Про зйомки "Мирний-21", останню зустріч із мамою та спогади про Крим: Ахтем Сеітаблаєв у "Точці опори"

Ахтем Сеітаблаєв — український актор і режисер. Походить з родини депортованих кримських татар. Заслужений артист Автономної Республіки Крим. Найвідоміші режисерські роботи: "Хайтарма" (2012), "Кіборги" (2017), "Захар Беркут" (2019). За участь у фільмі Нарімана Алієва "Додому" отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на сьомому Міжнародному Босфорському кінофестивалі. Керує культурним простором "Кримський дім". 

З початку повномасштабного вторгнення приєднався до сил територіальної оборони. 10 грудня 2022 року отримав почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних сил України. Розлучений, має трьох дітей та онуків. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Ахтем Сеітаблаєв розповів про зйомки заснованого на реальних подіях фільму "Мирний-21", згадав свою останню зустріч із актором Павлом Лі, який загинув у березні 2022-го в Ірпені. Також Сеітаблаєв згадав останню зустріч із мамою, чому вона його застерігала від поїздок до Криму, розповів, де зараз перебуває його родина, які стосунки з колишньою дружиною і як йому вдалося нарешті побачити онуку, яка народилася кілька місяців тому.

"Мирний-21"

— Нещодавно одна медіаплатформа оголосила рейтинг найпопулярнішого контенту. Ваш фільм "Мирний-21" виявився одним із найзатребуваніших поряд із "Аватаром", наприклад. Про що це каже? Українці перестали упереджено ставитися до вітчизняного і готові платити за своє?

— Для мене було приємною новиною, що дві стрічки, режисером яких я є — "Мирний-21" і "Кіборги" — увійшли в топ-5 найзатребуваніших. В першу чергу, і в цьому певну роль відіграла війна, особливо повномасштабне вторгнення, глядацький попит на свій контент дійсно збільшився. 

— Деякі сцени зі стрічки "Мирний-21" ви знімали на Київщині. Переважну більшість — в районі Василькова, де військова частина була знищена в перші дні війни. Всі гроші, які мали піти на постпродакшн, ви вирішили віддати Збройним силам України. Як тоді вдалося цей фільм завершити? 

— Переважну більшість знімального часу ми провели в місті Васильків у 38-му об'єднаному навчальному центрі Повітряних Сил Збройних Сил України. Досі маю честь товаришувати з командиром цієї військової частини — полковником Сергієм Анатолійовичем Грицаєнко. Він настільки розуміється на процесі виробництва кіно, настільки професійно допомагав нам, потім навіть знявся в одному з епізодів. 

Це, дійсно, була одна з військових частин, яка в перший же день повномасштабного вторгнення потрапила під бомбування з літаків. Три бомби впали на ту територію, де був наш знімальний майданчик. Ми нещодавно бачилися (з полковником Грицаєнко, — ред.), розмовляли. Були надзвичайно вражені фактом, що там, де зараз одна з вирв внаслідок влучення, оркестр цього навчального центру грав гімн України на честь нашого загиблого друга Павла Лі. 

З ним, до речі, я востаннє зустрічався саме на цьому місці, у цій студії. Павло запросив мене на програму "День вдома" (16 лютого 2022 року, — ред.). Його мама була на екрані в прямому ефірі, а ми вітали її з днем народження. Шостого березня Павло загинув в Ірпені.

Вступ до лав територіальної оборони

— Кілька акторів "Мирного-21" — Максим Девізоров та Олексій Тритенко — також проходять службу в ЗСУ. Підтримуєте зв'язок з ними?

— З Олексієм ми служимо в одному підрозділі з самого початку — з 25 лютого. Починали свою службу в 206-му Подільському батальйоні. Особливих міркувань "ти чи не йти" не було. Це було вирішено буквально за хвилину.

Дев'ятого квітня разом із батальйоном ми були направлені в Миколаїв для виконання завдання. Півроку я там служив пресофіцером. В липні 2022 року за наказом командира 241-ї бригади був призначений виконуючим обов'язки пресофіцера 241-ї бригади. У жовтні був переведений у штаб командування сил ТрО в колективі, який зараз називається "ТрО Медіа".

