Про ночівлю в театральній гримерці, воєнний Київ та дику Росію: дикторка і телеведуча Тетяна Цимбал у "Точці опори"

Тетяна Цимбал — народна артистка України, диктор і ведуча програм українського телебачення, педагог, академік Телевізійної академії України. Почала працювати на українському телебаченні ще студенткою — наприкінці 1960-х. Нині викладає журналістику у Національному університеті біоресурсів і природокористування. Професорка. Нагороджена нагрудним знаком "Ветеран Національного телебачення України". Живе в Києві. Має двох дітей та п'ятьох онуків. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Тетяна Цимбал розповіла про батька у полоні під час Другої світової війни, ночівлю в гримерці театру, про те, чому не хотіла їхати з Києва, про студентів з окупованих територій та багато іншого.

Ось вона — "велика Росія"

— Під час Другої світової війни червона помада допомагала в боротьбі з нацизмом і підіймала бойовий дух. Вона була символом протесту проти німецької окупації. І зараз теж є символом спротиву і незламності. Наскільки важливо зараз, у такі важкі часи, тримати себе у формі?

— Якщо говорити про зовнішність, то, звичайно, за будь-яких умов це необхідно. Це повага і до себе, і до оточуючих. Зараз найголовніше, я гадаю, тримати себе в психологічній формі. Знаходити позитив, вірити.

— Ви пам'ятаєте, як 1991 року ледь не в прямому ефірі оголошували нашу незалежність, коли на референдумі за неї проголосували 92% українців?

— Ми готувалися до цього, у нас навіть була програма спеціальна — "Студія. 1 грудня". Ми настільки вірили, що Україна багата. Ми ж годували всіх. Але ми не знали, що все ж було продумано в Радянському Союзі — якщо, скажімо, львів'яни випускали телевізор "Електрон", то трубку до нього робили в Єревані. Було так все пов'язано, щоб один без одного не могли існувати.

— Мій найбільший біль зараз, і я тільки зараз це усвідомила, наскільки глибоко ця імперська культура в нас вбивалася. Для мене було страшним розчаруванням, що люди, які народили ту "велікую русскую літературу", поезію, музику… Вони ж також це все читали і слухали…

— Навіть не хочу зараз про них говорити, коли питають, що ж буде з "великою російською культурою" або чому наша культура не врятувала Росію. Рятуйтесь тепер [самі]. Чому грузини змогли вийти на вулиці під кийки, без зброї і змусити свій уряд відступити — не приймати закон про іноагентів? Росіяни ж, ті, що поважні і, можна сказати, кращі, просто поїхали. Там немає духу свободи, там є лібералізм. "Хороші руські" — це ліберали, які дуже м'яко йдуть на домовленості, поступки.

Ми сприймали Росію як Москву, Петербург… такі столиці, злети культури. Але якщо поїхати далі… Я була і я знаю, що таке Забайкалля. У 80-ті там діти не знали, що таке морозиво. Росія, виявляється, отака, як була у Бучі. Така, яка відправляла крадену побутову техніку, косметику, іграшки. Ось вона — "велика Росія". 

Батько пережив полон і відбудував Київ

— Ви народилися в Києві 1946 року, одразу після війни. Ваш тато воював. Як гадаєте, що б він зараз сказав про сьогоднішню війну?

— Так, він пройшов ту війну, потім пішов ще у радянсько-фінську війну. Мама залишилася в окупації. Син, мій старший брат, народився без нього. Тато про війну не розповідав, однак я знаю, що він потрапив у полон на острові Сааремаа (до 1918-го мав назву Езель, — ред.). Це Прибалтика. Їх оточили. Керівництво командування вилетіло, а вони залишилися. Мене берегли від цих спогадів, однак мамі він розповідав: "Якщо тобі скажуть, що море, вода, горить, то це правда". Я про такі історії дізналася з промов, коли його вже ховали.

Він двічі тікав з полону, потім опинився в макі, воював у французькому русі опору. 

Його ешелон ішов на Сталінград (сучасний російський Волгоград, — ред.), але проходив через Київ. Стоянка в Києві була довгою, а мама жила у його батьків на Пост-Волинському (місцевість між аеропортом "Київ", масивом Відрадний та місцевістю Новокараваєві дачі, — ред.). Він вирішив збігати туди, щоб побачитись. Прибіг і вони разом побігли назад — вона його проводжала. Спізнилися. Мама мені розповідала, що він став, притулився до стіни і сказав: "Який великий світ, а нема де сховатися". 

Коли вже повернувся додому, за освітою був інженером-будівельником, то працював у "Південзахідтрансбуд" і відбудовував Київ. 

— Що тато розповідав про відбудову Києва?

— У нього було багато об'єктів, серед них — Приміський вокзал. Коли ще не здали в експлуатацію цю будівлю, але всередині вже можна було ходити, він привіз нас, щоб показати. Ще в нього були житлові будинки на Микільсько-Ботанічній вулиці.

Якось тато приніс додому два квитки в новозбудований кіноконцертний зал. Це сучасний Національний палац мистецтв "Україна". Першими туди на захід запросили тих, хто будував. Тоді у думках не було того, що колись їхня Таня буде туди виходити і працювати на сцені.

