Про останній фільм Руслани Писанки, акторство, гумор та п'єси під час війни: Наталя Ворожбит у "Точці опори"

Наталя Ворожбит — письменниця, сценаристка, режисерка та акторка, лауреатка Шевченківської премії. За її сценаріями знято фільми "Кіборги", "Дике поле", серіал "Спіймати Кайдаша". За власною п'єсою, створила сценарій та зняла фільм "Погані дороги". Міжнародна прем'єра стрічки відбулася у 2020 році на Венеційському кінофестивалі, стрічка отримала відзнаку від Веронського кіноклубу. Фільм увійшов до лонг-листа 94-ї премії "Оскар" у категорії "Найкращий іноземний фільм". Наталя отримала "Золоту дзига" за кращий сценарій до фільму "Кіборги". 

У травні 2023 за п'єсою Наталі Ворожбит у Київському академічному драматичному театрі на Подолі відбулася прем'єра вистави "Зелені коридори" — це історії чотирьох українських біженців із Харкова, Чернігова, Бучі та Києва.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Наталя Ворожбит пригадала перші дні війни, розповіла про короткометражний фільм, який зняла в Австрії, про співпрацю з Русланою Писанкою, про те, як говорити про війну в театрі, про фільми "Кіборги", "Погані дороги" та "Демони", гумор у страшні часи та багато іншого.

В мене не було жодних сумнівів, що війна ось-ось почнеться

— Ви вже звикли до того, що майже щоночі на наші голови летять ракети і безпілотники?

— Як і всі, не сплю ночами, піклуюсь про дитину. Призвичаюватися до цього не треба, та й неможливо. 

— Повномасштабне вторгнення 24 лютого стало для вас стало несподіванкою? Чи ви відчували, що воно наближається? 

— В мене були зйомки фільму, був COVID-19, купа всього. Повернулася в Київ з експедиції за місяць до вторгнення і, почитавши новини, я усвідомила, що війна ось-ось почнеться. В мене не було жодних сумнівів. Я почала панікувати, збирати "тривожні валізки", змусила чоловіка купити кілька каністр із бензином. Інтуїція не підвела. Та яка інтуїція? Здоровий глузд! Бо коли знайомі дзвонять з білоруського кордону і кажуть, що бачать колони російської військової техніки, то важко ігнорувати. 

— Що найперше зробили 24 лютого 2022 року?

— Виспалась! Я почула вибухи і прокинулась. Більше ніхто не прокинувся. Ми були на дачі, і я подумала, що треба поспати ще кілька годин, тому що потрібні сили. 

Знімання короткого метру в Австрії

— Ви з донькою поїхали в Австрію і встигли зняти там кіно. Як так вийшло?

— Воно дуже маленьке. Це голосно сказано — кіно. Чотири хвилини, Але це, дійсно, був виклик для людини, яка в чужій країні, нікого не знає, і треба організувати весь процес. Насправді, я б сама собі це не придумала. Мені надійшла пропозиція від керівника Міжнародного кінофестивалю у Локарно. До ювілейного кінофестивалю вони запросили десять світових режисерів зняти короткі метри про майбутнє. Він відразу про мене згадав, до того ж Україна зараз на часі. Невеликий бюджет був, я подумала, що це мене хоча б відволіче. 

— Як організували акторів, майданчик та інше?

— Уже майже в кожній країні можна когось знайти, люди дуже відгукувалися. Я українців знімала в основному, тож це не було проблемою. Це, дійсно, мене відволікло. До того ж, коли ти в якомусь чужому місці знімаєш, воно тобі відкривається і перестає бути чужим. Для мене Відень був таким, але після зйомок став ближчим. 

— Як сприйняли ваш цей фільм?

— Його показували перед фільмом-відкриттям кінофестивалю в Локарно — на величезній площі з тисячами людей. Була промова директора кінофестивалю, який сказав про Україну кілька важливих слів. Я дуже рада, що це прозвучало. На той момент це було все, що я могла зробити як режисерка і сценаристка.

