською мовою, як до цього поставилося керівництво?

— До нашого храму ходила і ходить херсонська інтелігенція: лікарі, представники медіа різного віку. Якщо комусь і не подобалось, про це не говорили вголос. Наші прихожани — це люди з вищою освітою, вони розуміли, що це потрібно.

Важливість ухвалення закону про капеланство 

— Ви стали капеланом у 2014 році. Капелани — це військові священники. Ви — один із тих, хто багато зробив для того, щоб на законодавчому рівні це було визнано. Закон про капеланство ухвалений у 2021 році. Чому це було так важливо? 

— Ми хотіли, щоб священник так само був захищений соціальними гарантіями, як і інші військовослужбовці. Мій шлях капелана з 2014 року — це просто волонтерство, з 2016-2017-го — трудовий договір і служба як цивільної особи. Працівник Збройних сил України, але цивільний. Наприклад, ми не мали права ходити у військову їдальню. Ми там багато на що не мали права. Якщо наш священник отримував поранення чи контузію, він ніяк не був захищений, не мав права на виплати і на отримання статусу учасника бойових дій, якщо він навіть знаходився в бойових діях. 

— І навіть у військовому госпіталі не мали право лікуватися?

— Так. І, звичайно, не отримували ніякої фінансової винагороди. За цивільно-правовим договором мали зарплату 7000 гривен. Мені цих грошей вистачало на тиждень заправити власне авто, якому я їздив до військовослужбовців.

Чому капеланів після 24 лютого 2022 року стало менше

— Повномасштабне вторгнення вас застало під Бахмутом. Ви очікували, що московити захочуть не тільки схід, а й усю Україну захопити?

— Очікували, що буде напруження і активна фаза на сході і на напрямку, наприклад, де стояла наша бригада в цей час — Лисичанськ. В Києві проживало на той час 24 000 ветеранів. Це п'ять бойових бригад — навчені хлопці, які пройшли війну, у багатьох із них є нагородна зброя, всі знають, як нею користуватися, їх не треба було тренувати, у всіх були зібрані рюкзаки. Київ — це фортеця, тому повести на Київ 200 000-300 000 людей було замало. Потрібно було пару мільйонів вести. Нелогічно було направляти їх на війну в Україну, де населення не буде підтримувати окупанта. 

— Як змінилася ваша служба після 24 лютого 2022 року? 

— Вона практично ніяк не змінилися. Змінились командири, якесь навколишнє середовище, менше часу проводжу дома, менше відпочиваю, більше навантаження. А так, в цілому, як служили, так і служимо. 

— Багато зараз у війську капеланів? 

— Точну цифру я не скажу. Зараз їх стало менше, ніж ніж було до 24 лютого 2022 року. 

— Чому? 

— Тому що вийшов закон про капеланську службу, згідно з яким капелан іде до війська як військовослужбовець. Це обмежує тебе, ти повинен жити і служити при військовій частині. Навіть щоб потрапити до вас у студію, мені треба було попросити, щоб надали дозвіл. Не всі хочуть обмежувати себе, бо це вже абсолютно інший формат служіння. 

— Не всі священники до цього готові?

— Не всі готові, а не всі вмотивовані. Комусь краще залишатися волонтером і приїздити до військовослужбовців і допомогти так.

Служба капелана в Збройних силах України 

— 15 березня 2023 року ви заступили на посаду офіцера капеланської служби Командування сил територіальної оборони Збройних сил України. В чому полягає ваша робота? 

— Розбудова капеланської служби в командуванні сил ТрО. Тому що треба набирати по священнику в кожен підрозділ. Навчання, співбесіди, підбір саме того священика для саме того підрозділу. Територіальна оборона — це рід ЗСУ, який прив'язаний до певної територіальної громади. Якщо мова йде про Івано-Франківщину або Львівську область, де багато хлопців католиків, то вони хочуть бачити капелана Греко-католицької церкви або Римо-католицької. Хтось хоче бачити з Євангельських церков. Ми проводимо опитування для того, щоб задовольнити релігійні потреби військовослужбовців. 