— Ви зараз знімаєте документальне кіно про своїх побратимів. Що це за проєкт? 

— Цей проєкт реалізується завдяки підтримці та розумінню в першу чергу нашого командира полковника Олексія Дмитрашківського — начальника служби зв'язків з громадськістю командування Сил територіальної оборони Збройних сил України. Саме він з різних військових частин зібрав "ТрО Медіа" восени минулого року. Наша команда складається з тих людей, які в цивільному житті були режисерами, операторами, акторами, сценаристами. 

За підтримки і за наказом командувача Сил територіальної оборони генерал-майора Ігоря Танцюри ми з жовтня 2022 року приступили до створення певної антології сил ТрО. Це окремі фільмі про кожку з бригад ТрО: її бойовий шлях, портрети людей, історії їх сімей, звичаї, їхні міркування і мрії. Іноді це доволі складні драматичні історії, іноді ліричні, бувають дуже смішні. Ці люди абсолютно добровільно зробили свій вибір, з ними тобі точно надійно. 

Першу скрипку все ж таки в захисті Києва відіграли кадрові військові. Величезну допомогу, в тому числі під час підриву дамби Київського водосховища, щоб ворог не прийшов, забезпечили бійці ТрО. 114-та Білоцерківська бригада дуже потужно захищала одну із дамб та річку Ірпінь, зробила все для того, щоб вода унеможливила прохід кадрової російської армії.

"Кримський дім"

— З 2017 року ви керуєте державним культурним простором "Кримський дім". Як часто ви тут останнім часом буваєте?

— Простіше сказати, коли я не буваю тут. Мої друзі жартують, що я тут живу. Де зараз експонується величезний проєкт "Шлях", раніше був мій кабінет. Багато майстрів працювало над проєктом, відсотків п'ятдесят із них — з Криму. Для нас це було і є дуже важливим. Тут тільки частина експозиції. Вона відкрилася напередодні повномасштабного вторгнення. 25 лютого ми були в іншому місці, а 26-го відпросилися у командира, аби приїхати сюди і заховати найцінніше, що було. Зараз тут проходить багато різноманітних заходів та активностей.

— Так, і одна з них — відкритий показ фільму "По той бік миру". Що це за стрічка? 

— Це фільм, режисером і автором якого є наш начальник служби зв’язків з громадськістю полковник Олексій Дмитрашківський. Це свідчення людей, які пережили окупацію в Бородянці, Бучі, Ірпені — надзвичайно драматична і надихаюча історія. Окрім того це ще й доволі змістовне і аргументоване свідчення для майбутнього суду.

З власного досвіду скажу, що особливо на Заході є традиція дізнаватися про ті або інші історичні події через художній контент, зокрема кіно. Є традиція відвідування кінотеатру, отримання емоцій, які потім породжують емпатію або антипатію. На тлі цього потім виникають якісь вподобання, підтримка, голосування за певних людей, які потім приймають рішення.

"Хайповість" фільмів про війну

— Ви плануєте знімати художній фільм і, наскільки я знаю, називається він "Ласкаво просимо до пекла". Розкажіть про нього. 

— Ми вирішили призупинити роботу над цим проєктом, оскільки є певні розбіжності. 

— Вам закидають про те, що не можна під час війни знімати про війну? 

— Таке закидають постійно, ще з "Хайтарми". Казали, що це просто "хайпова" тема і я на горі людей хайпую. Однак це стрічка про одну з найтрагічніших сторінок життя народу, до якого я маю честь належати (про сталінську депортацію кримських татар у травні 1944 року, — ред.). Потім закидали про "Кіборгів". 

Я нічого погано в цьому не бачу, тому що стосовно будь-якого творчого продукту мають існувати різні рефлексії. Це не завадило нам зняти ані "Хайтарму", ані "Кіборги", ані "Мирний-21". Я вдячний, що у своїй команді маю людей, які доволі гостро розказували про доречність зйомок кіно про історію, яка ще триває. 

