Про рідних в окупації, зйомки в "Кіборгах", роль Кайдаша та розлучення: актор Віктор Жданов у "Точці опори"

Віктор Жданов — актор театру та кіно, заслужений артист України, дворазовий володар кінопремії "Золота дзиґа" за найкращу роль другого плану у фільмах "Кіборги" та "Вулкан". Народився на Херсонщині. З 2000 року працював у Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі. 

Після окупації Донецька в 2014-му переїхав до Києва, де став актором Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра і почав активно зніматися у кіно та серіалах. У фільмографії актора понад 35 кіноробіт, серед яких фільми "Я працюю на цвинтарі" (2021), "Чорний ворон" (2019), "Захар Беркут" (2019), "Додому" (2019), "Кіборги" (2017), а також серіали "Спіймати Кайдаша", "Кріпосна. Жадана любов", "Сага". З 2022 року працює у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Віктор Жданов розповів про зйомки фільму "Кіборги" та серіал "Спіймати Кайдаша", свою родину, українське кіно та театр під час війни, співпрацю з Олесею Жураківською, про рідну Херсонщину, те, як виїжджав 2014 року з Донецька та що відчував після 24 лютого 2022-го.

Підрив Каховської ГЕС 

— Підрив Каховської ГЕС російськими окупантами 6 червня поніс за собою екологічні та гуманітарні проблеми на роки. Затоплені сотні сіл та міст. Що відбувалося у вашому рідному селі Киселівка? Чи залишилися там ваші родичі?

— О шостій годині ранку мені подзвонив кум з Херсонщини і каже: "Уявляєш, с**а, взірвали ГЕС". Отаким чином я про це дізнався, адже в новинах ще навіть нічого не було. Через хвилин 20-30 з'явилися повідомлення.

— Ваше село не затопило?

— Ні, воно далеко. Справа в тому, що після того, як ми 2014 року виїхали [з Донеччини], залишилися без нічого, тому я нічого доброго і порядного не чекаю. Їх (окупантів, — ред.) треба просто знищувати. Вичищати.

— Чи допомагає вам злість, спротив, ненависть долати трагічні події сьогодення?

— Я не думаю, що це злість. Народ виснажений, ми страждаємо, але все одно боремося і поборемо. У нас немає злості. Якби була, ми б творили те саме, що роблять ці нелюди. Мені сподобався вислів про те, що ми боремося за свою країну, за її цілісність, а вони борються за примху однієї людини.

Про рідних із Херсонщини та зйомки фільму в Сєвєродонецьку 

— На початку повномасштабної війни ви опинилися в Херсоні і могли там залишитися в окупації. Що там відбувалося?  

— Моя дружина казала, що, коли в неї питають, де її дім, вона відповідає: "Там, де моя сім'я". Коли нас викинуло з Донецька, в нас не було нічого, ми гуртувалися і допомагали одне одному. 22 лютого 2022-го нас вивезли з Сєверодонецька, де я був на зйомках. 23-го я сів у машину та поїхав на Херсон, а вже 24-го бігом поїхав назад.

— Дозняли той фільм? 

— Дознімали вже тут. Це "Сірі бджоли" за романом Андрія Куркова.

— Когось вивезли з Херсона?

— Так, нашу знайому. Поїхали в Київ, бо там сім'я. В Киселівці — кум та двоюрідний, які пережили окупацію. В Херсоні — двоюрідна сестра. Кума врятувало те, що він дядько працьовитий і відповідальний. Він оркам допомагав з ремонтом, коли перебило газ чи з водою проблеми. Головне, що він не "перевзувся". Я в нього вірив і вірю, ми росли разом. Він мені надсилав відео [в окупації], на яких показув, як їхнє зерно горить та поля, де орки окопи порили.

— Коли окупували Херсон, про що ви подумали?

— Я був вражений спротивом херсонців.

"Кіборги" та "Мирний-21"

— Ви зіграли одну з головних ролей у дуже знаковому для України фільмі "Кіборги". Це історія про те, як 242 дні українські хлопці боронили Донецький аеропорт. Як ви потрапили в це кіно? 

— Мене запросили на кастинг. Я починаю відлік своєї роботи в кіно з "Кіборгів". Це точка відліку формування мене самого.

— Ви казали, що 2014 року бачили, як у Донецьку падають гелікоптери. Чи можна сказати, що цей фільм у певній мірі є і вашою особистою історією?

