Про порятунок людей з окупації та перемовини з росіянами: волонтер і правозахисник з Казахстану Костянтин Гудаускас у "Точці опори"

Костянтин Гудаускас — волонтер, правозахисник, громадянин Казахстану з литовським та українським корінням. Через активну громадянську позицію та протести проти фальсифікації виборів президента в Казахстані зазнав переслідувань на батьківщині. У 2019 році переїхав жити в Україну та отримав тут політичний притулок. У лютому та березні 2022 року, ризикуючи життям, врятував понад 200 людей з окупованих російськими військами міст та сіл на Київщині. Став прототипом головного героя фільму "Буча". Співзасновник благодійного фонду Bucha Help. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Костянтин Гудаускас розповів про те, як рятував з окупації українського композитора Ігоря Поклада та його дружину, про спілкування з російськими військовими, про те, що допомогло йому долати російські блокпости та як самому вдалося залишитися живим, коли його автомобіль наїхав на міну.  

Замахи на вбивство та виїзд із Казахстану

— Ви громадянин Казахстану і приїхали в Україну в 2019-му. Були активним учасником руху за права людей на батьківщині, за правдиві вибори президента, і приїхали сюди не по своїй волі, а тому, що вам погрожували. Що стало відправною точкою і змусило вас поїхати з батьківщини? 

— Вперше в Україну я приїхав, коли була інавгурація президента Зеленського — такий був подарунок. Це було напередодні президентських виборів у Казахстані, мої друзі вирішили, щоб я трішки відпочив і відчув, що таке свобода — подарували мені тиждень [перебування в Україні]. Я прилетів у день інавгурації. З Борисполя я поїхав прямо до Верховної Ради. Я бачив, як ваш президент іде до свого народу. В Казахстані так ніколи не буває — люди не можуть так підійти до президента. 

Я в ньому (в президенті Зеленському, — ред.) побачив людину, котра ніколи не була політиком, була далека від влади, була гарним артистом і менеджером. Люди зробили свій вибір. Для мене це були такі почуття… що люди можуть вибирати, як захочуть. Це наклало на мене сильний відбиток, тож до Казахстану я повернувся окриленим.

Я зібрав свою велику команду і сказав: " Вони також були довго в окупації, були в Радянському Союзі, але змогли стати вільними. Ми, казахи, теж зможемо!". Але сталося інакше. Після виборів були спроби мене засудити, але неуспішні завдяки підтримці міжнародної спільноти. А згодом — замахи на вбивство.

— Як це сталося?

— Проникали в квартиру, шкодили мої автівки, були прямі погрози і зустрічі з 10-м управлінням КНБ — прототип КҐБ. Вони не соромлячись приходили до мене в офіс і казали, що у мене немає вибору. 

Я повинен або прикрити всю свою діяльність і визнати вибори, або на мене чекає смерть. 

Я взяв квитки до Києва і просто поїхав з однією валізою.

— Але ви ж могли виїхати в демократичні країни Європи, але обрали Київ. Чому так? 

— Моя бабуся народилася в Києві, я з дитинства слухав українські пісні, в нашому домі багато було українців, а враження під час першого приїзду в Київ мене сильно захопили. Я хотів повернутися і знову вдихнути це повітря. Воно особливе. Я дуже люблю Київ. Я його знаю з закритими очима. 

Росіяни вбили батьків бабусі на її ж очах

— Ваші прабабуся і прадідусь жили в центрі Києва, на Подолі, і були вимушено депортовані в Казахстан. Чим вони займалися?

— У них була сироварня і сирна лавка. Таке сімейне ремесло було, але всі діти навчалися музики. Була велика родина — бабуся мала 11 братів і сестер. Живий наразі один — живе в Ізраїлі.

— Трагічна історія пов'язана і з вашою бабусею, котрій зараз 99 років. Вона  живе в Литві з вашою родиною. На її очах вбили її батьків.

— Це батьки з боку мого батька. Трагічні історії у мене з обох сторін є. Коли у 1941 році радянські війська зайшли і окупували Литву, батьки моєї бабусі відмовилися вступати до колгоспу. Вони мали багато землі, ліси… Всіх людей просто зігнали в церкву і на очах їх дітей спалили. Моя бабуся знає російську мову, але ніколи не розмовляє нею. Це мова вбивць. 

— Чи дзвонили вам ваші рідні з Литви і чи казали їхати до них, бо в Україні війна?

