"Спеціальний репортаж": жінки в окопах Донбасу — чому українки йдуть на фронт

Україна запроваджує обов'язковий військовий облік для жінок низки професій. Хто вже зараз служить на Донбасі, чому українські жінки йдуть в армію, в яких побутових умовах жінки служать на передовій, як ставляться до жінок в окопі чоловіки — про це у проєкті "Специальний репортаж" телеканалу "Дом".

Автор репортажу — Олександр Махов.

Цього року українські жінки мають стати на військовий облік. Про призов і тим паче відправлення на війну не йдеться. Але вже зараз у Збройних силах України служать понад 30 тис. жінок. Це стрільчині, кухарки, медикині — вони командують підрозділами.

Дарині лише 20 років. Вона прийшла до військкомату, щойно досягла повноліття. Одразу записалася до піхоти, пройшла навчання, і тепер вона — на Донбасі.

"Усі здивувалися моєму віку — дівчина, і служити. Пішла до піхоти. Навчання спочатку відбула, а потім приїхала на ППД, і потім одразу приїхали сюди. Буквально три дні — у мене шок. Я приїхала сюди одна, нікого не знала, і одразу на передову. Було тяжко. Потім відправили на пости заступати", — розповідає дівчина.

Незважаючи на невеликий досвід, Дарина вже легко жонглює військовими термінами та розуміється на тактичному положенні.

"Навчилася тут більшого, ніж на навчанні. Навчилася тут із "покемона" стріляти (кулемет Калашникова, сленгова назва — від абревіатури ПКМ, — ред.), заряджати, розряджати, чистити. Автомата навички вдосконалила. З кулемета стріляти, також розбирати, чистити. А потім мені дали мою зброю — АГС. Сказали: ось твоя зброя, вчися. Навчилася за тиждень розбирати, збирати, чистити, стріляти", — продовжує Дарина.

Вона зізнається: найважчими були перші дні на Донбасі. Хотіла все кинути та поїхати.

"Був перший місяць, коли було важко. Я нічого не розуміла, відчувала себе не у своїй тарілці, було некомфортно, опускалися руки. Але з підтримкою людей і з підтримкою товаришів зі служби все обійшлося. Я зрозуміла, що я, як усі, повинна опанувати себе", — розповідає військова.

Дарина каже, що морально була готова до важкої фізичної праці та до можливих стереотипів щодо жінок на війні. І змогла постояти за себе.

"Було таке спочатку. Але потім вони побачили, що я можу також дрова рубати, різати, носити, тягати, будувати, бачать, що я цвях забити вмію. І вони бачать, що мала, але не буду на кухні стояти. Іноді трапляється — "посидь, ми за тебе постоїмо". Я відповідаю: це мій час, я відстою свої години, померзну. На рівні — значить на рівні", — говорить Дарина.

Дарина живе у бліндажі — армійському укритті — разом із чоловіками.

"Моє ліжко, тут я прикрасила, нічне світло. Прийшли з посту, носимо дрова сюди постійно, щоб були. Воду гріємо, щоб помити посуд, щоб ноги помити. Тут невелика мінікухня, свої ласощі, свої заначки. До всього звикнеш, як ти його зробиш: ті самі полички приб'єш, шафа. Головне, затишок собі створити, щоб почуватися комфортно. Не п'ятизірковий готель, але нормально. Спати є де, два матраци в мене, спиш собі, як немовля", — каже дівчина.

Аліна тим часом господарює на кухні. Для неї це перше відрядження на Донбас.

"Дуже швидко сплинув час, і я не встигла зрозуміти, як опинилася тут, на передовій. Було страшно їхати", — розповідає вона.

Коли вже приїхала на фронт, відправили працювати на кухню. Щодня її робочий день починається з шостої ранку і триває аж до самого вечора. Усі бійці мають бути нагодовані. Зізнається — готує, як на невелике весілля.

"Спочатку боялася, що не вгадаю з порціями. Тому що вдома не стільки людей. Але з третього разу вгадала норму, кількість продуктів, і так пішло", — продовжує Аліна.

Продукти на кухню привозять раз на сім днів. Каже, всього надміру: і фруктів, і овочів, і м'яса.

"У нас розподіл на тиждень, і навіть залишається багато. Приготувати можна все. Було б бажання. І пиріжки спекти, і млинці, і навіть торти тут пекла. Хлопці побудували мені пічку, в якій я можу спекти й смачно приготувати все, що хочеш. Борщі, супи, картопля, навіть м'ясо печене. М'ясо дають хороше, і забезпечення хороше. Якщо я їх смачно не нагодую, то вони не матимуть сил, вони не зможуть витримувати всі навантаження. І не важливо, що кажуть, що кухар. Тут я якось підтримую", — наголошує Аліна.

Але головне — виконувати свою роботу, якою б вона не була, чесно та віддано. У цьому Аліна абсолютно впевнена.

"Тут, як то кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. Тут як ти спочатку поведешся, так до тебе й ставитимуться. Я намагаюся тут не відставати від хлопців. Вони рубають дрова — я дрова ношу. Іноді навіть сама намагаюся рубати... Але сокиру вони забирають і не дають. Дрова принести, розпалити грубку, принести води, сніг прибрати — я намагаюся нарівні з хлопцями, щоб не було такої різниці, що я жінка, а вони чоловіки, і я отримую таку саму зарплату, як вони, але роблю менше. Ні. Я гадаю, це правильно — не ховатися за тим, що я жінка. Якщо ти підписала контракт, то будь добра, стисни кулаки й працюй на рівні з усіма", — каже вона.

