Про акторську династію, акторство під час війни та ставлення до "хороших руських": актор Лесь Задніпровський у "Точці опори"

Лесь Задніпровський — актор театру, кіно та дубляжу, народний артист України. З 1980 року працює в Національному драматичному театрі ім. Івана Франка. Знявся у понад 60 фільмах, серед яких — "Овід", "Кармелюк", "Іван Сила", "Одинадцять дітей із Моршина". Як актор дубляжу брав участь в озвучуванні понад 40 фільмів, зокрема "Леон Кілер", "Гаррі Поттер", "Турист", "Тачки-2", "Пірати Карибського моря".

Лесь Задніпровський — герой авторського проєкту Світлани Леонтьєвої "Точка опори" на телеканалі "Дім".

Початок війни

— Ми живемо вже понад рік у жахливій реальності повномасштабної війни, і кожний день на нас летять ракети, бомби, гинуть люди. Як ти це все переживаєш і як справляєшся?

— Сказати, що справляюся, це була б неправда. Тому що я частинка України, я частинка нашого народу, і всі негаразди, всі болі, всі нерви проходять через мене, через мою родину. І це невід'ємно.

Не можна себе відокремити та жити поза подіями, поза часом.

Як би хтось не старався, як кажуть, сховати голову в пісок — не вийде, тим паче в нашій професії. У мене, як казала Леся Українка, щоб не плакати — сміятися. Це такий внутрішній спротив, який мені, як актору, допомагає жити, перемагати самого себе, обставини. І чесно дивитися людям у вічі, що я не став боягузом, не став зрадником, зрадником батьківщини, зрадником себе.

— А взагалі, коли це трапилося, ти не прощався з акторською професією?

— Ні, ніколи. Знав, що буду працювати.

— Війна у нас триває з 2014 року. Але далеко не всі усвідомили це. Декому потрібно було саме 24 лютого 2022 року. А ти відчував цю можливість страшного нападу РФ на Україну? Готувався якось?

— Це дуже важке питання, бо людина ж така тварина, яка завжди надіється на краще. Люди знали, і я знав, що десь на Донбасі йде війна. Забрали Крим. Бачу, як приїжджають поранені. Бачу новини по телевізору, чую по радіо. Але це було десь, я про себе говорю, це було трошки далеко.

А от починаючи з лютого 2022 року я вперше в Києві почув вибухи, я живу на Оболоні, я чую вибухи на Вишгород, звідти — Буча, Ірпінь, цей напрямок. І почалось. І от тоді цей страшний фільм або ця страшна вистава прийшла в мій дім, в моє життя, в життя киян, в наше повсякденне. І це триває донині.

Тому іншого варіанту, крім перемоги, у нас немає. Бо інакше не буде України, не буде українства, не буде мови. Нічого не буде.

І більшість уже зрозуміла, що не можна вести ніяких проміжних мирних переговорів, ніякого замороження конфлікту, тому що воно почнеться знову. Вони ще більше підготуються і зі ще більшою ненавистю за ці свої поразки підуть знову проти нас. Тому вже треба йти до кінця. До переможного кінця.

— Гадаю, що ніхто з нас не зможе забути те, що ми робили 23 лютого, за день до початку великої війни.

— Я грав виставу, була репетиція, вистава, а вночі все почалось. Я грав виставу "Ідіот" Достоєвського. Вона вже не йде у нас в театрі, ми відкинули, позбулись російської драматургії. Але в той день була ця вистава.

— А планував щось на завтра?

— Планував іти на репетицію, йти в театр.

— Чи виїжджали ви з Києва?

— Ні. Тільки діти виїздили, онука відправив. А ми з дружиною були вдома. І поруч завжди були люди, які не кинули, не втекли.

Актори під час війни

— Ти якось сказав у 2015 році, що дуже шануєш добровольців, які взяли до рук зброю і пішли на захист держави ще з 2014-го. І зараз багато твоїх колег за цехом — у лавах Збройних сил України.

— Особливо це було в перші місяці. Деякі мої колеги досі воюють. Деякі повернулися, коли наші ЗСУ деокупували Київщину. Вони повернулися, але таке враження, що за перший же виклик знов підуть. Ніхто не розслаблений.

