Про відмову від родичів з Росії, прихисток колег та перехід на українську: актор Кирило Кашліков у "Точці опори"

Кирило Кашліков — актор театру та кіно, народний артист України, режисер і педагог. 2008 року отримав премію "Київська пектораль" за кращий режисерський дебют з виставою "Солдатики". Навесні 2022 року очолив Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. А наприкінці року, 30 грудня, був затверджений на цій посаді Міністерством культури та інформаційної політики України. Одними з перших рішень Кирила Кашлікова на новій посаді було перейменування театру — з назви прибрали слова "російської драми". Одружений з акторкою Ольгою Гришиною. Подружжя має доньку.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Кирило Кашліков розповів про те, як відрізав зв'язки з родичами із Росії, чому на початку повномасштабного вторгнення разом із сім'єю жив у театральному гуртожитку, чи існують "хороші росіяни", про прем'єри у театрі під час війни, гастролі в Ірландії та конкуренцію з Національним академічним драматичним театром ім. Івана Франка.

Дитинство і юність в Росії

— Ми записуємо цю програму дев'ятого травня. Ви народилися в Росії, в Новосибірську і в Радянському Союзі тоді, коли на дев'яте травня всі обов'язково ходили на паради. Що для вас сьогодні значить цей день? 

— Для мене війна — той період життя, коли немає відтінків. Є тільки чорне та біле. Наразі дев'яте травня для мене є просто ще одним днем війни.

— Ваше дитинство і юність пройшли в Росії. До Києва ви приїхали тоді, коли вступили до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Чи залишились у вас в Росії близькі родичі, друзі? Чи спілкуєтеся з ними? 

— Першого кола близьких уже нема: тата, мами, сестри. Залишилися двоє племінників. Не спілкуємося. Я відрізав все, що з пов'язано з Росією, але не тому, що я не хочу їх чути, а тому що не можу. Не можу розмовляти навіть із тими, хто нас дуже підтримує. Таких багато. 

Під час війни разом із сім'єю жив у театральному гуртожитку

— Де ви були напередодні 24 лютого 2022 року і що планували на наступний день? 

— Ми планували "перехід" — це така театральна методика, за якої вистава спочатку репетирується на маленьких сценах, а потім поетапно переходить на основну — на так званий випуск. 24 лютого ми повинні були зібратися на репетиційній сцені заради вистави "Паромник" про ірландську визвольну армію. 25-го мали б починати випуск вистави на основній сцені, а десь на березень планували прем'єру. 

— Вистава так і не вийшла? 

— Ми трохи відклали її. Це дуже потужний матеріал, він обов'язково буде. Там [задіяно] вісім дітей від шести до 12 років — брати на себе таку відповідальність я не можу. Вони всі хочуть, майже всі повернулися [в Україну]. Але коли лунають тривоги, десь зовсім поруч є вибухи…

— Що найперше зробили 24 лютого? 

— Ми прокинулися на Русанівці від першого вибуху. Будинок здригнувся, прийшла донька, пролунав другий вибух. Вона заплакала, і з цього моменту в мене почалася особиста війна.

— Ви вивезли сім'ю з України? 

— Ні, вони були зі мною. 24-го усі поїхали на репетицію. Хто зміг, той доїхав. Потім з'ясувалося, що нічого не буде. День-другий був шок. Потім перекрили мости. Коли з'явилася перша можливість поїхати в театр, ми всі поїхали: і дружина, і донька. При театрі є гуртожиток. Там ми і жили близько трьох-чотирьох місяців. В театрі опустили люстру, об вона не зірвалася, якщо буде влучення.

— Згодом ваші все ж таки виїхали?

— У мене є двоюрідна сестра, яка живе далеко в Австралії. Вона хотіла, щоб вони приїхали до неї. Вони й поїхали на місяць чи два, а потім повернулися. Доїхали до Польщі, коли в Україні 10 жовтня 2022-го сталася перша масштабна масована ракетна атака.

— Вони все ще в Польщі?

— Ні, вже давно повернулися. Трішки почекали і поїхали. Ми — мов Крудси ("Сімейка Крудсів", анімаційний фільм від DreamWorks 2013 року, — ред.). Нам треба бути разом.