Ми називаємося "вишкіл капеланів", а не "школа", тому що це як додаткові заняття. Це збори, на яких капелани бачать один одного, щоб уміти співпрацювати, вчитися. 

— Скільки вчаться капелани?

— Є навчання від Генерального штабу — це до декількох місяців і вони постійні. Час від часу капеланів збирають, але вони вже приходить навченими і підготовленими. Ми проводимо внутрішнє навчання, тому що нам треба співпрацювати у своєму роді військ тероборони. Велика кількість військовослужбовців, багато бригад, підрозділів — багато капеланів. Треба, щоб вони між собою взаємодіяли, спілкувалися і ділилися досвідом.

— Є певний дисонанс, коли ти говориш про капелана, про священика на війні, коли ж священик не може підтримувати війну і не може благословляти на вбивство, як московські попи це роблять. Але військові капелани — це ті люди, які працюють з військовими. Ви пояснюєте це просто — ми не вбиваємо, що ми захищаємось, капелани не мають зброї. Але яка роль капелана на війні? 

— Це духовна совість армії. Навіть якщо ми не ходимо до церкви, ми релігійні у своїй підсвідомості. Наша культура пов'язана з традиціями, які пов'язані з релігією. Священик — це лідер в громаді, до нього є довіра. Священик на війні — це представник доброї сили, яка присутня з нашими захисниками сьогодні. Він може говорити, а може просто бути поруч. Присутність священника в підрозділі вже дає спокій. 

Наприклад, коли ми були маленькими дітьми і гралися собі в кімнаті, але батьки були вдома, хоч і не проводили з нами час, ми були спокійні, тому що ми знали, що батьки поруч. Ми були захищені. 

— Хочу процитувати один із ваших дописів у соцмережах: "Війна єднає вірних. Християни, мусульмани, хасиди, агностики, католики воюють в одній армії за одну країну, за спільну свободу. Як таке може бути? Дуже просто. Бога ми називаємо по-різному, але чорт для всіх один". На вашу думку, коли ми зможемо перемогти цього чорта? 

— Ця цитата так сподобалася нашим військовослужбовцям, що на день народження вони зробили мені її на футболці. Цей допис був про те, щоб ми були об'єднані, тому що в нас є риса шукати ворогів серед своїх. Мене дратує і я не розумію, коли хтось пише про якийсь військовий підрозділ, який щось там не переміг чи не так воює. Треба розуміти, що це наші сини і доньки, які втрачають життя. Така критика недоречна. Треба просто допомагати. 

Так, ми абсолютно різної віри. До війни ми могли бути в різних політичних партіях і мати різні погляди. Ми об'єднались, але головне, щоб потім не роз'єдналися. В цьому і секрет перемоги буде — в єдності.

Чому наші "сусіди" такі жорстокі в цій війні 

— Чи є у вас відповідь на питання, чому наші "сусіди" такі жорстокі  в цій війні? 

— Запитання про корінь будь-якого зла є дуже давнім. Воно є ще в Біблії. Навіщо Каїн вбив Авеля? Найперше — це зазрість. Вона породжує страх і ненависть. Заздрість може викликати агресію в людей. Ц деяких звільнених нашими військовослужбовцями містах і селах на на стінах були написи "Ви не повинні жити краще, ніж ми". 

— Як тоді нашим військовим після всіх цих знань і всього побаченого залишатися людяними?

— Гадаю, для того і є священники. Взагалі наша нація є людяною. Нещодавно третя штурмова бригада опублікувала відео того, як вони прямо під час бою беруть полонених і опікуються ними — кажуть, куди йти, поять водою. Я думаю, звідки людяність в нас? Тому що українці за сотні років пережили стільки болю і страждань, що ми якраз і знаємо, що не треба знущатися над. Наша нація пережила Голодомор, і після Першої світової війни, і кріпацтво від Російської імперії — постійні війни, приниження, постійна боротьба. Саме ми знаємо, що таке людяність. Людяність допомагає перемогти і вижити.