— Спочатку мені зателефонували всі мої брати і сестри. Їх у мене 28, включно з двоюрідними. У нас велика католицька родина. Кожного дня, починаючи з 24 лютого 2022 року, я кожен день розмовляв із батьком. Молилися разом. Він знав все, що відбувається зі мною, кожного дня меня благословляв. 

Його останні слова мені були: "Синку, врятуєш одну сім'ю — врятуєш цілу націю".

Я дуже вдячний, бо для мене це було дуже важливо. Всі мої казахстанські родичі й друзі не розуміли, чому я залишаюсь в Україні, чому допомагаю.

Родичі з Казахстану не вірять у війну

— Вони перебувають під впливом російських наративів?

— Так.

— Ви відправляєте їм фотографії і вони все одно не вірять? 

— Так, це мій біль. Моя рідна сестра, котра залишається в Казахстані, не розуміє мене. Хоча вона росла на моїх руках і до 15 років називала мене назвала мене нянькою. 

— У вас багато рідних братів і сестер? 

— У мене п'ять рідних сестер. Тільки одна в Казахстані залишилася.

— Решта з мамою виїхали в Литву?

— Мами не стало, коли мені було 17 років. Я виховував [сестру] сам. Мої батьки були розлучені. Батько хотів, щоб ми їхали до Литви, він — європеєць, йому було важко жити в Казахстані. Мама відмовилася переїжджати, тож ми залишилися в Казахстані. Батько якийсь час ще слав подарунки, а потім ми переїхали на нову адресу і зв'язок перервався. Я знайшов його через Міністерство закордонних справ, вже коли приїхав в Україну.

Волонтерство і порятунок людей

— Ви були в Бучі, звідки все почалося. 24 лютого ви прокинулися від вибухів?

— Свідомість не перелаштовується так швидко. Я зварив каву і дивився крізь вікно 17 поверху на Гостомельський аеропорт в трьох кілометрах. Все бачив на власні очі. Я зателефонував волонтерці Гайде Різаєвій, яка раніше дуже допомогла моїм друзям і активістам з Казахстану, і запитав, чим я можу допомогти Україні. Вона сказала, що не може мене просити про щось, але знає, шо мені вдасться, бо я маю паспорт Казахстану. На жаль, Казахстан — союзник Росії у військових блоках і союзах. Це спрацювало. 

У мене була повністю заряджена Tesla, на якій я і поїхав через Гостомель, бо це був найкращий шлях. Розуміння, що це небезпечно, не було. Дякую Богу, що до мене вийшов український військовий і зупинив. Сказав, що так не можна їхати. Я розвернувся і поїхав Варшавською трасою. Були вже великі черги, люди їхали зустрічною смугою, були аварії. Це був ранок початку повномасштабного вторгнення. Я їхав три з половиною години. 

— Пам'ятаєте, кого ви вивезли першим? 

— Так, це була сім'я розвідника. Більше нічого сказати не можу. Вагітна жінка і діти. 

Найбільше я боявся, що коли нас зупинять росіяни, діти будуть розмовляти українською. Я на ходу придумав історію, немов я їду зі своєю сім'ю і ми виїжджаємо в Казахстан — в безпеку. 

Ми викинули всі документи і я сказав їм говорити, що я їх тато в разі чого.

— Вас зупиняли?

— Так, і жінку питали, і дітей питали. Ми казали, що їдемо в Алмати. Коли я передав їх батьку, він запропонував якусь нагороду. Але я сказав, що гроші нічого не варті.

— Це знайомство відіграло велику роль у тому, що ви далі робили?

— Так. Те, що я живий — результат роботи нашої розвідки, яка допомагала прокладати маршрути. У мене були і паролі й інше, що звичайна людина не могла отримати. Особливо, коли ми поверталися вже під час комендантської години. Тоді від Бучі до Києва було більше ста блокпостів. А тут громадянин Казахстану, російськомовний…

Підрив машини та контузія

— У вас Tesla — дорога машина, яка ще, здається,була в кредиті..?

— Так, останній платіж по кредиту я здійснив під Новий рік. Це була моя маленька мрія і вона здійснилась в Україні. 

— Буквально на початку війни, 27 лютого, в цю машину влучила ворожа міна і ви отримали поранення. Чи був хтось з вами в машині? Як це все трапилося? 

