Про вистави під час війни, викладання в університеті та зміни у мистецтві: режисер Станіслав Мойсеєв у програмі "Точка опори"

Станіслав Мойсеєв — театральний режисер, заслужений діяч мистецтв, народний артист України. У 1996 році очолив Київський академічний молодий театр, а з 2012-го по 2017-й був художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. У його доробку понад 50 вистав, поставлених у різних театрах України та за кордоном. Доцент кафедри акторського мистецтва Київського національного університету театру кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. У 2014 році увійшов у топ-10 найвпливовіших театральних режисерів за рейтингом "Дзеркала тижня". Має двох синів. Одружений з акторкою Римою Зюбіною.

У розмові з ведучою програми "Точка опори" Світланою Леонтьєвою Станіслав Мойсеєв розповів про те, де зустрів війну, про викладання в університеті, про знакові вистави та емоції при їхньому створенні. Також режисер поділився історіями про сина, який займається військовою журналістикою. 

Про Другу світову та схожість промов Путіна і Гітлера

— До якої категорії людей ви увійшли: до тих, хто до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення Росії, чи до тих, хто відчував невідворотність війни?

— Дуже багато багато людей не вірили в можливість війни попри тривожні новини напередодні 24 лютого. Це лякало і насторожувало з одного боку. З другого ж боку неможливість таких дій не те що заспокоювала, а певним чином відсувала їх вбік. Хоча, якщо тверезо дивитися на історію Росії — її дії в Грузії, Сирії… Але це захисна реакція — людина не хоче, щоб відбулося щось жахливе. 

— Ви народилися у Харкові, в місті, яке одним із перших почали бомбардувати, і досі воно перебуває під потужним вогнем. На початку березня ви поділилися у Facebook спогадами бабусі і матері про нальоти фашистської авіації у Другу світову війну. Що б вони сказали про нинішню війну, якби могли?

— Страшно уявити. Бабусі вже дуже давно немає, мами — близько восьми років.  Це трохи виглядає ненормальним, але слава богу, що моя мама не дожила до цих подій.  

— Що розказували вони вам про Другу світову?

— Мамі було дев'ять років. Часто згадували, скільки разів Харків переходив з рук в руки — близько трьох разів. Бабуся розказувала про випадок, коли німці везли наших військовополонених радянських, а мама несла якийсь пиріжок чи яблуко комусь дати. Німець її тоді вдарив і відігнав. Але розказували й інші історії — про те, як німецькі офіцери часто давали їжу дітям і проявляли людські якості на фоні того, що нам завжди вбивала в голову радянська пропаганда, і того, що зараз демонструє Росія. Це варварство і глибоке середньовіччя. Що їм зробила Буча, Гостомель, Маріуполь?

— Чому, на вашу думку, історія повторюється? Зокрема з Харковом.

— Історія загалом схильна до ходіння по спіралі, кожен раз трохи інший виток. Але виникає дуже багато паралелей. Нещодавно хтось аналізував один з виступів Путіна і порівняв текст його промови з промовою Гітлера — майже одне й те саме. Я не думаю, що його спічрайтери брали тексти Гітлера буквально, гадаю, це на підсвідомому чи генетичному рівні. 

— Де ви були 24 лютого? Як пережили перші дні війни?

— Перші два тижні війни провів Києві. Рано-вранці мене розбудила студентка-режисерка. Під час дзвінку я вже почув вибухи. Було враження, ніби під моїм балконом стартує ракета і йде крізь хмари. Був якийсь туман, дійсність сприймалася ніби крізь вату. У зв'язку з проблемами зі здоров'ям я загалом лежав. На дивані біля телевізору з новинами і з телефоном в руці цілодобово. Поїхав восьмого березня. 

Зазвичай у мене в машині грає музика, але коли їхав через Польщу в Литву, все вимкнув. Не міг слухати музику чи читати більше місяця. Коли в Литві мені запропонували зробити виставу, я жахнувся. 

— Але згодом ви все ж таки змогли?

— Якось зміг. Напевно через те, що вистава була про війну. Ніщо інше я б не зміг зробити. 

Про війну у виставах за кордоном

— У квітні 2022 року ви поставили у Литві виставу "Спіраль війни". В ній грають багато випускників ваших курсів. Що це за вистава, про що вона?