Як під час війни говорити про війну в театрі

— Ви — засновниця Театру драматургів, де відбулася дискусія про те, як говорити про війну в театрі під час війни. Ви для себе самої знайшли відповідь на це питання?

— Уточню, що я одна з двадцяти засновників Театру драматургів. По-друге, на дискусії ми навіть і близько не підійшли до відповіді на це питання. 

Коли минуло кілька місяців після повномасштабного вторгнення, німецький театр замовив у мене п'єсу про наш і мій досвід. Але, по-перше, ти не маєш жодної дистанції з тим, що відбувається, не знаєш жодної відповіді на питання, які тебе мучать. Новини змінюються щосекундно. Як зібрати щось до купи? Як сформулювати більш-менш зрозумілий сюжет? Ти розгублений, травмований і усвідомлюєш величезну відповідальність за те, що ти будеш говорити. Ти — амбасадор війни за кордоном, ти повинен всім усе пояснити і при цьому бути максимально політкоректним і не образити інших травмованих українців. Тож ві тебе, як від митця, мало що залишається.

Коли пишеш про ворога, маєш його зробити дуже переконливим, прописати його мотивації, розуміти і пояснювати. Це зараз абсолютно неможливо. Робиш чорно-білим. Не пропагандистським, але якийсь елемент пропаганди все рівно використовуєш. Зараз місця для чесного перед собою мистецтва не залишається.

— Цю п'єсу ви вже написали чи ще пишете? 

— Це "Зелений коридор", прем'єра якої відбулася в Києві 10 травня. Такого ще не було — щоб така маленька відстань від написання до прем'єри.

"Погані дороги" — режисура фільму за власним сценарієм

— Перший фільм, який ви зняли за власним сценарієм — повний метр "Погані дороги". Ви пам'ятаєте свій перший день в кріслі режисера? Наскільки собі довіряли тоді, коли бралися за цю роботу? 

— Ні, звісно, я не довіряла собі. Я зайшла в темну воду — нічого не знала, нічого не розуміла. Не всім про це зізнавалася. Це був один із найбільших викликів у моєму житті — сказати "Камера, мотор, почали!". Дуже потужна команда була, вони поводили себе так, ніби я не вперше на майданчику в цій якості.

П'ять новел фільму я знімала по черзі. Для мене першою новелою була та, яка зараз в кінці фільму стоїть. Це незабутньо — дорослі відомі актори, які тобі повністю довіряють, слухають тебе. На третій новелі я відчула, що трошки почала щось розуміти. Це був чи то п'ятнадцятий, чи сімнадцятий знімальний день. 

— Не можна не згадати, що спершу "Погані дороги" були п'єсою 2017 року. Це дуже чесні, подекуди жорсткі історії про людей з окупованих територій. Після 24 лютого 2022 року з'ясувалося, що ці ваші тексти стали настільки актуальними. Чи сподівалися ви на це? Чи вважаєте ви їх досі актуальними, після 2014 року? 

— Я сподівалася, що вони увійдуть в історію, будуть просто історичним документом і ніколи не будуть актуальними. Мріяла про це. Мені не треба тієї слави, яка зараз є у цих текстів чи фільму.

Мене дуже засмучує, що зараз фільми, зняті про той період, сприймають як такі, що про "зараз". Про "зараз" будуть інші фільми, які інакше будуть цю тему розкривати. "Погані дороги" — це більше про стосунки між українцями, які були у 2014 році, коли ми повинні були один одному пояснювати, хто ми такі, хто справді ворог. Для нас самих багато було нерозкритих питань. Зараз все інакше. Світ тоді не знав, ігнорував. Ми для того і знімали — щоб він дізнався.

З іншого боку, а якби не було нічого? Якби не було цих фільмів? Ми б зараз світові не довели, що у нас війна з того року. Будь-ласка, у нас все є, всі свідчення. Ви просто раніше цього не хотіли бачити, а тепер воно вам дуже стало потрібним.