— Це була моя друга евакуація. Я вивіз багатодітну кримськотатарську сім'ю до себе в Бучу, бо нікуди було більше везти. Ми переночували, а зранку вже опинилися в окупації, з'явилися їхні (російські, — ред.) блокпости на виїзді. Кожного дня були обстріли. "Епіцентр" біля мене був зруйнований повністю. Гелікоптери літали прям біля вікон. Ця родина дуже лякалася, бо 2014 року в Криму вже пережила подібне. Не було багато продуктів, бо ми не готувалися до війни, а магазини всі вже були закриті. Тоді ми вирішили шукати шляхи для виїзду на західну Україну. Я знайшов людей, котрі їхали у Львів і вони зголосилися забрати родину, якщо я підвезу їх до селища Капітанівка на Житомирській трасі. Ми поїхали через кладовища, між могил, бо дороги були закриті. Я віддав родину цим людям у Капітанівці.

Подумавши, що для мене ніякої загрози нема і поїхав дорогою додому. Це трапилося якраз навпроти пам'ятника Петру і Павлу. Я наїхав на міну і більше нічого не бачив.

— Як ви врятувалися?

— Є одна людина, яку я називаю хрещеним батьком. Він мене і врятував. Це колишній льотчик. Якийсь час я пробув у нього вдома, він мене лікував. У мене була контузія.

— Ви не зверталися до лікарів?

— Нікуди було звертатися. Я вперше в житті МРТ тиждень тому зробив.

— Як ви після цієї контузії повернулися в активне волонтерство? 

— Я зателефонував своєму другу по Tesla-клубу. У нього до повномасштабного вторгнення було таксі електрокарів — 200 автівок стояло на Березняках. Сам він був у Чорногорії. Я сказав йому, що потрібна машина. Вона може не повернутися, але ми повинні спробувати врятувати чиєсь життя. Він сказав: "Їдь, там на охороні ключі від автівок — бери скільки потрібно і рятуй людей".

Декілька машин було знищена повністю — вони не підлягали ремонту. Але він нічого не сказав — це просто залізо, бо людське життя вартує більше за автопарк.

Евакуація композитора Ігоря Поклада

— 11 березня 2022 року ви евакуювали з Ворзеля сім'ю українського композитора Ігоря Поклада. Знаю, що росіяни на своїх блокпостах вас не пускали. То як вам вдалося проїхати?

— Я знав пісні Ігоря Дмитровича ще коли жив у Казахстані. Як побачив у соцмережах повідомлення, то зрозумів, що така людина не повинна загинути. Вирішив, що повинен врятувати, чого б мені те не вартувало. Коли я розробляв маршрут, я ні разу не був у Ворзелі. 

На той час моя машина вже була розбита, тож я взяв авто у друга в автопарку. На ньому був напис "таксі". Орки на блокпосту були дуже здивовані, коли я до них під'їхав. Пізніше люди жартували: "Так, була окупація, але таксі працювало".

Вони (окупанти, — ред.) сказали мені "ні" і дали кілька хвилин, аби я звідти змився. Я сказав, що дуже довго сюди їхав і без цих людей не повернуся. Вони кажуть: "Тоді ми тебе вб'ємо". Я їм говорив, що я з Казахстану — з дружньої до Росії країни, яка входить в ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку, — ред.). У мене є посвідчення правозахисника від казахстанського уряду.

— І ви таки їх вмовили?

— Так, вони зателефонували своєму командиру, той приїхав. Тоді я вперше побачив полковника псковського десантного полку Артема Городилова, який керував усіма вбивствами в Бучі. Він довго слухав мене і кожного разу питав: "Нащо?". Я казав йому, що я віруюча людина і Бог каже мені врятувати людей. Просив його дозволити мені це зробити. Він пішов, з кимось поспілкувався, повернувся і сказав: "Добре, але якщо ти з цього шляху кудись звернеш, будеш вбитий". Коли я їхав Ворзелем, бачив декількох військових, що за мною спостерігали в приціл.

— Як вас зустріли Світлана та Ігор Поклади?

— Все було зачинено, ролети на вікнах опущені. Я переліз через паркан і став стукати в усі вікна. Коли з боку їдальні опустилися ролети і я вперше побачив пані Світлану.

— Вони ж вас не знали, кругом окупована територія, а якась незнайома людина стукає у вікна.

— А я ще й розмовляв російською тоді. 

— Ви за рік так вивчили українську?

— Так, це моя мета. Я не хочу розмовляти суржиком. Я не громадянин цієї країни, але я тут живу і повинен знати державну мову. 