Леся Українка без "російської драми" та російської мови

— У Театрі імені Лесі Українки ви працювали актором, потім — режисером, очолювали молодіжну студію, тепер ви — художній керівник і генеральний директор. Як колектив прийняв вас у якості художнього керівника? 

— Точної відповіді в мене немає, тому що я не запитував. Багато з ким ми працюємо разом уже протягом 30 років. У мене лише більше відповідальності і навантаження. Для мене ця табличка не має ніякого значення. 

— Відмовитися від приставки "російської драми" було чиєюсь окремою ініціативою чи колективним рішенням?

— Це все рівно відбулося б. Може, за рік чи два. Те, що трапилося, 24 лютого для мене особисто було мов тектонічний зсув. Тому всі процеси не те що прискорилося, а вибухнули. У нас є група в Telegram. Щойно вона "ожила", миттєво пролунала ініціатива прибрати цю приставку. Це відбулося за день чи два.

— У театрі стало на 45 вистав менше через відмову від російських. Однак частину ви все ж таки переклали українською. Як вони звучать? Це вже інші вистави? Чи сенси збережені? 

— Були побоювання, що це буде жах. Але нічого подібного. Ми до цього готувалися — планували робити субтитри, синхронний переклад у навушнику. Якби не повномасштабне вторгнення, то запровадили б синхронний переклад.

З'ясувалося, що близько 80% акторів театру прекрасно володіють українською мовою. Шекспір, наприклад, у певних місцях [українською] зазвучав гостріше. 

Поновлення роботи театру під час війни

— Театр Лесі Українки почав працювати першим — дев'ятого квітня, через тиждень після деокупації Київщини ви відкрили двері для глядача. Була вистава "Три кохання" за Лесею Українкою. Як вам вдалося так швидко відродити театр і як пройшла перша вистава?

— Це була спільна робота. Львів'яни та іванофранківці вже працювали, там у нас були щоденні зуми та зідзвони з міністром [культури та інформаційної політики України]. Він дуже чітко формулював завдання. І, звичайно, треба було вже починати якесь творче життя в Києві. Я особисто дуже підтримав цю пропозицію, тож ми почали шукати, що можна зробити. Багато хто був не в Києві на той момент. 

Актори Аліса Тункевич та В'ячеслав Ніколенко дуже швидко підготували перекладену "Варшавську мелодію". Ми зрозуміли, що можемо тільки це зіграти. Потім з міністром розмовляли на цю тему, і він сказав, що було б дуже добре, якби ми щось нове зробили для дітей. Наша режисерка Ольга Гаврилюк дуже швидко зробила такий собі мікс на 45-50 хвилин за казками Ганса Крістіана Андерсена, який ми після "Трьох кохань" грали. Коли прийшли діти, це було щось! 

— На момент, коли ви зіграли "Три кохання", скільки людей було в театрі? 

— Близько 60% колективу. 

— Чому, на вашу думку, театр такий такий важливий у складні та жорстокі часи?

— Ми робили спочатку те, що треба робити. Без якихось високих матерій. Пізніше стало ясно, що це місія. Це не про сюжет, не про трагедію чи комедію. Це те, для чого він, напевно, народився — нагадувати людині, шо вона — людина. Деякі глядачі нам казали: "Дякую, ми на дві години забули, що йде війна". Сльози в театрі — це не сльози втрати, це катарсис. 

Не можна сказати, що без театру не можна жити. Можна, але якість життя інша.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про ночівлю в театральній гримерці, воєнний Київ та дику Росію: дикторка і телеведуча Тетяна Цимбал у "Точці опори"
• Про роботу водієм, зайву вагу та перехід на українську: оперна співачка Олена Гребенюк у "Точці опори"
• Про те, чи варто знімати фільми під час війни та про сучасне українське кіно: кінокритик Сергій Тримбач у "Точці опори"
• Що не так з російською, любов до української класики та підбір акторів: театральний режисер Іван Уривський у "Точці опори"
• Про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних родичів та повернення військових до цивільного життя: міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна у "Точці опори"