Відеопроєкт "Нація, яка пам’ятає": співзасновниця платформи "Меморіал" Лєра Лауда розповіла про збереження пам'яті та майбутній музей

Лєра Лауда. Скриншот: kanaldim.tv

Платформа пам’яті "Меморіал" випустила відеопроєкт "Нація, яка пам’ятає". Він присвячений збереженню пам’яті про загиблих, повідомила у "Ранку Вдома" співзасновниця платформи Лєра Лауда. Вона розповіла про головну місію проєкту, збір історій та фахівців, які працювали над проєктом та продовжать робити це у 2024 році.  

Ведучі — Ірина Хоменко, Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Розкажіть, будь ласка, про платформу пам'яті "Меморіал.

— Це проєкт, який стартував в березні 2022 року після подій в Бучі. Проєкт створили медійники. Це було така наша перша реакція, спроба осмислити те, що відбулося. Ми зрозуміли, що ми дуже не хочемо, щоби ці люди, які загинули, вони перетворились просто на статистику. Ми почали записувати історію цих людей про цих людей, щоб це була не суха інформація про те, де народився, де вчився, а жива історія. Так цей проєкт почався. Зараз йому майже два роки, і ми маємо понад п'ять тисяч підписаних історій про українців. Наша мета зібрати історії власне, про всіх, наскільки це буде можливо, бо ми розуміємо, що ще є окупований Маріуполь. Також ми знімаємо документальні фільми. Зараз почали випуск шоу на YouTube "Нація, яка пам'ятає". Це серія інтерв'ю з людьми, які займаються питаннями пам'яті в Україні. Спроба познайомитися з ними та зрозуміти, хто куди рухається, що взагалі робить.

— Чим важливий проєкт "Нація, яка пам'ятає" для вас?

—  Це прагнення зрозуміти, хто зараз в Україні займається питанням збереження та вшанування пам'яті. В нас є своя команда. Втім, таких проєктів в Україні чимало. Цей проєкт — це спроба створити спільну екосистему пам'яті. Минулої п'ятниці ми влаштували першу зустріч, куди прийшло 15 представників різних організацій. Ми прагнемо з ними звірити компаси. Далі ми створимо прям таку базу цих організацій для того, щоб інші люди, наприклад, в громадах, розуміли, до кого звертатися. Також ми прагнемо зробити так, щоб ці проєкти не дублювалися. Адже коли до однієї людини приїздять кілька разів і задають одні й ті ж питання, це її травмує. Часто питають про різне, але документування злочинів, воно передбачає різний формат інтерв'ю. Цим займаються багато різних ініціатив. Ми хочемо якось їх звести, щоб не дублювалося, або щоб вони допомагали одне одному, доповнювали ці дані. Вони мають розуміти, де їхні проєкти перетинаються, де об'єднають зусилля.

— Яким був найбільший виклик під час роботи над проєктом "Нація, яка пам'ятає"?

— Збереження пам'яті — це тривалий процес. Він має поступово кристалізуватися та до чогось іти. У людей зараз вже є запит вшанувати жертв. Складно це поєднати. Як зробити щось тут і зараз, щоб людям не так боліло, щоб вони відрефлексували. Водночас треба створити  довготривалі символи. Питань дуже багато, аби знайти відповіді ми ініціюємо обговорення різних тем. Наприклад, зараз з'являються стихійні меморіали. Коли на місці події або загибелі людини встановлюють щось. Це нормальний процес, здоровий, бо рідним важливо якось це прожити. Але в нас, на жаль, дуже багато загиблих. Якщо кожна родина захоче встановити щось по всій Україні, то це буде просто якась така країна суцільних пам'ятників. Як це комунікувати з людьми? Що має бути з цими стихійними меморіалами згодом? Чи можна якось трансформуватись? Ці питання дуже складні. Ми шукаємо відповідей, вони не народжуються під час однієї розмови. Про це треба довго говорити з різними людьми. 

З ким і про що ви вже встигли проговорити?

— Ми вже мали розмову з директором Інституту національної пам'яті Антоном Дробовичем. Днями вийде інтерв'ю з Антоном Лягушою — це керівник магістерської програми з публічної історії в київській Школі економіки. З ним ми якраз говорили про те, яким чином нам зберігати цю пам'ять. Не лише у документально, масштабному вигляді, а й в живому та точкового. Як цю пам'ять інтегрувати в публічний простір, навіть в комп'ютерні ігри. Щоправда, у питанні з іграми постає питання етичності. Як зробити так, щоб ці всі люди продовжували жити, а не перетворювати на пам'ятні дошки чи ідоли.

Які плани на 2024 рік?

— На наступний рік запланований вихід 20 інтерв'ю. Тобто це було два сезони по десять випусків. Це будуть всі ті люди, які власне, працюють з цією темою. Також важливо залучати не лише експертів, дослідників, істориків, але й людей, які були змушені з цим працювати. Наприклад, завдяки "Янголам Азова" почався ремонт крематорію. Це теж певною мірою вияв пошани та вшанування. З ними теж було б цікаво поговорити. Ми прагнемо знайти нові ініціативи в регіонах та в маленьких громадах. До речі, це про ключовий виклик проєкту. Нам потрібно самим знайти свою, українську, мову пам'яті. Як ми будем пам'ятати? У нас з'явилася традиція до Дня захисників і захисниця робити хвилину пам'яті, коли транспорт весь зупиняється на вулицях. Це ізраїльська традиція, потужний символ, але він їхній. Ми повинні визначити, яким має бути наш символ пам'яті? Маємо його віднайти. На це потрібен час.

В якому форматі зараз виходить проєкт?

— Поки це просто проєкти на YouTube. Це перша частина. Друга частина — зустрічі з людьми, які хочуть долучитися. Це можуть бути, як експерти, так і, до прикладу, представники родин загиблих.

Чи плануєте організувати музей?

— Так, це наша велика місія. Гадаємо, що протягом п'яти років ми створимо реальний меморіал, в якому втілимо наші напрацювання. Наша ідея полягає в тому, щоб створити один з найбільш таких потужних цифрових музеїв про пам'ять у світі.

Ще цікаві гості "Ранку Вдома":

Медіа-партнери
Прямий ефір