Про ілюзію російської культури, вистави про Путіна і горобців на вулиці: театральний режисер Дмитро Богомазов у "Точці опори"

Дмитро Богомазов — театральний режисер, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України. Близько 14 років працював режисером-постановником Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. З 2017 року — головний режисер Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Поставив понад 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, а також за кордоном — у Польщі і Франції. З 1993-го майже щороку номінувався на театральну премію "Київська пектораль" і є шестикратним лауреатом цієї відзнаки як найкращий режисер. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Дмитро Богомазов розповів про те, як світ сприймає росіян, про відмову від участі у театральному фестивалі в Будапешті, роботу театру під час війни, гастролі за кордоном, російську класику та щасливі моменти.

Гастролі за кордоном

— Ви одразу погодилися на інтерв'ю, але ми довго обирали час для зустрічі — у вас постійно то прем'єра, то студенти, то кліп. Чи подобається вам жити у такому шаленому темпі?

— Взагалі ні. Мені подобається ходити містом, сидіти в кав'ярнях. Коли ти молодий і відповідаєш тільки за одну виставу, то можна таке життя собі дозволити. Людина дорослішає і зона відповідальності починає збільшуватися. 

— Нещодавно ви повернулися з Румунії, куди возили виставу "Коріолан" на один із шекспірівських фестивалів у місті Крайова. Як вас там приймали? Чи говорили про Україну, що саме?

— Зараз, коли вони дізнаються, що в Україні у такі складні часи, працює театр і глядачі заповнюють кожного вечора зали, дуже дивуються. Вони це не розуміють і не можуть уявити, а тому ставляться з великою увагою та пошаною. Потім дивляться виставу і забувають, звідки ви приїхали. Дуже приємно, що нас сприймають не тільки як людей, які попри біду щось намагаються робити, а як на високий рівень і цікавий театр. 

Наш "арт-фронт" не дуже квапився знайомити їх із українським мистецтвом, тому що тому бренд російського мистецтва закривав цю тему. Вони вважали, що Україна — це частина російського світу. Я гадаю, це вони вперше побачили саме український театр.

"Кріолан" — одна з найскладніших п'єс Шекспіра. Є дуже мало відомих вистав за цією п'єсою. Вони здивувалися, що ми взяли таку складну п'єсу і що дуже вдало і реалізували.

Відмова від участі в Олімпіаді в Будапешті через росіян

— Наскільки важко вам уже на посаді головного режисера було ставити п'єсу Івана Франка "Украдене щастя"?  Мабуть, часу лишається набагато менше для свого?

— Так. Я раніше не мав власного кабінету і стільки клопотів. Бути просто художником, режисером — це набагато приємніше і простіше. Але якщо вже якусь відповідальність взяв, то треба нести. 

Це вже чи третя, чи четверта постановка цієї п'єси. У фіналі цієї вистави ми використовуємо аудіозапис вистави, в якій грав Амвросій Бучма та Наталія Ужвій. Це була легендарна вистава, тож ми зробили такий жест на знак поваги.

— У травні Театр Франка відмовився від участі в Олімпіаді в Будапешті, оскільки в останній момент туди включили росіян. Якою була реакція організаторів? 

— Вони висловили свій "сум і жаль" з цього приводу. Коли нас запрошували, єдиною умовою від нас було, щоб там не було жодного росіянина. Нам дуже кортіло поїхати, бо більшої театральної події у світі немає.

Світ все одно ділить росіян на "хороших" і "поганих", і поки що не може нашими очима на це подивитися. Поки що. Я вірю, що європейські глядачі і професіонали зрозуміють, що вони толерують зло. Воно прикрите чимось примарно-красивим, але лишається злом.

Унікальний проєкт "Поезія незламних"

— Ваш театр створив унікальний проєкт "Поезія незламних" і "Пісні незламних". Ваші актори виконували авторські пісні і відновлювали старі українські стрілецькі пісні? Як це все відбувалось? 

— Це почалося не на сцені. Ми були були по домівках, не ходили на роботу. Взагалі незрозуміло було, хто де був. Тоді і народилася ідея робити хоча б записи. Ми читали вірші сучасних українських поетів — їх реакція на війну. Викладали в інтернет, зробили таку програму. Актори — творчі особистості, тож почали писати свої пісні. Я знав, що Михайло Куюк пише пісні, бо він фронтмен гурту. Катерина Артеменко, Михайло Матюхін і Валерій Величко теж почали писати пісні. 

