У 20 років став батьком для двох підлітків — історія Нікіти та його молодших сестер у проєкті "Я не забуду"

Останнім часом у ЗМІ та соцмережах з'являються шокуючі новини про те, що в європейських країнах вилучають українських дітей до притулків або чужих сімей. Українські батьки борються за повернення малечі, залучаючи адвокатів, посольства та пресу, проте далеко не кожному вдається побороти систему іншої країни. Герою нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко це вдалося.

Нікіті Полянецькому лише 20 років. Він самотужки зміг повернути своїх сестер Дашу і Сашу з Німеччини. Хлопець готовий взяти на себе повну відповідальність за двох підлітків, але йому потрібна допомога. Для того, щоб Нікіта зміг стати повноцінним опікуном, йому треба мати власне житло або довгостроковий договір оренди.

Сестри мріють про власне житло, щоби брат зміг стати їх офіційним опікуном

11 лютого 2024 року Нікіта зустрів на Київському автовокзалі своїх молодших сестер — Дар'ю й Олександру Полянецьких. До цього вони не бачилися близько року, адже дівчата перебували в Німеччині. З того дня 20-річний Нікіта — єдиний дорослий в житті сестер. Він заміняє їм батька і матір, працює, аби забезпечити проживання своїх близьких. Сестри приїхали до студії програми "Я не забуду", бо бояться опинитися у дитячому закладі або в чужій родині. 

— З ким і де ви зараз живете? 

Дар'я: У Чернігові. З братом Нікітою на орендованій квартирі, поки не знайдемо власне житло. 

— Чому вам так потрібно зараз знайти власне житло?

Дар'я: Щоб брат отримав опіку над нами і щоб ми жили однією сім'єю. 

— Як ви зараз живете втрьох? Хто чим займається вдома, у кого які обов'язки?

Дар'я: Брат ходить на роботу, заробляє кошти на проживання. Ми займаємося домашніми справами. Як можемо допомагаємо по господарству, посуд миємо, прибираємо, їсти готуємо. 

Олександра: Я не люблю посуд мити, але люблю складати на місця речі.

— Чи ходите ви зараз до школи? 

Дар'я: Зараз ні. Ми повернулися з Німеччини посеред навчального року, тож нас нікуди не прийняли. Я закінчила дев'ятий клас, і, мабуть, у десятий вже не хочу йти. Хотіла б освоювати якусь професію. Мене цікавить б'юті-сфера: майстерність бровіста та нарощування вій. 

Саша закінчила четвертий клас, мала б бути у п'ятому. Ми з братом займаємося із Сашею вдома, щоб вона не забула програму. 

— Де ви жили раніше?

Дар'я: У селі Лукашівка (Чернігівська область, — ред.) разом із мамою. Втрьох у приватному будинку. Брат поїхав до Чернігова на навчання. Жили на гроші від господарства. Мама їздила в місто на базар, де продавала молоко, яйця та інші продукти.

Мами не стало 13 січня 2024 року. Тато помер за декілька років до того. 

— Чи маєте ви якихось родичів: бабусь, дідусів, тіток?

Дар'я: З татового боку є тітка, але ми не підтримуємо зв'язок. Більше немає родичів.

Волонтерка громадської організації, куди звернувся 20-річний Нікіта

Для того, щоб Нікіта зміг стати офіційним опікуном сестер, соцслужби висунули умову — наявність власного житла або довгостроковий договір оренди. Інакше дівчат доведеться віддати до притулку. Хлопець звернувся по допомогу до місцевої громадської організації "Чернігівська міська асоціація "Конкордія", і його повідомлення неабияк розчулило. Що саме написав хлопець, розповіла волонтерка Марія Малиновська.

— Розкажіть, чим займаєтеся ви і ваша організація? 

— Я ще є студенткою Національного університету "Чернігівський колегіум" імені Т. Г. Шевченка. Навчаюсь на факультеті психології. До громадської організації "Конкордія" я потрапила під час виробничої практики. Організація існує досить давно, займається різними напрямками. Основні: волонтерська діяльність і психологічна допомога дітям, підліткам, дорослим, сім'ям.

До нас надійшов запит. Повідомлення було досить коротким — були вказані дані дівчаток, описана основна потреба — в їжі: крупи, овочі. Було вказано, що треба в невеликих об'ємах, бо ніде зберігати. 