Храм Святої Варвари у Херсоні після деокупації міста

— Чи були ви після деокупації в Херсоні у своєму храмі Святої Варвари? Чи знаєте, що з ним? 

— Я приїхав на другий день після звільнення Херсона, навіть через півтора дня. Херсон був фактично пустим. Храм наш був захоплений московською церквою, але священик втік і залишив усе, що було в храмі. Храм був при лікарні. Хтось із них пішов захищати Україну, хтось працював на колабораціоністів, хтось ховався від росіян. Наприклад, головний лікар переховувався, коли я його випадково знайшов. Я не впізнав цю людину. Це був сивий дід, який виглядав, як безхатченко. Впалі очі, руки тремтять. А це заслужений лікар України. Ми з ним обійнялися, поїхали в храм, поміняли замок.

— Зараз там іде служба?

— Там зараз служить священик — прекрасний отець Олег Стецюк. Ми повернули все наше майно, яке було евакуйоване. При храмі також діє волонтерський центр. 

— Багато загиблих серед прихожан?

— Саме з храму Святої Варвари вже в під час звільнення загинуло вісім людей, з них двоє дітей. Скільки загинуло і зникло людей під час окупації ми не знаємо. Є відомий зараз хлопець Артем Петрик, який прожив в окупації і написав книгу "Сни про Херсон". Це художньо-документальна книжка, дуже зворушлива, її важко читати. Він також був парафіянином нашого храму, я був з ним періодично на зв'язку під час окупації. Зараз він живе в Михайлівському монастирі.

Створення Стіни пам'яті біля Михайлівського собору в Києві 

— Ви були одним з ініціаторів створення Стіни пам'яті біля Михайлівського собору в Києві для того, щоби люди знали своїх героїв в обличчя. Це абсолютно правильно і немає ніякого сумніву. Але як це зробити? Адже війна жорстока, і наших захисників гине все більше і більше. 

— Якщо говорити конкретно про місце Стіни пам'яті біля монастиря, то це знакове місце. Звідти відправлялися перші загони на російсько-українську війну у 2014 році, тут ховають майже кожного дня наших військовослужбовців. Це місце пам'яті міста, де збираються патріоти України. Я б сказав, що це духовне серце України. І під час Майдану монастир себе проявив. За Стіною пам'яті є храм. Не всі віруючі, але Стіна навколо храму. Другий символ у тому, що стіна символізує людей. Ми — міць і стіна України. Ті, хто поліг за Україну. 

Не хочу називати Стіною плачу, тому що це стіна доблесті, це стіна тих людей, які захистили, і ми повинні пишатися. Звичайно, це місце скорботи і шани, але поряд проходять діти, і вони щасливі, вони посміхаються. Хоч вони навіть не розуміють, хто це на фотографіях. 

Те, що на Стіні не лишилося місця, значить, що її просто треба переробити. Зробити фото кожного військовослужбовця, який загинув включно з сьогоднішнім днем. Кожне прізвище повинне бути на цій Стіні, щоб люди бачили, якою є ціна нашої свободи. Це також шана матерям, батькам, які виховали своїх дітей.

Громадська організація "Елеос-Україна" 

— Ви є головою правління "Елеос-Україна" — цілої мережі для соціального служіння Православної церкви України з широким спектром доброчинної роботи від паліативної допомоги і підтримки людей з ВІЛ. Як виник цей проєкт?

— Ми на території Михайлівського монастиря, якій від свого заснування завжди займався допомогою людям. Це одна із місій церкви, як інституції. На території Михайлівського була лікарня, була допомога безхатченка та людям, які потребували будь-яку допомогу. Церква йшла вперед і протягом багатьох років удосконалювала своє соціальне служіння, яке стало називатися "соціальна робота". На жаль, за часів окупації радянською церква була знищена, як і всі інститути, в тому числі соціальна робота. З 90-х, коли Україна здобула незалежність, церква стала відновлюватись, але ми також були в окупації Російські церкви.

