Спортивний психолог — хто він і навіщо потрібен: "Утро Дома" з Олександром Гринем

Спортивна психологія як окремий напрям з'явилася відносно нещодавно. Хоча цими питаннями почали займатися ще наприкінці ХІХ століття. Найчастіше роль психолога виконував тренер, однак його головна задача — спортивні досягнення підопічних.

Які завдання спортивного психолога і з якими запитами сьогодні звертаються до нього професійні спортсмени — розповів професор Національного університету фізичного виховання і спорту України, спортивний психолог Олександр Гринь в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— У чому конкретно різниця між звичайним психологом і спортивним психологом? Є якась різниця в навчанні, освіті, специфіці роботи?

— Психологія, вона багатолика: інженерна психологія, психологія праці, вікова, соціальна, зокрема і психологія спорту. Зрозуміло, що психологія спорту більшою мірою пов'язана з вивченням особистості людини, її психіки, яка проявляється у специфічних умовах діяльності.

Це профільна дисципліна. У більшій мірі цими питаннями почали займатися ще наприкінці ХІХ століття. Скажімо, ось у цій спрямованості саме спортивній вона отримала свій розвиток, як би дивно це не прозвучало, після Жовтневої революції — у 20-ті роки. Але це був період дуже непростий. Після Першої світової війни. І не до цього було тоді. А потім сталося те, що сталося. Я маю на увазі Другу світову війну. І скажімо так, з 1952 року, коли були відновлені змагання Олімпійські, Олімпійські ігри 1952 року, і наші спортсмени в них брали участь, дуже чітко вималювалася важлива значимість психологічного чинника. Спорт демонстрував перевагу політичного ладу. У 1956 році в Ленінграді відбулася перша Всесоюзна нарада з психології спорту, де було ухвалено рішення розвивати цей напрям. У 70-ті роки цьому вже надавали дуже важливе значення. Достатньо згадати прізвище Войцеховський Сергій Михайлович, донька якого була олімпійською чемпіонкою.

Він, наприклад, в 1973 році, після провальних виступів радянських спортсменів на чемпіонатах світу, був призначений головним тренером, в якості якого пропрацював до 1983 року, тобто досить пристойний час. Так от, він один із перших запросив кваліфікованого фахівця, який успішно працював.

— А є різниця для спортивного психолога, працює він, наприклад, з футболістами, або з художньою гімнастикою?

— Усе ж футбол не дарма вважається у світі спортом номер один. Це командна гра. На поле виходять 11 осіб. Звичайно, для того, щоб створити цю команду, треба, щоб люди мали ту ж психологічну сумісність, треба сформувати певний позитивний клімат у команді, або атмосферу. Тобто треба вирішити дуже багато не тільки психологічних, але й соціально-психологічних моментів. Це командна гра. Є так звані індивідуальні види спорту. Там, де сам спортсмен відповідає за себе, за свої досягнення.

12 років я працював у якості психолога юнацьких та молодіжних збірних команд України з футболу, аж до кінця 2018 року, починаючи з 2007 року разом в тренерському штабі Олександра Борисовича Головка, колишнього футболіста. І, звичайно, мені було дуже приємно, коли на нинішньому чемпіонаті Європи, половина команди з 26 людей, які були в заявці, 13 — це ті, з якими я безпосередньо працював, і яких я знаю з 16 років.

— З чим найчастіше звертаються спортсмени?

— Величезна кількість різних проблем, починаючи від побутових, романтичних, враховуючи вік, юнацький, молодіжний, закінчуючи суто професійними: невпевненість, комплекси і так далі. А просто так звернеться мало хто. Це треба знайти в собі сили, адже психолог часто розглядається, як людина, яка повинна надати якусь чи не психіатричну допомогу.

— Не хочуть визнавати, що щось не так?