— Так воно і було. Я там ніколи нічого не брехав. Мій будинок стояв на Маріупольському напрямку, але аеропорт було видно. Бачив з балкона, як падають гелікоптери, і те ж саме бачив по телевізору у новинах. Я тоді не розумів, як чітко все було продумано, підготовлено і давно було ясно, хто, куди й навіщо летить. Нечесна гра вже була і запроданців було багато. Ахтем Сеїтаблаєв (режисер стрічки "Кіборги. Герої не вмирають", — ред.) сказав, що після цього фільму я буду інакше вибудовувати і вмонтовувати себе в життя. Так і сталося. Я став іншим.

— Режисерка і сценаристка Наталка Ворожбит казала, що ваш образ є збірним із багатьох реальних людей. Багато бійців впізнавали своїх побратимів чи себе самих у вас. Чули такі історії?

— Чув. До мене підходили і казали: "Це ж ти мене зіграв". Підходили хлопці, котрі боронили Луганський аеропорт і казали те саме. Історія та сама. Фільм живе, тому що він більш-менш правдивий.

— Ви також знялися у фільмі "Мирний-21" Ахтема Сеїтаблаєва, який розповідає про луганських прикордонників. Вони дали бій окупантам, попри перевагу ворога в силі та техніці. У стрічці також грає Павло Лі, котрий загинув у березні 2022-го в Ірпені. Чи перетиналися ви на зйомках?

— Я у цьому фільму граю не дуже хорошого персонажа. Ми не перетиналися з Павлом. Але я бачив, що було з моєю донькою, коли вона дізналася про його смерть — вони були знайомі, знімалися разом.

Виїзд з Донецька у 2014 році

— Вам уже доводилося бути переселенцем 2014 року, коли ви пішли з Донецького театру, виїхали з Донецька, де була квартира, робота, устатковане життя. Чимось відрізняється те від того, що відбувалося після 24 лютого 2022 року?

— Я вже з клеймом переселенця, так. Ми пішли з власної волі, бо не могли миритися з тим, що там. Я розумів, що тобою будуть маніпулювати і ти виконуватимеш чиїсь завдання, що будуть насаджувати російську мову, коли Донецький театр вже кілька років як працював із виключно україномовним репертуаром.

— Чи був якийсь переломний момент, коли ви зрозуміли, що тепер треба їхати?

— Розколовся театр: я відстоював свою точку зору, а хтось казав, що "рускій мір" — це добре. Я більше поважаю тих, хто виїхав у Росію, ніж тих, хто лишився. Я зробив свій вибір — поїхав на територію України. Але не став тим хамелеоном.

— Підтримуйте з кимось там зв'язок?

— Ні, ні з ким. Відрізав і не хочу. Якщо буду багато про них говорити, то зроблю їм краще. Як на мене, то це на краще — те, що мене викинуло і лишило без нічого. Я сформувався сам для себе, відбулася переоцінка цінностей.

— Чи став для вас Київ вже рідним містом? Після перемоги ви б повернулися в Херсон, Донецьк чи лишилися б у Києві?

— У мене немає думок повернутися. Я приїздив на Херсонщину, де я виріс, навчався, там нібито моя батьківщина, але мені там некомфортно. Я не знаю, чому. Мені комфортно тут (у Києві, — ред.). Це сталося не відразу, а в останні три-чотири роки. Мене тут оточують люди, яких я хочу бачити, з якими хочу спілкуватися, мене запрошують на інтерв'ю.

"Спіймати Кайдаша"

— Між 2014-м та 2022-м російського контенту в Україні помітно поменшало і з'явився серіал "Спіймати Кайдаша", де ви зіграли головну роль. Чому цей проєкт так зайшов українцям? 

— Я роблю висновки з того, що мені кажуть люди. А кажуть, що цей серіал про нас, про правдиве неприглажене життя. 

— Після цього серіалу вас стали більше впізнавати на вулицях?

— Так, я не знаю, що з цим робити. Це хороша робота, після якої не було ніякої роботи. Не хотілось би зависнути на цій планці.

"Я працюю на цвинтарі"

— 2021 року вийшла за вашої участі комедійна драма "Я працюю на цвинтарі" режисера Олексія Тараненка. Ви граєте директора цвинтаря і вас закопували в землю. Як це все відбувалося? Як витримали?