Відновлювати соціальне служіння церкви дуже важко. Коли ми отримали томос про автокефалію у 2018 році, мережа організації "Елеос-Україна" стала офіційним представником соціального служіння, щоб співпрацювати з міжнародними фондами, іншим громадським сектором.

Допомога жінкам, які зазнали сексуального насильства від росіян

— Ви відкрили "Шелтер Св. Ольги" для жінок, які постраждали від домашнього насилля. Колись він був розташований в Гостомелі. Чи вдалося його евакуювати? Що з ним зараз?

— Був розташований між Гостомелем і Бучею. Коли висаджувалися москалі в аеропорту, це відбувалося майже в нашому городі. Директорка шелтеру вивозила жінок прям під час атаки. Встигли вивезти наших працівників та жінок з дітьми. Юристка лишилася в Бучі, на її очах розстріляли її чоловіка і племінника. Вона вийшла з окупації інвалідом І групи. Чоловіка змогла поховати лише через декілька місяців. Знайшла його в розбитому будинку.

Під час активної фази війни організація відкрила ще шість шелтерів на західній Україні в різних напрямках — для ВПО, для потерпілих від домашнього насильства, для жінок, які зазнали сексуального насилля з боку російських військових.

— Скільки людей працює в напрямку допомоги жінками, які постраждали від сексуального насильства з боку росіян?

— Наразі в цьому проєкті, який називається "Поруч з тобою" працює близько 60 жінок. Виключно жінки, навіть водії — жінки. Маємо великий спектр послуг для жінок і дітей. Вік жінок, які до нас звернулися і яким ми допомогли — від чотирьох до 86 років. Це ті випадки сексуальних злочинів, які зафіксував Офіс генерального прокурора. Ми з ними співпрацюємо.

У мене є мрія поставити на Михайлівській площі невелику будку, де на екранах показуватимуть історії ідеї, які би не транслювали в історії людей, які пройшли фільтрацію, яких роздягали догола під час обшукуів, права яких порушували.

— Було б ще непогано, якби в РФ це теж побачили. Адже там живуть люди, які досі готові продовжувати цю війну.

— Я нещодавно повернувся з конференції у Вільнюсі, де піднімали це питання. Думаю, що люди, які проживають зараз на території Російської Федерації, схожі на німецько-фашистську Німеччину у 40-х роках Другої світової війни. Коли вона була переможена, людям показували фільми, проводили з ними роботу довгий час. Саме таку роботу треба проводити з громадянами РФ зараз.

— Скільки жінок пройшли через ваш проєкт "Поруч з тобою"?

— За рік через наш проєкт з допомоги постраждалим внаслідок сексуальних злочинів пройшло 160 жінок. Але ми не єдина організація в Україні, яка займається допомогою таким жінкам.

— Чи є у вас інформація, скільки взагалі жінок постраждали?

— Поки не закінчиться війна, ми не зможемо дати точну статистику. Як показує досвід інших країн, наприклад, колишньої Югославії, жінки звертаються і через 10 років зі своїми історіями.

Атеїсти — не грішники

— Україна — мультирелігійна країна, і ви навіть сказали, що бути атеїстом — не гріх. А що тоді гріх?

— Дуже просто було сказано в Святому Письмі, Господь казав, що якщо ви не маєте любові, то ви ніщо. Ці слова є в посланні апостола Павла до коринтян. Головне — це любов до людини. Все інше — тільки інструменти є різні погляди на те, як ми це зробимо. 

— Що нам, цивільним, робити в тилу, окрім того, що ми донатимо? Як примирити свою громадянську позицію і жити своє життя, не потерпаючи від думок, що ти мало робиш для перемоги? 

— Кожен повинен робити рівно стільки, скільки він може робити. Піднімати треба стільки, скільки можеш підняти. Якщо підняти більше, ніж треба, то ви можете зруйнувати себе, а вам треба допомагати іншим. Це як в літаку, коли бортпровідник каже, що маску спочатку треба надіти на себе, а потім — на дитину.