— Так. Не хочуть показати свою слабкість. Але це не слабкість, це, навпаки, сила. Я можу наводити цілу низку прикладів. Всім відоме ім'я Зінченко Саша. Коли він вперше потрапив на збір, він, напевно, тільки мріяв виходити в основному складі. Це було в 2013 році. Але через півтора місяця він вже був гравцем основного складу. А ще через півтора місяця він був визнаний одним із найкращих півзахисників турніру. Хлопчику було 16 років. Тоді ми увійшли до фінальної частини чемпіонату Європи. Туди входять не 24 команди, як сьогодні, а вісім команд. Можна було вважати, що це випадковість. Але в 2015 році вже дорослими юнаками ми точно так само потрапили до фінальної частини чемпіонату Європи в Греції. І ось, повертаючись до того, з чого ми почали, останнє було зібрання команди. Ми знали, що в цьому складі ми вже не зберемося, з тим, щоби визначити найкращого гравця команди в межах турніру. Значить, голосувала окремо вся команда, і окремо — тренерський склад, куди і я мав честь входити. Всі хлопці однозначно вирішили, що найкращим був Олександр Зінченко, так само і тренерський склад. І коли йому вручили м'яч з підписами всіх футболістів, всього тренерського складу, він мав щось сказати. І мені було приємно, що він сказав: якщо ставитися до психології серйозно, то це працює.

— Ви можете, спостерігаючи за тренуванням, зрозуміти, що у когось явно є проблеми, з погляду колективу, своєї функції в ньому?

— Спостереження і є частиною ось тієї візуальної діагностики, яка дозволяє доповнити картину. Якщо ми говоримо про психологічний діагноз, є спеціальні процедури. У нас так склалося, що десь після 2012 року, це не обговорювалося, в день гри вся команда була у мене на експрестестуванні. Це вже було комп'ютерне тестування, яке значно полегшувало і прискорювало процес отримання інформації. І з цією інформацією я приходив до головного тренера. Іноді я міг прийти і сказати, що я хотів би ось тут помилитися, але, як правило, в більшості випадків те, про що я говорив, і там, де я, скажімо, висловлював своє побоювання, воно підтверджувалося. Тренера не цікавить величезний потік інформації, йому потрібні такі дані, які мають хоча б вірогідну прогностичну цінність.

— У нас двічі був у гостях наш олімпійський чемпіон Жан Беленюк. Після Олімпійських ігор в Токіо він розповів про те, що перед змаганням у нього була складна травма. Він ризикував потім всією своєю кар'єрою, більше того, він цю травму приховав заради того, щоб все-таки брати участь, і переміг. Як ви ставитеся ось до цього "перемога будь-якою ціною"?

— Я наведу слова Сергія Войцеховського, я вже про нього говорив, це феноменальний тренер, я вважаю його суперавторитетом. Він говорив, буквально, наступне, це було майже його кредо: "В нашому житті значно більше тих, хто відмовився, ніж тих, хто програв".

Якщо ти в душі спортсмен, якщо у тебе істинно спортивний характер, то зрозуміло, що ти будеш використовувати всі шанси для того, щоб продемонструвати високий результат, незважаючи на те, що можливо, у тебе є якісь проблеми зі здоров'ям у фізичному плані. Інша справа, що, звичайно, це певний ризик. Але, тим не менш, це дійсно людина, яка проявляє ось ці бійцівські свої якості. До речі, Жан — наш випускник. Він закінчував у нас на кафедрі магістратуру за спеціальністю "Психологія спорту". Крім того, він у мене проходив практику магістерську, і до речі, проявив себе, незважаючи на те, що дуже зайнятий був у той період часу, з дуже позитивного боку.

Також у нас є випускниця Вікторія Ус, яка вписала своє ім'я, незважаючи на те, що не завоювала медалей на Олімпійських іграх в такому екзотичному виді спорту, як гребний слалом. Дуже цікава історія: в 2012 році я її зустрів, вона тоді у нас навчалася в університеті на бакалавраті, в такому сумному стані. А я її добре знав, і питаю: "Віка, що таке?". А вона відповідає: "Я трошки в такому стані засмученому, не отримала ліцензію в Лондон". Я кажу: "Що сталося?". А вона мені: "Ну там якось так склалося не дуже добре, я себе погано почувала, прихворіла напередодні". І назвала мало не 16 сотих, яких їй не вистачило. І я їй сказав, що коли ти закінчиш у нас бакалаврат, це буде 2015-й рік, попереду — Олімпіада в Ріо-де-Жанейро. І що ви думаєте? Навчаючись у нас на кафедрі, вона завоювала ліцензію, і вперше в історії свого виду спорту потрапила до Ріо, де стала 12-ю. При тій конкуренції, при розвитку цього виду спорту в інших країнах — це супер.