Ми зателефонували Нікіті, і на наступний день із ним зустрілися. Я запитувала формальні речі про місце проживання, дані дівчат та іншу базу. Але також нам було важливо прояснити додаткові напрямки допомоги, яку ми можемо надати: психологічну підтримку, матеріальну, інформаційну, юридичну підтримку чи контакти. На все це Нікіта відповідав, що в пріоритеті лише продукти харчування. Ми хотіли допомогти по максимуму. Я пам'ятаю слова Нікіти про те, що він до останнього не хотів звертатися і розраховував на власні сили. 

— Що скажете щодо Нікіти? В 20 років він готовий взяти на себе таку відповідальність.

— Так, не кожен дорослий чоловік може взяти таку відповідальність навіть за своїх рідних дітей. Нікіта для дівчаток є і найкращим другом, і братом, і батьком.

Власник квартири, в якій тимчасово мешкають Нікіта, Даша і Саша

Власник квартири, в якій зараз живуть Даша, Саша і Нікіта, не зміг приїхати до студії "Я не забуду", проте погодився поспілкуватися по відеозв'язку. Віталій Кирієнко розповів, що був знайомий із Нікітою ще до повномасштабного вторгнення. Хлопці разом працювали і час від час підтримували один одного. 

У квартирі, яку Віталій тимчасово віддав своєму другові, раніше проживали його мама, сестра та племінники. Наразі близькі Кирієнка перебувають у Норвегії, тож одразу погодилися допомогти Нікіті з житлом. Хлопець із сестрами сплачують лише за комунальні послуги.

Віталій Кирієнко пояснив, що оформити договір довгострокової оренди на цю квартиру теоретично можливо, але на практиці виходить дуже довго і складно. Причина — власниця квартири (мама Віталія) перебуває за кордоном, звідки складно оформлювати спільні документи, а комунікація з консульством рухається надто повільно.

У 20 років став опікуном для двох сестер-підлітків

20-річний Нікіта Полянецький завітав до студії "Я не забуду", аби розповісти, що сталося з їхніми батьками, чому дівчатам довелося продавати свої речі в Німеччині, як німецькі соціальні служби допустили проживання неповнолітніх дітей без дорослих та навіщо писав звернення до президента України.

— Я дивлюся на вас і для мене ви — теж дитина. Дитина, яка бере опіку над іншими дітьми. Вашим сестрам дуже з вами пощастило, бо не кожен брат взяв би на себе таку відповідальність — займатися опікою у 20 років. 

— Це не те, що я мушу чи хтось мене зобов'язує. Це мої сестри, мо сім'я. Так хочуть вони і так хотіла наша мама. Навіть коли вона хворіла в Німеччині, просила, щоб я не покидав дівчат, щоб ми попри все були разом. 

—  Що сталося з вашою мамою? 

— У мами почалися проблеми зі здоров'ям ще декілька років тому. Періодично турбувала спина та боліли ноги. Вона не сильно зверталася до лікарів: то не було можливості, то коштів. Минулого року ситуація ускладнилась —  у 48 років вона почала ходити з палицею. Дуже важко було пересуватися. Єдиний діагноз, який я можу сказати зі слів мами — грижа і проблеми з суглобами. 

Коли ситуація на Чернігівщині трохи заспокоїлася, з Німеччини повернулася наша сусідка в селі Лукашівка. Вона запропонувала мамі виїхати. Мама довго вагалася, але в травні поїхала.

— Ми почули від ваших сестер, що батька не стало кілька років тому. Що з ним сталося? 

— Він також хворів. Усе сталося дуже швидко, несподівано. Він був здоровим чоловіком, працював, допомагав по господарству. Одного разу у нього почав боліти шлунок, він не міг нормально їсти. В останній тиждень майже нічого не їв, усе було через крапельниці. Звенулися в лікарню — цироз. 

Лікували за цим діагнозом його в лікарні, потім перевели додому. Вдома я сам ставив йому крапельниці, робив уколи. Я б не сказав, що стан покращувався. Він попросився знову в лікарню. Декілька днів він там полежав, а потім був то при свідомості, то ні. Я просто подзвонив мамі і розповів про ситуацію. Прийшли з дівчатами до нього, побалакали, а наступного дня батька не стало.

Це було дуже тяжко. Він був ще досить молодим — 45-46 років. Коли зробили розтин, виявили онкологію відростка шлунку. 

— Коли мама і дівчата поїхали до Німеччини, ви залишилися в Чернігові самі?

— Я на той момент вже проживав у знайомого. Змінив роботу, бо потрібно було більше заробляти. Хотілося чогось досягати в майбутньому і на щось відкладати. Кожного дня ми з мамою і дівчатами переписувалися. Я дійсно дуже радів тому, що в Німеччині вони трішки розслабилися після життя в селі з господарством. У них стало більше вільного часу для себе.