Зараз ми працюємо над проєктом, який писали спільно з львівськими друзями ще до початку широкомасштабної навали. Це певний омаж до легендарної стрічки "Пропала грамота" (1972). Ні в якому разі не сиквел. Ми підходимо до цього з величезною повагою і обережністю, використовуємо фабулу цієї стрічки. Сьогодення. Два бійця відправляються до Московії, а саме до мавзолею Леніна в Москві, щоб винести звідти того Леніна, бо вже набрид. Дорогою вони зустрічають різноманітних персонажів, зокрема представників пропагандистської російської інформаційної системи, з якими мають певні конфлікти. Сподіваюсь, що це буде яскрава, пригодницька, кумедна історія.

Як обирали акторів до фільму "Кіборги"

— Одна з ваших знакових робіт — фільм "Кіборги" за сценарієм Наталії Ворожбит. Наталка нам розповідала, що у кожного героя був свій прототип, тобто ви писали своїх героїв з реальних людей. Коли обирали акторів для цього фільму, якими принципами керувалися? 

— За кожним із персонажів стояло декілька героїв. Тобто це все таки збірний образ українських чоловіків різного віку, різних професій. Звичайно, головний конфлікт був між представниками більш молодого покоління — з псевдо "Мажор" та "Серпень".

Ми намагалися в першу чергу розповісти історію не стільки про війну, скільки про мир, які народжуються всередині цієї війни. Для акторів складне і водночас просте було рішення. Певних акторів я знав заздалегідь. Наприклад, виконавця ролі "Мажора" — я точно знав, що саме Макар Тихомиров буде грати цю роль. Він знімався в одній із моїх стрічок до того.

Найбільша проблема була з незнаходженням актора на роль персонажа з псевдо "Серпень". Ми зустрічалися з дуже великою кількістю надзвичайних українських акторів. Декілька разів я чув від нашого кастинг-директора Ольги Клименко: "Чому ви не покличте на проби В'ячеслава Довженка?". Але я з В'ячеславом знайомий 25 років, ми навчалися в один час, щойно завершили спільну зйомку, де грали двох антагоністів. Я б його запросив обов'язково, але чомусь не відчував. Зрештою настав час, коли вже треба було знімати, тож ми покликали Славу. Це якраз той випадок, коли ти розумієш, наскільки можеш не знати свого колегу. Таке радісне відкриття для мене. В'ячеслав, як на мене, надзвичайно потужно зіграв цю роль.

Остання поїздка у Крим

— Режисери зазвичай знімають кіно про те, що болить найбільше. Про українсько-російську війну ви зняли "Кіборгів" і "Мирний-21", про біль кримських татар — "Хайтарму" і "Чужу молитву". Прем'єра стрічки "Хайтарма" відбулася у Сімферополі в 2013 році. Коли ви востаннє були в Криму?

— П'ятого березня 2014 року. У цей день я з сином сидів у потязі. Пероном бігали так звані "казаки", було чутно крики жінок про те, що потяг замінований. Я не можу точно стверджувати, але це був чи не останній потяг, який ішов з Криму в Україну. Почувався я не зовсім добре, оскільки тоді ще вчився ходити після операції на хребті і розумів, що якщо щось трапиться і потрібні будуть мої фізичні сили, то я нічого не зроблю.

— Які ваші улюблені місця в Криму?

— Батьківщина моєї мами — селище Морське (до 1949 Капсихор, — ред.) біля Судака і Нового Світу. Це дуже мальовниче місце — море і гори, багато сонця, дуже красиво. 

— Слово "хайтарма" в перекладі означає "повернення". Після 24 лютого шлях повернення Криму здався ближчим, бо до цього здавалося, що це безкінечно довго. Як гадаєте, чи вдасться нам? 

— У нас іншого шляху немає. Я запитував у своїх батьків коли ми ще жили у Середній Азії під Ташкентом, як можна було так упевнено казати, що ми повернемось у Крим. Коли не було ніяких ознак того, що величезний Радянський Союз розвалиться і в нас буде шанс. А вони так упевнено про це казали, коли постійно згадували Крим, наприклад: "Непоганий цей помідор з нашого городу, але в Криму кращі". Потім мої батьки сказали, що крім віри в те, що вони повернуться, нічого не й було. Завдяки цій вірі і тому, що вони були активними учасниками національного руху з повернення у свою історичну батьківщину, ми і повернулися. Тепер це наше завдання — повернути Крим і повернути себе в Крим. Так і станеться.