Я розумів, що люди мене зовсім не знають, тож я сказав, що я від Дмитра Гордона. Бо я прочитав його публікацію у Facebook. Тоді повибігали собаки, я зайшов до хати. Ігор Дмитрович сидів на кухні у куртці "Динамо" і був дуже змучений. 

Майже ніякі речі не збирали, лише декілька пакетів — в основному з ліками. Але Ігор Поклад сказав, що не залишить тут свою грамоту про присвоєння звання "Героя України". Ми вирішили її покласти в багажник, а зверху посадити собаку Боню. Коли орк відкрив багажник, звідти вистрибнула Боня — дуже добра і ласкава тварина. Орк був дуже здивований, але погладив пса по голові і сказав: "Скоро будеш вдома". Так що Боня нас врятувала.

— Ви дуже вчасно звідси виїхали, бо сюди зайшли російські десантники і тут жили.

— Так, вони залишили багато речей своїх тут і зруйнували все, що тут було. Заганяли в двір свою важку техніку, ховали її тут від наших дронів. Зламали декілька дерев. Наші знали, але якщо хоч одна людина наша була біля орків, вони не обстрілювали. Життя однієї людини має великий сенс для нашої держави. Орки це знали і знають, не давали рятувати людей біля їх місць розташування.

— Що було в будинку?

— Такого жаху я не бачив навіть в кіно. Все було перевернуто, загажено, розграбовано. У кабінеті маестро стояли всі його нагороди і висіли фотографії з відомими співаками типу Тамари Гвердцителі, котрими пишається Росія. Ігор Дмитрович писав музику для всього світу. Орки розклали всі нагороди на столі і цей же стіл замінували. Поставили розтяжку в кабінеті, вітальні і в підвалі.

На другому поверсі висять афіші вистав по всьому Радянському Союзу, починаючи з 1950-х. Вони розуміли, що це звичайний інтелігент і людина, котра зробила багато для світу. І вони замінували будинок.

Брудні, від них смердить і всі в кросівках

— Увесь час ви вимушено спілкувалися російською з окупантами і навіть підгодовували, коли побачили, як ті їдять корм для тварин. Що вас у них вразило найбільше?

— Коли я побачив орків, я не побачив у них солдатів. Вони були брудні, від них смерділо, всі були в кросівках і кедах — скидали своє взуття щойно перетнули наш кордон, напевно. 

— Те, що грабували і що бачили вперше в житті, те і одягали на себе?

— Так. Все, що видавало в них військових — зброя і їх колорадська стрічка. У них не було їжі, відбирали всі м'ясні консерви. Я гадав, що для якихось своїх собак, але одного разу вони сказали: "Дуже смачні, але не солені". Я на них подивився і спитав: "Вам і людям може їжі привезти?". — "А що, так можна?".

— Тобто ви їх так підкуповували?

— Так. Я вранці купляв багети, сало на ринку… Я згадував слова з Біблії: "Якщо ворог твій голодний, то нагодуй його". Я бачив потім тих, кому я давав їжу, вбитими. Вони лежали за блокпостом, а на ньому стояли вже інші орки — такий сюр. Тоді вже сонечко пригрівало, а вони просто відтягували своїх вбік і ставали [на їх місце]. 

Вони кожного разу питали, навіщо я рятую людей, дивилися на мене, як на божевільного. Там Бога немає зовсім. Українська мова для них була тригером прояву зла і ненависті. Але ж та якась бабуся не знає іншої мови. Ті, хто хочуть з вами воювати, вони дивляться на вас у приціл. Тут лишилися ж цивільні люди.

Одного разу була сім'я медиків: чоловік — громадянин Росії з посвідкою на проживання в Україні, а жінка — українка. Орки були в шоці: "Ти везеш росіянина?". Але ж він мирна людина, не військовий, він потребує допомоги, їде на підконтрольну Україні територію. Ті давай пропонувати вивезти його в Білорусь. 

— Але зараз ті, хто дивляться на них через приціл — це також мирні люди в іншому житті. Це наші айтішники, оператори з телебачення, артисти, спортсмени…

— До речі, я бачив, як наші військові беруть у полон. Вони дають оркам хліб і воду, годують їх, роблять перев'язки, вдягають їх. Скільки ж в українцях людяності.

Фільм "Буча"

— Про ваш громадянський подвиг зняли фільм "Буча". Чи радилися з вами творці стрічки? Чи розповідали ви їм свою історію? 