Потім, коли нам уже дозволили грати, ми вирішили з цих пісень і віршів зробити виставу. Вона називається "Музи не мовчать". З нею наші актори об'їздили більше сотні шпиталів і військових частин. Можливо, будемо ще щось таке робити.

Театр під час війни та вистави про Путіна

— Після 24 лютого 2022 року у багатьох з нас життя стало на паузу на невизначений час. Як ви тоді почувалися? Були думки, що ваша режисерська кар'єра скінчилася чи стане нікому непотрібною?

— Так, звісно. По-перше, без підтримки держави театр, а особливо такий великий, не може існувати. Він не може продавати квитки за реальну вартість, бо жоден глядач не потягне — було б дуже дорого. Ми не знали, чи витримає держава таке навантаження — виділяти ще якусь частку на театр.

— Особисто ви у ті часи що робили? З ким спілкувалися і що обговорювали?

— Ми виїхали з міста на дачу і не знали, що далі робити. Це біля Стоянки, де пізніше великі бої були. Ми там кілька днів пробули. Всі боялися, що щось може бути, але ж ніхто не очікував такого. Я не вірив або сподівався, що нічого не буде. Може, не хотів вірити. 

— Під час цієї вимушеної перерви ви вирішили поставити виставу, не заплановану раніше — "Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити". Це забута п'єса Бертольда Брехта, сатиричний антифашистський памфлет на Гітлера та його поплічників. Ви її переписали під кремлівського диктатора і вирішили поставити. Що саме стало тригером? 

— Було взагалі незрозуміло, що театр має робити. У нас були запланована комедія, наприклад. Я готувався ставили "Тартюф" Мольєра. Став шукати п'єсу, яка була б на часі. Все, що прочитав про війну, було або про іншу війну, або якось не так. Я не знайшов у собі якогось резонансу з жодним текстом.

Цей текст, дійсно, забутий. Я взагалі думав, що ця п'єса вже не потрібна нікому, бо вона, дійсно, про Гітлера, конкретно написана під час Другої світової війни. Коли я прочитав її, то зрозумів, що це той самий шлях, яким іде Путін. Послідовність деяких пунктів інша, а самі пункти ті самі. Це якесь божевілля. Тому ми її не переписували, а дещо скоротили, щоб глядач міг її сприймати. Додали буквально трішки тексту Єльцина і Путіна, просто щоб підкреслити. Але можна булой  не додавати — нічого б не змінилося.

— Режисер Іван Уривський в інтерв'ю нам сказав, що для нього щоб зрозуміти п'єсу, треба її поставити. Ви, поставивши "Кар'єру Артуро Уї, яку можна було спинити", зрозуміли, чи можна було і як спинити кар'єру московського тирана?

— Брехт писав так, щоб усе було ясно і щоб не було різних думок. Він звертає увагу на те, що той, хто стає тираном у точці "Б", в точці "А" є або бандитом, або корупціонером, або шахраєм. І цей його шлях довгий. Комусь вигідно в якийсь момент йому допомогти, хтось скористався його послугами. Він зроблений іншими. Брехт звертається до кожної людини, адже навіть від простого громадянина залежить, чи прийде така людина до влади, чи ні.

У нас теж була така людина — Янукович. Якби не Майдан, коли люди вийшли, ми б зараз були якоюсь республікою чи якимось фрагментом Російської імперії. 

Ми із сином цю виставу придумали, коли українці потопили російський крейсер "Москва". Хотіли збудувати його на сцені, а потім послати якнайдалі.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про останній фільм Руслани Писанки, акторство, гумор та п'єси під час війни: Наталя Ворожбит у "Точці опори"
• Про втрати театру, родичів у Донецьку та російську класику: художній керівник Національної опери Анатолій Солов'яненко у "Точці опори"
• Про відмову від родичів з Росії, прихисток колег та перехід на українську: актор Кирило Кашліков у "Точці опори"
• Про ночівлю в театральній гримерці, воєнний Київ та дику Росію: дикторка і телеведуча Тетяна Цимбал у "Точці опори"
• Про роботу водієм, зайву вагу та перехід на українську: оперна співачка Олена Гребенюк у "Точці опори"