"Додому"

— Історія повернення додому кримських татар лягла в основу фільму Нарімана Алієва "Додому", де ви зіграли головну роль — батька, який повертається додому з двома синами, один із яких загинув на Донбасі. Наскільки тяжко далася ця роль?

— Непроста роль, але я надзвичайно вдячний долі і Наріману за те, дали мені такий шанс. Хоча спочатку мені пропонували іншу роль. Коли я прочитав сценарій, мені здалося… я був певний, що я знаю людей, про яких написана ця історія. Певною мірою ця історія нагадала мої взаємовідносини з батьком. Вони не такі драматичні, звісно, як у цьому фільмі. Я знаю, чому вони такі суворі, чому будуючи захисний мур навколо своєї родини від ворожого світу, вони непомітно для себе почали будувати цей захисний мур всередині родини. Я надзвичайно вдячний Наріману за те, що він дав можливість моєму персонажу попросити пробачення за це. 

— Яку роль вам спочатку пропонували?

— Брата. Але потім його зіграв надзвичайний актор і мій колега Акмаль Гурезов. Коли я прочитав сценарій, я через кастинг-директора, хоч і був знайомий із режисером, передав, що готовий приходити на проби стільки, скільки потрібно, але я хочу спробувати роль Мустафи. У той час якраз закінчувалися зйомки "Захар Беркут". Почувши від режисера (Нарімана Алієва, — ред.), що йому потрібен дорослий чоловік мінімум 43 років, а мені тоді було 47, я попросив художницю по гриму, з якою ми співпрацювали у фільмі "Захар Беркут", зістарити мене. Я зрозумів, що після першої проби мене затвердили, але потім були ще парні проби з майбутнім виконавцем ролі сина і брата. 

Це була перша художня стрічка в моєму житті, де було 15 дублів, я дуже сильно нервував, мені здавалося, що я щось не те роблю. А потім з'ясувалося, що цю величезну за хронометражем і насиченістю подій сцену ми знімали одним кадром. Мене доволі часто запитували, оскільки я більш досвідчений режисер, чи підказував я Наріману. Ні, нічого не підказував. Я взагалі доволі слухняний артист на майданчику. 

— Тобто ролі — це дуже важливо, коли ти актор, а режисер інший. Важливо довіряти режисерові.

— Інакше не треба йти зніматися.

Дитинство та спогади про маму

— Один із ваших дописів у соцмережах зворушив до сліз. На другу річницю смерті мами ви присвятили їй слова любові і свою нагороду від командування. Ви не змогли потрапити на її похорони, тому що вони були в Криму. Ви бачилися з нею востаннє у 2014-му? Чому вона не виїхала? 

— Настав час, коли я перестав їм це пропонувати — мамі і батьку. На таку мою пропозицію вони спочатку доволі м'яко, але казали: "Сину, ми не для того поверталися. Хай виїжджають вони, ми залишимося". 

Востаннє я мав змогу побачити з мамою наживо, коли знімався у стрічці "Додому", зокрема під час знімань на Арабатській стрілці. Я надзвичайно вдячний продюсеру цієї стрічки Володимиру Яценку за те, що знімальний графік побудували так, що у мене було три вихідних дні. Він зняв номер окремо для мами.

— Як їм там жилося в такі жахливі часи?

— Мама — сильна людина, вона майже ніколи не жалілася. Ми багато розмовляли, гуляли узбережжям. У неї був сталевий характер. Можливо, саме завдячуючи цьому так багато винесла на собі. Вона була дитиною, коли їх депортували. Деякі її спогади стали потім епізодами фільму "Хайтарма", і це була її перша роль у кіно. Хоча вона з "червоним" дипломом закінчила музичне училище в Таджикистані, була однією з перших представниць нашого народу, яка змогла вступити в театральний ВНЗ у Ташкенті, і закінчила його теж із "червоним" дипломом. 