Друге — треба згадати, звідки і чому почалася війна в Україні. Що спочатку був Майдан — Революція гідності. Ми боролися за гідність, ми йшли в Євросоюз, ми боролися з корупцією, за те, щоб наша патрульна поліція була патрульною поліцією і захищала нас. Не треба зараз закривати очі на якогось чиновника, бо в нас війна. Треба і далі будувати правову державу, де право і людина будуть іти поруч.

Чому Московський патріархат так глибоко засів в головах людей

— В одному з інтерв'ю ви сказали, що навіть попри події, що зараз відбувається, Києво-Печерська лавра досі у духовній окупації. Чому так глибоко засів Московський патріархат у головах і душах людей? 

— Тому що спочатку людину треба поневолити духовно. Якщо людина поневолена духовно, це вже перемога. Вже не треба поневолювати всю країну. Через культуру, через віру і відбувається окупація. Спочатку ми втрачаємо культуру. Там, де нема культури народу, а віра належить до культури, заходить інша культура. Коли люди починають чинити опір, починається війна. Тому одна із причин цієї війни — занепад нашої культури — мови і віри. 

Росіяни розуміють, що Радянський Союз розвалився і зникло єдине управління, але вони зберегли його через релігію. Так вони зараз керують в Білорусі, Україні, Казахстані, мають вплив на Польщу та Грузію. Навіть у Литві є Московський патріархат. В Латвії, Естонії і в західній Європі є парафія. Це великий політичний вплив.

Сталін відновив Російську церкву в якості елементу пропаганди і засобу впливу на людей. Він і сам закінчив семінарію і створив таку сурогатну віру. Потім нею скористалися Єльцин і Путін. Вони почали виправдовувати свої злочини релігією. Тому що коли ти робиш злочин, а священник каже, що то ти робиш добре, то значить, це і є добро. 

— У них багато священників в ФСБ?

— Найстрашніше те, що люди роблять це "добро" і без ФСБ. Їх рабська покора і цей цей духовний сурогат настільки підкорює людину, що вона це робить добровільно без жодних вказівок. Свідомо і щиро. 

— Що нам треба зробити, щоб остаточно перемогти в цьому напрямку? 

— Це якби я, наприклад, прийшов до вас додому і увімкнув музику, яка мені подобається, а вам — ні. Вів би ще себе агресивно. Потім ви б мене з поліцією випроводили, а музика лишилася. Тут вже питання до наших громадян — чому ми досі слухаємо російську музику або молимося російською? Чому досі підкорюємося російські культурі?

— Ви вірите в те, що ми зможемо подолати "руській мір" в Києво-Печерській лаврі? 

— Я вірю, що Лавра буде повністю українською, буде належати нашому народу. Я бачу в Лаврі великі соціальні проєкти. Вірю, що будь-яка людина іншого віросповідання зможе спокійно заходити, що не треба буде ходити в чорних хусточках і всіх цих речах.

Щоб війна скоріше закінчилась, треба, щоб російською духу тут не було. Щоб російські чоботи не топтали Лавру, і мова не про землю.

Попередні випуски "Точки опори":

• Третя дитина, хейтери, підтримка ЗСУ з 2014 року і помилка Потапа: співачка Світлана Тарабарова — гостя "Точки опори"
• Про рідних у Ворзелі та нову зброю з Америки: перша в історії України жінка-посол у США Оксана Маркарова у "Точці опори"
• Незаконні добудови, заповідник "Хортиця" та Каховська ГЕС: очільник "Києво-Печерської лаври" Максим Остапенко у "Точці опори"
• Про зйомки "Мирний-21", останню зустріч із мамою та спогади про Крим: Ахтем Сеітаблаєв у "Точці опори"
• Про порятунок людей з окупації та перемовини з росіянами: волонтер і правозахисник з Казахстану Костянтин Гудаускас у "Точці опори"