— Я всієї історії не знав, а лише свої частинки. Коли все змонтували і фільм вийшов на екрани, я зрозумів, що це фільм про життя і про те, що не треба зависати у минулому. Ми говоримо про цвинтар, але виявляється, що закопали себе ще раніше. Мова не обов'язково йде про закопування в землю. Похоронити себе можна і за життя. У фільмі також показано, що дитина витягує батька з цього стану. 

— Як проходили зйомки?

— Стрьомно. Всі переживали, бо цвинтар — атмосфера самі знаєте яка. В мене від бабусі є ритуал — коли захожу на цвинтар, кладу якісь солодощі і так домовляюся з духами. В результаті на мені навіть подряпин не було, хоча били лопатами, бійки були, падали.

— За спеціальністю ви режисер самодіяльних театральних колективів, маєте незакінчену вищу освіту. Відсутність акторської освіти допомагає чи заважає?

— Іноді не вистачає, я це відчуваю. Зараз цього вже не наздогнати. Я загалом не хотів бути режисером. Прагнення було, але все ж таки мені комфортніше в акторській сфері. 

Олеся Жураківська та театр

— У третьому сезоні серіалу "Кріпосна" ви знялися з Олесею Жураківською. Чим вам запам'яталася ця роль?

— Олесею Жураківською запам'яталася. Я дуже нервував і переживав. Вона до мене ставиться з такою іронією, повагою, жартує іноді. У нас є якась симпатія. Після того ми з нею якийсь час не перетиналися.

— А потім ви стали разом грати у виставі "Корсиканка".

— Так, вже після того, як ми попрацювали разом у "Кріпосній" і поцілувалися там. Це для мене взагалі було..! Для мене це пам'ятний етап життя — знайомство з такою акторкою і таким матеріалом.

— Зараз Жураківська очолює Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, в якому ви працювали. Чи граєте там ще щось?

— Якщо запрошують, граю у "Корсиканці" та "Альбатросі". 

— Чому зробили вибір на користь іншого театру?

— Я зробив цей вибір ще давно, коли був живий [колишній його очільник] Стас Жирков. Я при ньому написав заяву. Він казав, що нехай [заява] трохи полежить, може я придумаю. Запитав, куди я. А я нікуди, просто. Він будував свій театр, а мене брала на роботу інша людина — Едуард Митницький (попередник Жиркова на посаді очільника театру, — ред.). Він щось у мені бачив, інакше на мене дивився. А Жирков брав молодь, я зрозумів, що не вписуюсь.

Театральна родина та розлучення

— Ви пішли в Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, де працює ваша дружина Олена Хохлаткіна і донька Оксана. Така театральна родина в одному театрі опинилася. Як працюється сім'ї на одній сцені?

— Я спочатку хотів піти у Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Прийшов, подивився одну виставу, подивився другу… Але репертуар… Я більше селюк. Можу зробити з себе якогось інтелігента, але це разово. Мені в цьому незручно. 

— Ви з Оленою — яскравий приклад того, як подружня пара змогла втримати красиву позицію і високий стиль стосунків. Вона дуже гарно про вас говорила. Ви про неї дуже гарно говорите. Це дорогого варте. Що відбувається у ваших сімейних стосунках? Як на них вплинула війна?

— Вплинуло, бо ми вже не проживаємо разом. Виросли і розійшлися. Однак ми все рівно сім'я. Це не заважає. В мене до неї велика повага, вона сформувала мене таким, яким я є.

— Що нового дізналися про себе за час війни?

— Дізнався, що я став дуже сентиментальним. Раніше в кадрі міг заплакати за помахом руки, а зараз не виходить. Хоча іноді дивишся на якусь собачку, яку рятують — і сльози на очах. Те, що я дізнався про себе — сумне і нецікаве. Треба багато над чим працювати, над собою. Відчуваю, що виріс. Я не про популярність, а про певну майстерність.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про ілюзію російської культури, вистави про Путіна і горобців на вулиці: театральний режисер Дмитро Богомазов у "Точці опори"
• Про останній фільм Руслани Писанки, акторство, гумор та п'єси під час війни: Наталя Ворожбит у "Точці опори"
• Про втрати театру, родичів у Донецьку та російську класику: художній керівник Національної опери Анатолій Солов'яненко у "Точці опори"
• Про відмову від родичів з Росії, прихисток колег та перехід на українську: актор Кирило Кашліков у "Точці опори"
• Про ночівлю в театральній гримерці, воєнний Київ та дику Росію: дикторка і телеведуча Тетяна Цимбал у "Точці опори"