— Це класична документальна вистава, яка збудована на свідченнях і монологах самих учасників проєкту, а також двох запозичених монологах студентів цього курсу. На репетиціях ми читали купу текстів та інтерв'ю. Одна з дівчат розмовляла зі своїм знайомим зі школи в Херсоні, нині він вже став її чоловіком. Він військовий вертольотчик. Я намагався сформувати такий контекст, який би охоплював не всю Україну, але більшість найбільш постраждалих регіонів. У виставу ввійшло близько шістнадцяти текстів. Ми відібрали їх із сорока матеріалів. 

— Як виникла ідея цієї вистави?

— Литовці мене попросили зробити її, з'явився меценат, який був готовий фінансувати. Я тоді не був готовий щось робити взагалі. Але вони надавали всі умови і фінансування, тож я зрозумів, що ми хоча б так маємо зробити свій внесок в перемогу і в майбутнє. З цією виставою ми об'їздили майже всю Литву.

— Як литовці сприймали "Спіраль війни"?

— По-різному. У великих містах, європейських культурних центрах, одне сприйняття, але є маленькі містечка з архаїчною традиційною публікою. Я був присутній не на всіх виставах, але актори розповідали, що якось підійшла якась вчителька чи навіть режисерка народного театру і запитала: "А чого ви так багато матюкаєтеся? Чим же ви, українці, тоді відрізняєтеся від росіян?"

Приходили не лише литовці, а й українці, які виїхали туди. Для них це було дуже болісно, багато хто не витримував і виходив. На перший показ приїхали мої друзі з України — дуже плакали. 

— Яке головне завдання цієї вистави у Європі?

— Вона не претендує на те, щоб комусь подобатися. Вона просто є відбитком певних категорій наших співгромадян, які опинилися в різних умовах: від військових до жінки з Маріуполя, яка ховалася в драматичному театрі, потім вийшла за чаєм, а коли повернулася, театр вже лежав. 

— Вашу виставу "Четверта сестра", яка успішно довгий час йшла на сцені Молодого театру, журналісти назвали антипутінською. Її автор, польський драматург Януш Гловацький, написав своєрідну пародію на чехівські "Три сестри". У цій виставі висміяли пострадянську Росію. Чому журналісти назвали її антипутінською, а не антирадянською?

— Я не знав, що її назвали антипутінською. Одна з перших рецензій була в російській газеті "Комерсант". Там був підзаголовок про те, що режисер Станіслав Мойсеєв підтвердив славу антиросійського режисера, поставивши після "Московіади" "Четверту сестру". Я почав жартувати, що якби такий підзаголовок вийшов на років 20-30 раніше, то я б сидів у якомусь іншому місці. Насправді вистава зроблена з великим співчуттям до головних персонажів, попри всю сатиричність і гостроту.

— Не було бажання на цю виставу відтворити?

— Насправді ми якраз взяли "Четверту сестру" зараз для аналізу. Коли я почав слухати текст, був шокований. Зараз він набуває дуже актуальних рис, ставити треба негайно. Мабуть я це зроблю наступного року (2023-го — ред.) в Грузії. 

— Ще одна ваша знакова вистава — "Масара" литовського драматурга Марюса Івашкявічюса. Важка, брутальна, з ненормативною лексикою. У першій сцені — родина, яка мешкає на Донбасі, обідає, коли раптом на стіл звалюється крісло літака з тілом жінки. Прем'єра відбулася у Польщі та Литві у 2018 році, а в Україні не відбулася. Як сприйняв її глядач там і чому в Україні прем'єри не було? 

— Гадаю, український театр ще не зовсім готовий до подібних текстів і подібної відвертості. Ми робили читання в театрі Франка, в якому я тоді був. Головного героя і прототипа свого роду Сатани, Путіна і Гітлера, читав Богдан Бенюк. Ми запросили на читання донецьку спільноту, яка після 2014 року переїхала до Києва. Коли ми почали обговорення, вони сказали, що цього недостатньо — треба ще відвертіше говорити про такі речі. Мене це страшенно вразило і порадувало. 

Ця вистава не лише про Донбас. Це дуже складний синтез різних асоціацій і проблем, які розглядаються автором. П'єса була написана конкретно для литовського національного театру. Прототипами персонажів були конкретні актори, їх прізвища звучали в виставі. Коли ми ставили її в Польщі, довелося міняти на польські прізвище. Польські актори трохи інакше до цього поставилися, тому ми лишили лише імена без прізвищ. Ця вистава має адаптуватися в кожній країні до тамтешнього середовища.

Про студентів

— Ви вже багато років ведете і акторський, і режисерський курси. Цьогорічний курс студентів чимось відрізняється від попередніх?