— У Німеччині мама продовжила своє лікування?

— Так, після оформлення всіх документів мама мала змогу звернутися до лікарні. Почали проводити багато обстежень, багато аналізів. Це все довго тягнулося, а стан погіршувався. Вона вже більше не могла ходити. Після всіх цих обстежень поставили діагноз — онкологія. Ми з нею розмовляли постійно, але часом могла погано говорити або бачила те, чого не було. Вона знала, що цього немає, але вона це бачила. Марила.

— Як і хто вам повідомив, що мами не стало? 

— Все сталося також дуже швидко. Ще в обід дівчата були у мами в лікарні, але вона вже була не в свідомості. Я знав, що вона не може поговорити, але попросив дівчат покласти телефон біля неї. Казав їй, що вона сильна і все зможе.

Вона йшла на поправку. Її виписали, вона знову почала ходити, бігати по магазинам. Потім за два дні стан різко погіршився. Дівчата побули в неї і пішли додому перепочити. Через годину вже зателефонували і сказали, що мами не стало. Я не знаю, як я пережив той момент. Можливо, лише завдяки тому, що маю дівчат. Даша мені зателефонувала і повідомила. Я просто впав без сил. Кричав, плакав і бив підлогу. Не міг повірити. Коли її стан почав покращуватися, з'явилася надія. А за два дні її просто не стало.

Дівчата знайшли сили і продовжили ходити в школу. Через декілька днів почали продавати речі, меблі, техніку, щоб мати кошти на життя. Вони назбирали певну суму, якої вистачило на переїзд, певний обсяг документів і ще на півтора місяці життя в Україні вже всім разом.

— Як іще протягом місяця дівчата жили в Німеччині удвох? 

Дар'я: У мами на картці навіть залишались якісь кошти, але на наступний день її заблокували. Нічого не можна було звідти зняти. Ми продавали все, що купували в квартиру: квіти, посуд, шафи, телевізор, холодильник, кухню. Деякі запитували, чому продаємо. Деяким я розповідала ситуацію. Купували переважно українці. 

— Нікіто, наскільки я знаю, вам не відомо, де похована мама?

— На жаль, ні. Коли дівчата були ще в Німеччині, то після смерті мами ходили до крематорію та до РАЦСу. Там їм повідомили, що Німеччина повинна виділити певну суму коштів на процедуру кремації і похорону, а потім ми зможемо забрати урну й перевезти до України. Було назначено дату і час, коли приходити на цю процедуру. Вони прийшли, а їх поставили перед фактом, що оскільки немає повнолітніх родичів саме в Німеччині, то кошти не мають права нікому виділити. Наша знайома, яка з дівчатами пішла, — це просто знайома. 

Було прийнято рішення поховати на території міста за рахунок міста. Як потім мені пояснювали, протягом пів року від моменту смерті можна через певні служби та інстанції звертатися від імені України до Німеччини. Але там суми сягають навіть 5000 євро. Як наразі вирішити це питання — я не знаю. Ніхто мені не дав точної відповіді. Лише попереджали, що цим всім служби займаються.

— Дівчата ще протягом місяця перебували в Німеччині, і їм не повідомили, де поховали маму?

— Ні, зовсім. 

— Неповнолітніх дітей соціальна служба Німеччини мала би забрати або до притулку, або до тимчасової сім'ї. Чому цього не сталося?

— Так, це повинно було відбутися протягом двох-трьох днів. Я не маю відповіді на питання, чому цього не сталося. Можливо, мама нам звідти допомагає. Я просив її про те, щоб дівчат не забрали.

Я звертався до певних служб у Німеччині, які займаються цими питаннями. Вони казали, що документи ще не надійшли. Я намагався до них додзвонитися протягом двох тижнів — то зайнято, то повісили слухавку. Коли додзвонився, мені казали, що за цей час ми вже повинні були все знати.

— То як вам вдалося повернути сестер? 

— Я знайшов певних людей, котрі мені допомогли, підказали, як оформити документи. Мене попереджали, що оскільки я лише брат, який до того ж не може виїхати до Німеччини, то це може затягнутися на роки. У той час дівчата вже стали б повнолітніми. За місяць я оббив пороги всіх юристів, нотаріусів і всіх, кого тільки можна було. Телефонних розмов було безліч і вдень, і вночі.

