Військовий хоче віднайти свого лікаря-рятівника — історія Ігоря Кучерова у проєкті "Я не забуду"

У нас, українців, колись було дуже обережне ставлення до нашої медичної системи. Існував стереотип, що за порятунок треба лише платити, а без знайомств нічого не вдіяти. Зараз же ситуація зовсім інша, особливо на передовій. Найчастіше поранені навіть не знають імен своїх рятівників, а лікарі ризикують власним життям, не очікуючи ніяких подяк. 

Життя військового Ігоря Кучерова назавжди змінила трагедія у травні 2022 року в Слов'янську. Після потужного вибуху, який забрав життя одного з його товаришів, Ігор опинився у критичному стані. Його порятунок здавався неможливим, але побратими встигли доправити військового до лікарні Краматорська, де невідомий лікар врятував йому життя. Про те, хто насправді врятував Ігоря, які жахи відбуваються в Краматорській лікарні, хто зробив світлину чоловіка в операційній, йдеться у програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Військовий хоче віднайти свого рятівника у білому халаті

Остання травнева ніч 2022 року. Місто Слов'янськ Донецької області. Військовослужбовець Ігор Кучеров прокидаєтьвся від надпотужного вибуху. Один із побратимів гине на місці, інші отримують контузії та важкі поранення. Врешті-решт Ігоря встигають доправити в лікарню Краматорська, де невідомий лікар рятує йому життя. Операція виявилась унікальною — і закордонні, і вітчизняні лікарі казали, що з таким пораненням або не виживають, або отримують вердикт: "Ампутація". Для того, щоб дізнатися, хто насправді врятував його, Ігор прийшов до студії програми "Я не забуду".

— Ігорю, ми безмежно вдячні за те, що ви стояли на захисті нашої держави та всіх нас, і за те, що приїхали сьогодні до нашої студії. Розкажіть, де ви жили до повномасштабного вторгнення, ким працювали. 

— Я весь час проживав у Луганській області, в селищі міського типу Білолуцьк. Воно знаходиться приблизно за 15 кілометрів від російсько-українського кордону. Я вивчився на інженера-механіка. Після строкової служби вирішив стати військовим. Продовжив службу в Державній прикордонній службі України. 

— Що з того, що ви побачили під час повномасштабного вторгнення, вразило вас найбільше? 

— Найбільше вразило те, що коли ворог наступав, а наші війська успішно давали йому відсіч, ті дуже злилися і зганяли свою злість на цивільних. Не розбираючись, вони обстрілювали з мінометів місто, приватні сектори, будинки, в яких знаходились люди. Будинки розліталися в пил.

Дуже страшно було, коли ми в лікарню доправили пораненого з моєї групи. Поки ми там перебували з ним, дуже багато привозили цивільних поранених із відірваними кінцівками. Це були жінки, діти, бабусі. 

— Чи втрачали ви на війні друзів?

— Я втратив п'ятьох друзів. 

— За яких обставин ви отримали поранення?

— Це сталося, коли я перебував у Донецькій області на напрямку між Ізюмом і містом Слов'янськ. Від частих бомбардувань там дуже рідко і не надовго вмикали світло. Зв'язку не було, води не було. Ми виїжджали у Слов'янськ, де поповнювали свої запаси. Одного такого разу ми виїхали до міста і якось усе затягнулося до вечора, коли вже було надто небезпечно вертатись назад по темному — ми могли втрапити у засідку чи під обстріл. Ми прийняли рішення залишитися та переночувати в місті. Вночі, коли ми вже лягли спати, відбувся удар. Вибух був дуже потужним. Відразу все почало сипатися і настала темрява. Перше, що я побачив — як наш капітан накладав собі на ногу турнікет.