Ось ми зараз працюємо. І знаєте, може, через цю страшну війну них немає часу на втому. От немає часу. Мені ж вже, кажучи, не 20 років. Але нема такого, щоб ліг би та рученьки склав. Ні. Я бачу, як всі азартно працюють. Тому що розуміння є. І ми робимо те, що ми можемо робити в силу своєї освіти, часу, віку, робимо те, що ми вміємо. Але треба робити це на сто відсотків.

— Колеги, які повернулися з фронту, якось змінилися?

— Можливо, внутрішнє змужніння. Як кажуть, актори як діти, ми бавимось, граємо. А тепер я бачу таке, що сивина не на голові, а сивина в душі.

Внутрішня зрілість настала і в тих, хто воює, і в усіх нас.

Це вже ми не граємо в щось. Ми живемо, існуємо в цих обставинах. І коли доводиться працювати з важким драматичним матеріалом, то він уже легкий. Раніше було: як це зіграти? Зараз — ні, це вже береться зразу. Тому що зараз життя настільки страшне, що деяка драматургія виглядає дитячою забавкою у порівнянні з тим, що диктує нам зараз життя.

Ми дуже швидко змужніли за ці останні півтора року. Ми постаріли в хорошому сенсі цього слова, — стали мудріші. Уже немає сумнівів: а може, так, а може, й так? Ні, нема сірого, є чорне і біле.

"Загнаний кінь"

— Зараз в театрі ім. Франка ви поставили нову виставу "Загнаний кінь" за Франсуазою Саган. Це іронічна п'єса про аромат життя, як його не можна втрачати. Твій герой попри правила вирішив себе трохи відпустити в почуття. Щось є спільне у Леся Задніпровського з його героєм — лордом Генрі-Джеймсом Честерфілдом?

— Коли ми обирали цю п'єсу до мого бенефісу, то теж із режисером Дмитром Черевиком ми шукали точки дотику. Що спільного з героєм? Ну, спільне, по-перше, вік. По-друге, життєвий досвід. А по-третє, цей щемливий стан, який зрозуміють тільки люди, які прожили вже, мають життєвий досвід.

І ми хотіли показати глядачам поняття не втрачати шанс, другий шанс, який тобі дає доля. Це дуже повчально, мені здається. І головне — на особистому прикладі, як актор показати глядачеві, що не треба ніколи складати руки, спускатись на дно. Цього не має бути, тим паче в такий час, як зараз.

А головне — це вистава про любов. Головне в житті — любов, яка тримає нас, і робить нас врешті-решт людьми, підіймає нас над буденністю, над побутом. Це така історія Ромео і Джульєтти, тільки переказана в іншому віці.

— Як кажуть драматурги, що взагалі існує тільки 11 сюжетів, які тасуються в різні формі.

— Так, як є 7 нот, з яких хтось напише щось, а такий як Моцарт із семи нот творить, як Франсуаза Саган. І заїжджена ситуація, коли пан у віці покохав молоду жінку, виявляється майстерністю.

— Ти граєш цю виставу на камерній сцені, дуже близько до глядача. Ти більше любиш оцю камерність чи все ж таки велику сцену?

— Звичайно, я люблю велику сцену. А це, до речі, мій перший експеримент в рідному театрі на камерній сцені (крім антрепризних вистав). Це був виклик для мене. Це як в кіно чи на телебаченні, коли ти на крупному плані. А в театрі глядач чує навіть твоє дихання, сидить поруч, і я так само чую дихання глядачів, найменший шепіт. І тут вже не можна збрехати. Тут серце на долоні та абсолютно очі в очі. І щирість, правдивість просто на сто відсотків повинні бути.

На великій сцені в душі легше, там є певна відстань, там є дистанція між мною і глядачем, є оркестрова яма врешті-решт. Там посил інший.

— В цій виставі невеличку, але дуже яскраву роль грає твій син Назар. Як грати з рідними людьми в одній виставі?

— Це тема дисертації. Колись це питали у моєї мами Юлії Семенівни [Ткаченко], як вам працювати із сином і з онуком. І тепер питають у мене, як у голови клану. Я хочу ще дочекатися онука, щоб він прийшов на сцену. Але поки що скажу, що це колосальна відповідальність. І для Назара, бо дивиться тато. Це для нього дуже важливо. І у нас є відчуття гордості.