— Ми познайомилися зі сценаристом і продюсером цього фільму Олександром Щуром, коли він був волонтером і допомагав людям на західній Україні. Щовечора ми з ним спілкувалися, а потім він запропонував написати сценарій. 

— То ви є співавтором сценарію?

— Ні, я просто в деталях розповідав історії. Коли закінчилася окупація, ми з ним зустрілися. Він зібрав кошти за кордоном у спонсорів, ні копійки не зібрав з українців. Цей фільм — це свідчення того, що принесли нам ці "освободітєлі" і який він "руській мір".

— Тизер цього фільму викликав неоднозначну реакцію. Пишуть, що людям, котрі пережили окупацію, важко дивитися на ці жахіття, і що не можна експлуатувати тему війни зараз, коли ще так болить. Що думаєте з цього приводу?

— У зніманнях брали участь психологи, все узгоджувалося з учасниками, бо все це — реальні історії. Наприклад, у підвалі-бомбосховищі дому Покладів знімали жахливу сцену, у якій орк гвалтував дівчину, поки решта орків грала на другому поверсі Чайковського. 

Ці історії варто розповідати всьому світу. Я багато виїжджаю за кордон з гуманітарною місією, і люди там знають про війну в Україні, але часто з заголовків російських ЗМІ.

Фонд Bucha Help

— Ви добре товаришуєте з Світланою Поклад і разом із нею утворили фонд Bucha Help. Що робить цей фонд? 

— Ми допомагаємо тимчасово переміщеним особам залишатися в країні. Дляя мене це важливо. Я завджи прошу людей залишатися.

— Бо хтось же повинен її рятувати!

— Так! Економіка повинна працювати. Ми з фондом робимо все, щоб ці люди знайшли на новому місці роботу і житло. Ми в Польщі маємо багато друзів, які кожного дня допомагають. Ми возили до них на відпочинок українських дітей, наприклад. Поки їх батьки нас захищають, ми в тилу повинні робити все, щоб у цих дітей було дитинство. Ці діти сильніші за нас.

Особисте життя і прихильники Путіна

— Ви були одружені, але у 2014 році ваша дружина поїхала жити в окупований Крим. Це стало для вас крапкою? 

— У нас дуже була гарна сім'я. Але, на жаль, мій тесть — фанат Путіна, хоча його бабуся була депортована з Криму. Вона була правнучкою кримського хана. А він (тесть, — ред.) військовий на пенсії, але військовим у Казахстані був. Коли Путін захопив Крим, щоб боротися з тими кримськими татарами, котрі не сприйняли Росію там, була програма "повернення додому". Їм дали шалені гроші, виділяли землю, відібрану в кримчан… Моя дружина обрала свого батька. Сказала, що підтримує його вибір. Я сказав, що залишаюся в Казахстані, бо там (у Криму, — ред.) чужа земля — її забрали і окупували, а ви їдете у чийсь дім.

— Зараз ви спілкуєтеся?

— Востаннє ми спілкувалися, коли я надсилав їй фото та відео того, що відбувалося 24 лютого 2022-го. Вона вийшла заміж за кримчанина і зараз вони в Казахстані. Втікли з Криму, коли там почалися вибухи. Я для них теж бандерівець. Хоча я нічого не знаю про Бандеру. Сказав їм, що коли Крим буде звільнений, я обов'язково поїду туди, щоб підняти прапор України. Це моя мета. 

У мене є традиція щороку сходити на Говерлу на День незалежності. Там я кажу Україні як її люблю, який я вдячний за те, що вона прийняла мене. І підіймаю прапор. На 30-річчя незалежності я піднімався на Говерлу з другом із Америки і встановив там прапор, який вивіз із Бучі.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про акторську династію, акторство під час війни та ставлення до "хороших руських": актор Лесь Задніпровський у "Точці опори"
• Про окупацію, волонтерство та оголені сцени в кіно: акторка Анастасія Пустовіт у "Точці опори"
• Про рідних в окупації, зйомки в "Кіборгах", роль Кайдаша та розлучення: актор Віктор Жданов у "Точці опори"
• Про ілюзію російської культури, вистави про Путіна і горобців на вулиці: театральний режисер Дмитро Богомазов у "Точці опори"
• Про останній фільм Руслани Писанки, акторство, гумор та п'єси під час війни: Наталя Ворожбит у "Точці опори"