Я у перші п'ять хвилин біль не відчував. Коли вже підвівся, то у мене обвисла рука. Я намацав у темряві свій турнікет на бронежилеті. Намагався накласти його, але нічого не виходило, тому що поранення було дуже високо. Дуже великий уламок зайшов ззаду з лопатки і якось під пахву. Майже відсікло руку. Довелося лівою рукою тримати праву. Я не міг сам накласти турнікет, а це треба встигнути зробити у перші 30 секунд. Якщо не встигаєш, починає паморочитися у голові від сильної втрати крові, а потім починають відмирати кінцівки. 

Потім я лежав, не відчуваючи рук і ніг — не міг ними ворушити. На вибух прибігли ЗСУшники, які були поряд. Вкололи мені морфін, зробили тампонування рани та засипали зверху гемосептиком. 

Поряд із будівлею стояли наші під зав'язку заправлені машини. Там були газові балони, зброя, боєкомплекти, гранати — все це почало горіти й детонувати. На верхніх поверхах горіли квартири, в квартирах горіли люди. 

Я просто лежав і чекав на смерть. Страшно не було. Попросив хлопців, щоб вставили у рота мою останню цигарку. Але мене таки змогли винести в якійсь ковдрі на двір, де чекала карета швидкої допомоги. Там мені відразу вводили донорську кров і знеболююче. Повезли до Краматорська в лікарню. На ходу лікарі задавали питання і різали мою закривавлену форму. Останнє, що я сказав лікарям: "Будь ласка, не відрізайте руку". Це була моя перша загальна анестезія. Було відчуття, що я не засинав, а наче помирав.

— Я бачу, що руку вам таки вдалося зберегти. Скільки загалом триває ваше лікування?

— Рік і десять місяців. 

— Скільки операцій за цей час ви пережили?

— Вісімнадцять довготривалих і важких операцій. 

— Зараз ви списані зі служби?

— Так, мене звільнили за станом здоров'я. На жаль. Ще на початку лікування я мав надію, що все буде нормально, мене вилікують і я повернуся до війська. 

— Що зараз із рукою?

— Рука не працює, не функціональна. На початку взагалі ніяк не міг нею рухати, а зараз уже трохи можу. Дуже сильні болі були на початку, нічого не допомагало. Я і зараз на знеболюючих, але вже набагато менше. Також був дуже сильний набряк. Було відчуття, ніби рука важить 100 кілограм. Я навіть із ліжка не міг нормально підвестися. 

— Ми знаємо, що ви хочете подякувати лікарю, який вам зробив ту першу операцію у Краматорську. Розкажіть, чому саме цій людині ви вдячні? 

— Спеціалісти з Німеччини та в Україні, які мене зараз лікують, кажуть, що дуже професійно була зроблена операція. Ще й в таких умовах. Хтось інший не заморочувався б і ампутував. Вона трималася дуже погано: були вирвані м'язи, розтрощено плечовий суглоб і лопатку, пошкоджено плечове сплетіння нервів і вирвало артерію. Рана була дуже брудною, було багато інфекцій.

Цей лікар ризикнув — взяв артерію з ноги і пересадив її у руку. Він вчасно відновив кровопостачання і все прижилося. Лікарі кажуть, що це унікальний випадок.

— В який саме лікарні Краматорська вам зробили операцію?

— Навіть не знаю. Мабуть, центральна лікарня. Обличчя лікаря я не бачив. Якби й побачив, то скоріш за все, не запам'ятав би. Все відбувалося дуже швидко. У мене був шок. 

У мене часто виникали думки, щоб якось зустрітися чи дізнатися, що це за лікар був. Подякувати йому та й узагалі просто побачити обличчя цієї людини, яка мене врятувала.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Допомагає на прифронтових територіях в образі Пікачу — історія японця Чуджо Хідето
• Після ампутації ніг освідчився коханій: історія кохання бійця ЗСУ, яке перемагає навіть війну
• 3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"
• Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"
• Дві жінки, які в один день втратили своїх синів-військових, вперше зустрілись у програмі "Я не забуду"