У нас є ще вистава, де ми з Назаром працюємо удвох, — "Авантюра Никодима Дизми". Але там навпаки, він там грає головну роль. Це дуже хороша комедія. І в "Моя професія — синьйор з вищого світу" ми теж вдвох на сцені.

"На лінії життя"

— Ти належиш до тих акторів, яким підкорилися і театральна сцена, і кіномайданчик. 60 кіноробіт. Остання кіноробота була у 2021 році?

— Крайня робота була цієї зими. Це були "Скажені сусіди-2". Прекрасний комедійний проєкт, серіал. Ми з таким задоволенням працювали, ось серед війни. З великим задоволенням у ньому грав.

До речі, й Назар, мій син, там грав. Просто так сталось, що ми зустрічалися лише в гримерці. Ми в одному фільмі, але в кадрі не зустрічаємось.

— Одна з яскравих кіноробіт — знаковий серіал "На лінії життя" про події 2014-2015 років, початок нашої боротьби за свободу. Ти там зіграв військового лікаря, який героїчно рятує життя наших захисників. З тобою також грає Ахтем Сеітаблаєв.

— Він грав роль друга, який теж лікар. Тільки я старший, начальник госпіталю. А він був молодий лікар.

З Ахтемом працювалося прекрасно. По-перше, він надзвичайно талановита людина. Він патріот. І що мені подобалося — він вчив українську мову. І Ахтем просив навіть, щоб ми йому допомагали, наприклад, з наголосами тощо.

— А Ахтем взагалі російськомовний…

— Був. Зараз він блискуче володіє українською. Головне, що він мислить українською. Він блискуча людина, і за такими людьми майбутнє.

— Як ти вживався в роль лікаря? Хто вчив "оперувати" та інших професійних моментів?

— Перед сценами, де мені доводилося робити операції, я просив консультанта. На студію приходив лікар і навчав: "Скальпель, зажим, ланцет…". Ми проходили увесь процес операції. Я заучував це до автоматизму.

І потім лікарі мені казали... Тобто вони признали та дякували. Мене навіть зустрічали на вулиці, в чергах, люди просто підходили, дякували.

Мені приємно ще було, що фронтовики, які пройшли через все це, мене сприймали не як актора, а як лікаря, і називали мене на ім'я та по батькові мого героя — Тарас Петрович. Вони розказували про свої шпиталі. Я слухав, і мені було приємно це спілкування.

Це той випадок, коли важливі не оплески, не квіти, а віра людей. Коли моя робота на екрані викликала в них довіру і вдячність. Це навіть важливіше.

— Була сцена, коли твій герой робив навіть трепанацію черепа.

— Так, лікарі навчили мене. Коли робили трепанацію черепа — це був мій крупний план, це було моє обличчя, і пам'ятаю, як піт з мене тік. Там навіть рук не було, руки знімали, коли герой робив полосні операції. А з трепанацією черепа, дякую режисеру та оператору — вони мене просто врятували від цього.

— А кажуть, що ти крові боїшся по життю.

— Знаєш, я там вже не боявся. Там все було на автоматі. "Мотор!" — і все пішло. Вже потім видихаєш, "дайте нашатир". Але це вже від втоми, коли кільканадцять дублів, під кінець робочого дня дуже втомлювався. Але головне — результат.

Окрема професія — актор дубляжу

— Ти також блискучий актор дубляжу. Це окрема професія.

— Так. Ось моя дружина Наталка — це золотий голос. Ми, до речі, з нею познайомились на дубляжі, біля мікрофона.

Мені щастило, що мене запрошували озвучувати й дублювати класних акторів.

— Ти озвучував чоловічі ролі в таких фільмах, як "Бетмен", "Леон Кілер", "Володар кілець", чарівника в "Гаррі Поттері". А є хтось з акторів, яких ти дуже любиш дублювати?

— Мені кілька разів пощастило дублювати Бельмондо. Особливо фільм "Гра в чотири руки". Мені так на душу це лягло. Він настільки емоційний, він настільки заразливий, я просто йшов за ним.

Набагато простіше було дублювати Шварценеггера у "Конан-варварі", "Конан-руйнівнику". Там його м'язи та мій голос. Це було простіше. А от Бельмондо — це віртуоз, це велике задоволення.

Акторська династія

— Ти — актор в третьому поколінні, Назар — у четвертому. Але цікаво, що твої батьки не хотіли, щоб ти був актором. І ти з першого разу не вступив.