— Нікіта, я знаю, що ви навіть зверталися до президента. Розкажіть про це. 

— Так, я звертався в електронному листі до президента, а також у Державну прикордонну службу — якщо дівчат все ж таки заберуть соціальні служби Німеччини, щоб я мав змогу виїхати до них. Звертався декілька разів, і мені відмовляли. Ні про маму, ні про дівчат у мене не було жодного папірця на руках. Від мене вимагали оригінали фотографій, ще й підписані електронними підписами. Документи повинні бути завірені одночасно і в Німеччині, і в Україні. А хтось казав, що це не є поважною причиною для виїзду. 

Були служби, з яких телефонували з особистих номерів в неробочий час і ставили некоректні питання типу: "А якщо мама знала, що вона помре, навіщо вона взагалі туди поїхала?". 

В листі до президента я описав усю ситуацію і обіцяв, зобов'язувався, що я поїду, заберу дівчат і повернусь, що я не втечу. У мене навіть намірів таких не було. Це чужа країна, хоч там і немає війни.

— Коли дівчата повернулися до України, ви звернулися до соціальних служб, аби вас зробили офіційним опікуном?

— Певний час дівчата ще жили зі мною незаконно, поки в нас на руках були ще не всі документи з Німеччини. Минуло майже два місяці, коли ми звернулися до соціальної служби. Основними критеріями були умови життя і саме житло — або офіційна довгострокова оренда, яку, на жаль, ми не можемо собі дозволити, або власний будинок. Будинок у нас є в селі, де ми росли і жили весь час. Але це село на дев'ять будинків. Там до війни навіть автобуса не було. Немає ні магазину, ні роботи. До міста — 10-15 кілометрів. 

Я був там зовсім недавно. Будинок стоїть, але там майже рік ніхто не жив, не опалював, не доглядав за всім. На кухні шпалери почали відпадати разом із фанерою, яка трималася на стелі. Прибудова почала відходити, осідати і відвалюватися. Якщо вона впаде, з'явиться просто дірка в стіні. Відремонтувати можна, але ми говорили з дівчатами на цю тему — ми не плануємо там залишатися. 

— А хіба цього будинку не достатньо, щоб у вас значилося це житло, щоб оформити опікунство?

— Щоб оформити опіку, я повинен там жити. 

— Місцева влада вам якось допомагала?

— Міська рада зв'язалася зі мною і дала слово, що вони допоможуть у цій ситуації. Вони звернулися до місцевих депутатів. Один із них відгукнувся і виділив 20 000 гривень на оренду житла. Але з того моменту, як нам виділили кошти, минув певний час, який ми б уже могли жити на квартирі, але опіка ще не оформлена. Час тягнеться знову, з'являються якісь питання щодо лікарні, підписів чи ще якихось документів. Зараз проблемно влаштуватися до школи. Ці два місяці ми б бігали з папірцями. Два місяці минули, кошти закінчились і нас би просто вигнали на вулицю. А опіка так і не була оформлена. Тому я їх просто зараз зберігаю. 

Я не хочу весь час тинятися по орендованим квартирам, звідки нас можуть у будь-який момент вигнати. Я хочу якийсь куточок для дівчат, для себе. Щоб можна було повернутися до себе додому і сидіти там спокійно. Мати свій куточок у світі.

— Ким і де ви працюєте? Скільки заробляєте? 

— Я працюю в піцерії. Раніше був там барменом, зараз перейшов на офіціанта. Отримую мінімалку. Вів сторінку закладу Instagram — це були додаткові кошти. Брався і за проєкти для іншого кафе. Але це все одноразово і не постійно. Загалом за місяць 10 000 гривень — це стеля. Наразі цього достатньо, бо ми сплачуємо лише 2000 гривень за комунальні і не ходимо до школи. 

— Жодних виплат від держави ви зараз не отримуєте?

— Ні.

Родина Полянецьких відкрила збір на власне житло. Зібрана сума становить понад 190 000 гривень. Орієнтовна вартість житла — понад мільйон. До збору вже підключились волонтери, організації та просто небайдужі українці.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Військовий хоче віднайти свого лікаря-рятівника — історія Ігоря Кучерова у проєкті "Я не забуду"
• Допомагає на прифронтових територіях в образі Пікачу — історія японця Чуджо Хідето
• Після ампутації ніг освідчився коханій: історія кохання бійця ЗСУ, яке перемагає навіть війну
• 3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"
• Найважче поранення обличчя за час війни: історія 29-річного Владислава у проєкті "Я не забуду"