— То ви в маму?

— Мама привела мене на акторський курс у Сімферополі задля відродження кримськотатарського театру. Потім я у неї питав, чому вона вирішила потайки подати мої документи. 

Те, як я навчався у школі, особливо що стосується точних наук, — це зовсім не приклад для наслідування. Я хотів бути розвідником, військовим, космонавтом — ким ще хочуть бути діти зазвичай. Тому що наш дім у Середній Азії розташовувався біля будинку, де жив командний склад військової частини Повітряної оборони. Жителі нашого міста на 30% були представниками депортованих народів — кримські татари, чеченців, інгушів, німців Поволжя, далекосхідних корейців — інша третина — політичні дисиденти. 

— Це ви вже зараз усвідомлюєте? В дитинстві ж не знали? 

— Звідки я в дитинстві знав? Просто було дуже цікаво, що в моєму класі переважну більшість становлять представники мого народу, але ще й німці, корейці… Інколи бували непорозуміння, коли дивилися радянське кіно, а там німці усі погані, хоча твій однокласник і друг — німець. Такі речі не монтувалия в голові. 

З п'ятого класу ти дізнаєшся, що бути кримським татарином в Радянському Союзі — це не зовсім добре, бо ти, виявляється, зрадник. Але як ти можеш бути зрадником, якщо обидва твої діди повернулися з фронту, з Другої світової війни, з орденами і нагородами за те, що воювали. 

— Як гадаєте, що сказала би ваша мама щодо повномасштабного вторгнення? Чи підтримала б ваш вибір піти у ЗСУ?

— Я не маю сумнівів в тому, що вона підтримала б. Вона надзвичайно сильно хвилювалася і декілька разів наполягала на тому, щоб я дав їй слово, що якщо так раптом станеться, то я не приїжджав. Вона завжди знаходила таку форму переконання, що сперечатися з нею було неможливо.

Народження онучки та колишня дружина

— У січні 2023 року ви стали дідусем. Онуку народила ваша старша донька Назли. Чи вдалося вам вже побачитися з дівчинкою? 

— Так, дякувати Всевишньому, вдалося. У травні мені з моєю коханою людиною вдалося об'єднати дві речі — поїхати з культурно-дипломатичною місією, а саме документальним кіно і виставкою, у Німеччину, Бельгію, Голландію, та зустрітися з моєю дорослою донькою в Бельгії. Вона там вийшла заміж за кримського татарина, який вже 30 років живе в Бельгії.

— Як назвали дівчинку?

— Аріана. Майже три дні я поняньчив онуку. З початком широкомасштабної навали моя колишня дружина і мати Сафіє, Іванна (продюсерка Іванна Дядура, — ред.), виїхали спочатку в Польщу, а потім в Австрію. Я радий, що вони в безпеці, тому що вони жили в Борисполі, в тому будинку, який ми разом будували у свій час, а це якраз був напрямок, з якого заходила одна із російських колон.  

Ми багато років не разом. Кожен має право бути щасливим і мати можливість будувати своє життя так, щоб відчувати присутність такої дуже важливої складової, яку хтось називає коханням. Якщо у відносинах більше відсотків почуттів, а не розсуду, то, я вважаю, що це запорука того, що вони не будуть довготривалими. Добре було б, якби вони ділилися хоча б 50 на 50.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про порятунок людей з окупації та перемовини з росіянами: волонтер і правозахисник з Казахстану Костянтин Гудаускас у "Точці опори"
• Про акторську династію, акторство під час війни та ставлення до "хороших руських": актор Лесь Задніпровський у "Точці опори"
• Про окупацію, волонтерство та оголені сцени в кіно: акторка Анастасія Пустовіт у "Точці опори"
• Про рідних в окупації, зйомки в "Кіборгах", роль Кайдаша та розлучення: актор Віктор Жданов у "Точці опори"
• Про ілюзію російської культури, вистави про Путіна і горобців на вулиці: театральний режисер Дмитро Богомазов у "Точці опори"