— Тато [Михайло Задніпровський] не хотів, щоб я був актором. Як він казав, це каторженна праця. Я це бачив. Я розумів, що це важка праця, але вважав, що переможу. І ось коли я перший раз не вступив, отут я уже став серйозним, більш вимогливим до себе. І з другого разу вже вийшло.

Бо я дивився на тата й маму, діда, бабусю, тому я хотів, я повинен. Я ж ріс за кулісами, сцена — це ж як наркотик. Тому іншого шляху не було, як іти по стопах батьків.

— А взагалі батьки підбадьорювали чи більш критикували?

— Більше критикували. Батько одного разу прийшов в інститут — на мою дипломну виставу, і він з пересторогою сидів. Він страшенно боявся розчарування. І потім він вийшов з високо піднятою головою, він дуже скупий був на похвали, і коли він ласкаво дав мені запотиличник, для мене це був кайф, я зрозумів — сподобалось.

— А ти зі своїм Назарчиком по-іншому?

— Мабуть, так само, теж, можливо, в жорсткій формі. А він ще любив мене подражнити, каже: "Тату, я, мабуть, піду в кулінарний технікум. Я так люблю робити вареники, борщ" (він насправді добре готує, як і я). Я йому: "Я тобі ноги переламаю". І він пішов у театральній інститут, і я не шкодую. Тепер — народний артист України Назар Задніпровський.

Російська мова та "хорошие русские"

— У нас раніше багато серіалів знімали російською мовою, хоча грали українські актори. Зараз питання мови стоїть дуже гостро. Як думаєш, чи потрібен нам зараз в Україні карантин на російську мову?

— Безумовно. Треба спочатку звільнитися від чогось, і тоді буде легше.

Бо напівмірами ми нічого не досягнемо. Це буде тягтися як заморожений конфлікт. Це як хвороба, яку не лікують, а придушують пудрою, мовляв, саме розсмокчеться. Не розсмокчеться.

Ми занадто довго були толерантні, ми занадто були мирні, дружелюбні, й нам дедалі більше сідали на голову.

Якщо ми хочемо зберегтися як нація, непереможна нація, непереможний народ, то нам треба дійсно від цього позбуватися якомога швидше.

— Якби зараз тебе покликали зніматися в кіно, де грали б також "хорошие русские", навіть які засуджують Путіна?

— Я не вірю в "хороших руських". Тут теж повинен пройти великий час, великий карантин.

— Тобто росіян взагалі немає хороших чи поганих, вони просто росіяни?

— За цих обставин я це питання навіть не ставлю собі до роздумів, на порядок денний. Потім час покаже. Доживемо — побачимо. А поки треба думати тільки про перемогу.

— Хто або що стало для тебе найбільшим розчаруванням за період війни?

— Це те, про що ми говорили. Це навіть не розчарування, це величезна образа і ненависть до Росії.

— А якби була можливість, що б це тому кремлівському терористу сказав?

— Щоб ти здох. Якомога швидше. І у великих муках.

— А що б сказав нашому головнокомандувачу ЗСУ Валерію Залужному?

— Що вірю, вірю, щиро вірю. І якщо є вищі сили, я тільки прошу, щоб вони йому дали сили. Бо ця людина достойна найбільшої віри. Це не віра в божество, це віра в розум українського генія, українського народу.

— А що найперше зробиш після нашої перемоги?

— Мені здається, візьму Назара, онуків і підемо на могилу батьків. Принесемо квіти Юлії Семенівні та Михайлу Олександровичу.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про окупацію, волонтерство та оголені сцени в кіно: акторка Анастасія Пустовіт у "Точці опори"
• Про рідних в окупації, зйомки в "Кіборгах", роль Кайдаша та розлучення: актор Віктор Жданов у "Точці опори"
• Про ілюзію російської культури, вистави про Путіна і горобців на вулиці: театральний режисер Дмитро Богомазов у "Точці опори"
• Про останній фільм Руслани Писанки, акторство, гумор та п'єси під час війни: Наталя Ворожбит у "Точці опори"
• Про втрати театру, родичів у Донецьку та російську класику: художній керівник Національної опери Анатолій Солов'яненко у "Точці опори"
• Про відмову від родичів з Росії, прихисток колег та перехід на українську: актор Кирило Кашліков у "Точці опори"