— Усі студенти дуже подорослішали. На останніх заняттям перед війною були одні діти — безхмарні, легкі, веселі, відкрити життю, перспективам і майбутньому. Коли ми зустрілися вже під час війни, вони не лише подорослішали, а й стали обтяженими думками і роздумами про те, що їм робити далі. Дехто почав замислюватися над тим, чи потрібно зараз акторство взагалі, що буде з театрами, що будуть грати. 

— Один із твоїх студентів акторського курсу Антон Сокол пішов служити до Збройних Сил України. Ви навіть збирали на дрони для його підрозділу. Ви зараз з ним спілкуєтеся?

— Хлопці і дівчата з курсу з ним контактують. Я давно розмовляв. Останній раз він телефонував з питанням його подальшого навчання і можливості взяти академвідпустку. Якщо все буде "слава богу", він повернеться до навчання, але вже на інший курс. Завжди шкода, коли такі хороші і перспективні студенти з головою випадають з процесу. Але це стовідсотково усвідомлені дії людини.

— Ваші студенти про цю війну написали вірші. Ваша дружина Римма Зюбіна їх навіть читала. Як вони вам? 

— Вони створили блог на тему рефлексії пов'язаних з війною подій. Це дуже цікаво. Я про фантастичну щирість і відсутність страху говорити правду.

Про сприйняття російської культури 

— Як ви зараз ставитеся до російської культури — до Чехова, Достоєвського, наприклад?

— Я не належу до категорії радикально налаштованих людей в цьому питанні. Культура залишиться тим, чим вона є, незалежно від бажання сорокамільйонного українського народу. Так було і з німцями, коли видатна німецька культура, неймовірно значуща в історії людства, змогла породити монстра, який зомбував цілу націю. Така ж історія відбулася і відбувається зараз в Росії.  

— Але Вагнера в Ізраїлі й досі не виконують. 

— Це інша справа, бо Вагнер — це ідеологія. Інша справа —  у нас вивчається, наприклад, курс історії російського театру. Чому він виділений? Чим гірші французькі, німецькі, польські, британські?

Про звикання до війни

— У березні від російської ракети загинула акторка Молодого театру Оксана Швець, з якою ви працювали. Це єдина ваша близька втрата цієї війни?

— Втрат дуже багато серед нашого кола, не лише через прямі влучення чи вибухи. З життя дивним чином пішло дуже багато людей. Не можу не згадати про композитора Юрія Шевченка — мого близького друга і співавтора. Він близько десяти років боровся з хворобою, а помер раптом від COVID-19. Для мене було зрозуміло, що ц війна забрала Юру.

— Ваш син Данило займається військовою журналістикою — їздить на фронт, розповідає світові про те, що коїться в Україні. Ви часто бачитеся? 

— Часто бачимося, але хочеться більше. Я захоплююся тим, що він робить. Він працює з французькою газетою Le Monde, виступає в якості перекладача. Під час цього для себе, як студента четвертого курсу кінорежисури, назнімав купу всього. Він був скрізь. Хіба що, може, в Маріуполі не був. Це на нього страшенно вплинуло. Він став дуже дорослим, філософічним. На жаль, це багато в ньому випалило всередині. 

— Чи можна звикнути до війни? Ви вже звикли?

— Людина звикає до всього: і до хорошого, і до дуже поганого. Більше за все боюся — щоб ми звикли до війни. Так сталося 2014 року, коли спочатку "війна, все погано, жертви", а потім — "десь там війна". 

— З 24 лютого ви в собі щось побачили нове?

— Я особливо не думав над цим. Лише констатував те, що мій природній здоровий песимізм поглибився. Намагаюся протистояти цим депресивним тенденціям. Я вірю в нашу безумовну перемогу, вважаю, що на морально-етичному рівні вона вже відбулася. 

— Як даєте собі раду, коли зовсім зле?

— Намагаюся більше зустрічатися з друзями. Бо друзі йдуть. Тих, хто залишився, можна перелічити на пальцях однієї руки. Ну і студенти — здоров'я, молодь. 

Попередні випуски "Точки опори":

• "Я тепер нічого не боюся": акторка Лариса Кадочникова у програмі "Точка опори"
• "Найбільша помилка ворога в тому, що він думає, ніби ми однакові": кінооператор Ярослав Пілунський у програмі "Точка опори"
• Про нормальне життя за ненормальних умов: акторка та ведуча Лілія Ребрик у програмі "Точка опори"