Останній фільм з Русланою Писанкою

— Ще один фільм, над яким ви почали працювати до війни — "Демони" з Русланою Писанкою. Вам вдалося його дозняти таким чином, щоб Руслана залишилася головною героїнею. Про що ця стрічка? 

— Назва, в принципі, пояснює все, що відбувається з цим фільмом. Він досить складний, як і сам процес зйомок та трагедія для нашого кіно і України загалом (Руслана Писанка померла в ніч 18 на 19 липня 2022 року від важкої хвороби, — ред.). Це не фільм, а просто якесь явище у моєму житті, яке саме мене знайшло і за мене взялося. 

Я не брала цю п'єсу знімати, це Юрій Мінзянов хотів податися на конкурс Держкіно з якимось моїм сценарієм. Сценарію у мене не було. Він знайшов цих "Демонів" в інтернеті, написаних ще у 2005 році. Я про них забула навіть, але погодилася в надії, що ми не пройдемо конкурс. Я боюся таких серйозних викликів. Потім я прочитала текст і зрозуміла, що, на жаль, він дуже актуальний — в українське село приїжджає росіянин, і в нього починаються стосунки з харизматичною набагато старшою за нього українкою. Спочатку це лавсторі, яка пізніше перетворюється на війну. Там багато жанрів: містика, драма, абсурд, чорна комедія.

— Ви до війни відзняли його? 

— До війни ми зняли близько 85-90%.  Залишилось приблизно п'ять знімальних днів. Аж тут війна — перший виклик. Коли я почула вибухи, першою думкою було: "Як я дозніму кіно?"

— А ще перед самою війною Руслана на сцені зламала ногу. Ви ще були на цій виставі. А потім її раптова смерть… 

— Так, вона зламала ногу. Але у фільмі вона грає жінку зі зламаною ногою, і я їй казала: "Руся, я не можу про це не думати. Що це за співпадіння таке?". Це просто жах. Вона мене заспокоїла, казала не думати про це, не накручувати. 

Ми збиралися дознімати у серпні попри все. Руся зізналася, що вона хвора в Німеччині. Запевняла, що до серпня справиться і ми дознімемо. Вона була готова їхати в Україну. Але ж вона не казала всієї правди, наскільки все було серйозно. Напевно, вона сама не вірила і хотіла вірити в краще. 

— Ви на тій виставі з нею бачилися востаннє?

— Так. Вона не хотіла, щоб ми її жаліли. Вона казала потім: "Наталочко, коли мені вже буде трішки краще і я буду на себе схожа, тоді приходьте". 

— Ви перед зйомками ходили до церкви?

— Так, така релігійність вмикається. Перед зйомками я пішла в церкву в Миргороді, на Полтавщині. Мене в тій церкві хрестили. Сказала священнику, що ми тут кіно знімаємо і хочу, щоб мене благословили. А він питає, як називається кіно… Я сказала, що ми ще думаємо над назвою. Я, насправді, не збрехала, бо ми ще думали тоді. Я просто уявила його обличчя, якщо я скажу, що "Демони".

— На якому етапі зараз фільм?

— Етап монтажу. Матеріал цікавий. Всі, хто бачили Русю, кажуть, що вона блискуча, і це кіно ні на що не схоже. Я не знаю, чи матиме фільм резонанс, яка його буде доля. Точно непроста.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про втрати театру, родичів у Донецьку та російську класику: художній керівник Національної опери Анатолій Солов'яненко у "Точці опори"
• Про відмову від родичів з Росії, прихисток колег та перехід на українську: актор Кирило Кашліков у "Точці опори"
• Про ночівлю в театральній гримерці, воєнний Київ та дику Росію: дикторка і телеведуча Тетяна Цимбал у "Точці опори"
• Про роботу водієм, зайву вагу та перехід на українську: оперна співачка Олена Гребенюк у "Точці опори"
• Про те, чи варто знімати фільми під час війни та про сучасне українське кіно: кінокритик Сергій Тримбач у "Точці опори"