Зараз я дивлюся оце на те, що він будував, і це немов він собі пам'ятник зробив.

Воєнний Київ і ночівля в гримерці театру

— Ваша донька давно живе в Канаді, а ви самі довгий час вже під час цієї війни не хотіли їхати звідси. Яким ви пам'ятаєте воєнний Київ?

— 23 лютого 2022 року я була на зйомках. Приїхали додому у досить піднесеному настрої, тож пізно лягла. Я навіть не зрозуміла, котрий час був, як задзвонив телефон. Почула в слухавці голос свого зятя: "Тетяно Василівно, війна". — "Андрій, яка війна, про що ти кажеш? Я так хочу спати, у нас все спокійно". Я не могла уявити, що таке може бути реально. Потім я вже подивилася і послухала новини, і все зрозуміла.

Коли нічого не працювало на нашій вулиці, транспорт став, не було де купити хліба, я пішла на Хрещатик. У мене запитували, де купити хліба, і я запитувала, що працює. Всі йшли разом. Усі раптом стали близькими, знайомими. Прийшли в один магазин, який працював. Запитали, чого вони працюють, а усі інші — ні. Вони нам: "А ми залишаємось тут ночувати, бо не можемо їздити". А черги в аптеках!

Один із найяскравіших образів у моїй пам'яті — коли я зателефонувала Борису Куріцину (театрознавець, завідувач літературної частини Національного академічного театру імені Лесі Українки, — ред.). Ми домовилися зустрітися, щоб він передав хліб. Я вийшла на Софійську площу, побачила пам'ятник Богдану Хмельницькому, Софійський собор, було абсолютно порожньо, голі гілки дерев, чисто, ані снігу не було, ані грязюки. В цьому була якась загрозлива урочистість. Я тоді подумала, що Київ нас сховав від цієї біди, як одягають чисту сорочку перед смертним боєм. 

— З Києва ви не хотіли їхати?

— Не хотіла, я найкраще себе почуваю вдома — впевнено і безпечно. Але була така історія, що зять Андрій вилетів за мною. А я не знала, що з собою брати, як з собою забрати свій дім. Їхали довго, всі знають ці історії. До Білої Церкви добиралися майже день.

Коли настала комендантська година, ми у Вінниці на вулиці зустріли чоловіка, який забрав нас на ніч до себе. Потім ми поїхали далі. Я ночувала в гримерці Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка — дуже вдячна директору, головному режисеру і акторам, які були тоді волонтерами. 

— Там ви зустріли Ірму Вітовську?

— Так, там зустріла Ірму Вітовсько міністра культури Олександра Ткаченка, Юрія Андруховича. 

— Чи була думка залишитися у Франківську?

— Ні. Лише додому, бо там [на Івано-Франківщині] я чужа.

— Ви пам'ятаєте Київ 60-70-х. Зараз він інший. Який для вас ближчий?

— Я намагаюсь зберігати для себе Київ таким, як він є. Я вчора побачила, що все-таки на Хрещатику ще є каштани — і рожеві, і білі.  Моє улюблене місце тут — це Володимирська гірка. Тут виросли мої сини і онуки.

Викладацька діяльність та повернення на телебачення

— Ви є професоркою кафедри журналістики і англомовної комунікації в Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Ви викладали онлайн ледь не о третій ночі. Знаю, що серед студентів були ті, хто перебував на окупованій території. Як відбувалося викладання тоді?

— Так, мої лекції починалися о третій ночі, а студенти були хто де. У нас чергується навчання онлайн і офлайн, щоб не було великого скупчення. Я помітила, що діти, які пережили окупацію, мало усміхаються. Один такий красивий хлопець сказав, що хоче бути військовим. Я сказала йому, що він же журналіст, тож може бути військовим журналістом. "Я подумаю", — відповів він мені. Батько його залишився в окупованому Маріуполі.

Моє покоління проскочило між двома війнами. Я народилася вже після Другої світової. А мої діти й онуки вже не проскочили. Моя онучка тут і не хоче нікуди виїздити. Онук Микита, який живе в Канаді, опікується українськими дітками, проводить уроки з ними.

— Чи хотіли б ви повернутися на телебачення і яка це повинна була бути програма?

— Не знаю. Я люблю опановувати щось нове, а не топтатися на одному місці. Мені було б цікаво розробити свою програму. Наприклад, для тих дітей, котрі хочуть прийти на телебачення та в журналістику. Я дуже любила компанію старих телевізійників, яких застала, коли прийшла дівчинкою, а вони вже були метрами. Є відчуття, що ти застиг на місці, тому що технології йдуть.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про роботу водієм, зайву вагу та перехід на українську: оперна співачка Олена Гребенюк у "Точці опори"
• Про те, чи варто знімати фільми під час війни та про сучасне українське кіно: кінокритик Сергій Тримбач у "Точці опори"
• Що не так з російською, любов до української класики та підбір акторів: театральний режисер Іван Уривський у "Точці опори"
• Про перші спроби сепаратизму в Криму, розстріляних родичів та повернення військових до цивільного життя: міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна у "Точці опори"
• Про те, як приховав від мами службу в ЗСУ, про розлуку з сином і репресованих рідних: актор Олександр Печериця у "Точці опори"