Обидві дівчини служать у підрозділі Володимира. Він каже — жодних послаблень не дає. Мовляв, тут, в окопах, усі рівні.

"Різниця завжди є: то чоловік, а то жінка. Але для кожного є своя робота. Якщо чоловік копає, то вона може тримати мішок. Якщо чоловік дрова рубає, значить, вона може занести їх, скласти, розтопити. Ніхто не проти жінок в армії. Але треба зважати на те, що ніхто не робитиме тут умов для них. Все буде нарівні з чоловіками. Треба воювати, нести зброю, копати, працювати нарівні з мужиками", — наголошує командир підрозділу ЗСУ Володимир.

Для Оксани рішення їхати на Донбас було виваженим та обдуманим. Вона 25 років пропрацювала медикинею у районній лікарні, а тепер вирішила свій досвід та знання використати на фронті.

"Я люблю свою професію. Маючи таку спеціальність, хотілося просто бути корисною на фронті. Бути корисною хлопцям, які захищають нашу державу. І себе випробувати у цих умовах — чи зможу, чи не зможу. Такий неспокійний характер у мене чи що", — каже військова медикиня Оксана.

Вже впродовж 5 років вона переносить усі тяготи служби й під обстрілами вивозить та рятує своїх товаришів за службою. За цю нелегку працю її нагородив президент України.

"Президент нагородив мене годинником з українською вишиванкою. Там з іншого боку написано: "Від президента Володимира Зеленського". Знаєте, це дуже приємно та дуже відповідально. Дуже приємно, що тебе відзначили, що хтось про тебе знає та думає, що ти тут робиш свою роботу. Я не героїня. Я звичайна людина. Я просто люблю свою роботу. Роблю свою роботу. Але дуже приємно, що хтось її помічає, не забуває, що ти є тут", — каже Оксана.

Вікторія Дворецька прослужила в українській армії понад 7 років — із перших днів війни. Отримала офіцерське звання та очолювала підрозділ, де були одні чоловіки.

"Відкритих "підкатів" до мене не було. Бо ніхто не наважився б. Усі знали, що можна й отримати біля ноги чергу з автомата. Були нюанси. Вони ж у вічі не кажуть. "А що, ми повинні слухатися жінку". Але — одна ситуація, друга, третя, якийсь обстріл, бойова ситуація — воно згладжується. Зрозуміло, що ти не будеш для всіх хорошою", — ділиться військова.

Кілька місяців тому Вікторія звільнилася до запасу й зараз допомагає ветеранам. Каже, жінкам треба бути готовими відстоювати свої права в армії — без вихідних і свят.

"Треба бути готовою до того, що у нас, наприклад, усі командири, які командували, воювали всі однаково, але ймовірність — що чоловіки будуть нагороджені... До жінок рідше таке ставлення, і жінці треба пахати вдесятеро більше. У нас чоловіки-командири могли в запій піти, і все одно казали, що "він нормальний мужик". А ти пахаєш по 24 години на добу, і такі всі — ну, норм. Жінкам треба доводити, і це насправді ситуація, яку потрібно перерости. 5-10 років", — каже Вікторія Дворецька.

Радниця з гендерних питань командувача Сухопутних військ Наталія Калмикова каже, що в армії досі існує упереджене ставлення до жінок.

"Рідше жінку розглядають як командира. Тому що чоловікам важко уявити, як ними командуватиме жінка", — каже вона.

Проте з 2018 року жінкам в українській армії відкрили доступ майже до всіх військових спеціальностей.

"У 2018 році було змінено законодавство, й жінки отримали можливість обіймати офіційно бойові посади. Невелика частина залишається закритою, як служба на підводних човнах та робота з вибухонебезпечними речовинами. Але сьогодні опрацьовують нормативну базу, щоб відкрити жінкам можливість обіймати й ці посади. Питання гендерної інтеграції на рівні законодавства спрямований не на те, щоб жінки прийшли та стали підводницями, а на те, щоб кожна людина незалежно від статі мала можливість виконувати ту роботу, до якої вона відчуває поклик і в якій вона може себе реалізувати", — продовжує Наталія Калмикова.

Наразі в українській армії понад 100 жінок очолюють взводи у Збройних силах. Радниця з гендерних питань переконана, що залучення жінок до командування дасть змогу швидше дійти до досягнення миру на Донбасі.

"Це вимога розбудови миру. Усі кроки, які прокладені в національному плані дій згідно з резолюцією ООН, базуються на науковій основі, яка довела, що там, де жінки беруть участь у розв'язанні конфлікту, там, де жінки допущені до ухвалення рішень, як у секторі оборони, так і в перемовинах під час встановлення миру, — мир стійкіший. У цьому зацікавлена будь-яка країна", — акцентує вона.

Мріє у майбутньому очолити підрозділ і двадцятирічна Дарина. Вона хоче отримати офіцерське звання та побудувати військову кар'єру.

"Хочу піти до Львівської академії, вчитися на офіцера. Подивлюся за своїм бажанням. Подивлюся, на чому я розуміюся. Треба зважити всі плюси та мінуси. Натомість дітям буде приємно, скажуть: у мене мама — військова", — каже вона.

Зустріти жінку в окопах на Донбасі тепер можна набагато частіше: вони зараз — кожна десята бійчиня. І загалом їхня кількість у військах порівняно з 2014 роком збільшилася більш ніж удвічі. Щороку жінкам більше довіряють та залучають до виконання найбільш відповідальних завдань.