Про окупацію, волонтерство та оголені сцени в кіно: акторка Анастасія Пустовіт у "Точці опори"

Анастасія Пустовіт — акторка театру та кіно, волонтерка. У 2018 році на Одеському кінофестивалі отримала нагороду "Золотий Дюк" за найкращу акторську роботу у фільмі "Коли падають дерева". Відома за роботами в серіалах "Таємниці" та "Перші ластівки: Залежні". Акторка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 

Народилася в Скадовську на Херсонщині. У 1996 році її родина переїхала до селища Немішаєве Бородянського району Київської області. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну два тижні пробула у Немішаєвому в окупації, де організувала штаб. Продовжує волонтерську роботу і наразі забезпечує українських військових. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Анастасія Пустовіт розповіла про про театр під час війни, перші великі акторські ролі, волонтерство, поділася жахливими спогадами життя в окупації та зізналася, як театр вплинув на її повернення до життя.

Зйомки серіалу для Netflix у Польщі та підтримка поляків

— Ви погодилися на інтерв'ю ще місяць тому, але сказали, що тоді їхали до Польщі на зйомки кіно. Що фільмуєте там?

— В Польщі ми знімаємо серіал. Навіть не ми, а польська кінокомпанія. Мене запросили до участі. 

— Кастинг і проби були ще до війни?

— Ні, вже під час. Цей серіал буде на стрімінговій платформі Netflix. Розповісти, про що фільм, я не можу — підписала спеціальний документ. Можуть оштрафувати. Але він частково про війну, частково про любов, частково про процеси, що відбуваються безпосередньо у Польщі. Моя героїня — це українка, яка виїхала під час повномасштабного вторгнення до Польщі. Вона закохується в головного героя, а він — у неї. 

— Чи відчували ви особисто підтримку поляків там?

— Так, вони дуже підтримують [нас]. Коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, увесь продюсерський склад звернувся до мене з пропозицією допомоги у зборі коштів або евакуації населення, розміщення людей у їхніх квартирах чи шелтерах. Ми багато говоримо про війну, я багато розповідаю. Значна кількість інформації до них правда не дістається: про те, як росіяни поводяться з військовополоненими, про розстріли та катування. Оскільки моя героїня виїхала з війни, вони у багатьох речах покладаються на мене і мій погляд. Вони розпитують ще й тому, що це потрібно проєкту.

"Погані дороги" Наталки Ворожбит

— В театрі на Лівому березі ви працюєте вже п'ять років і граєте, зокрема, у виставі "Погані дороги" — постановці Тамари Трунової за п'єсою Наталки Ворожбит. З початком повномасштабного вторгнення вистава набула ширшого значення. Ви її зараз інакше граєте? Що змінилося у вашій подачі цієї історії? 

— Гадаю, просто усвідомлення змінилося. Звісно, ми відмежовуємо себе від своїх персонажів, однак ця тема стала болючішою, ближчою. Тепер ця тема насправді є реальністю. 

Раніше ми певним чином були "відрізані" від того, що відбувалося у Донецькій та Луганській областях. Не мали повноти картини, бо не були учасниками цих подій, а лише глядачами. А тепер ми учасники. 

— Яка для вас ваша героїня?

— Це втрачена дівчинка з втраченої території. Територія на той момент нікому не була важлива і потрібна. І дівчинка теж нікому не була важлива й потрібна. Їй треба було вижити під час війни.

— З "Поганими дорогами" ви багато гастролювали по світу. Що кажуть іноземці?

— Так, це дуже потрібна історія за кордоном. Потрібно впливати на цю західну демократію і пояснювати, що насправді відбувається і що ця війна триває з 2014 року. А зараз лише помножена на 10.

Ми можемо багато говорити про Європу і про те, як вона закривала очі на російську експансію. Маємо досвід Грузії, Придністров'я та інших воєн, які були до нас. Вони весь час намагалися товаришувати з Путіним, торгувати і були певні, що таким чином зможуть стримати автократію та розширення імперіалізму.

Люди, які приходили до нас на вистави за кордоном, виходили в шоці. Вони запитували, невже ми справді живемо з цим із 2014 року.

Беззвучна вистава у масках від італійського постановника

— У театрі на Лівому березі є унікальна постановка "Сімейний альбом" італійського режисера Маттео Спіацці. Актори грають у масках і немає ніяких звуків та слів. Коли ви знімаєте ці маски — дуже цікаво, тому що вас у тій ролі там ніхто не очікує побачити. Як вам вдалося перевтілитися у літню жінку?

— В першу чергу це вдалося завдяки самому Маттео. Він приїхав, і перший місяць ми навчалися, як володіти тілом та де знаходиться точка опори наших персонажів. Ти маєш гіперболізувати, тому що на тобі є маска і немає слів, тож маєш більше говорити тілом. Маттео — гарний вчитель, а ми — талановиті учні.

— На цю виставу, як і на багато інших ваших, дуже важко потрапити. Завжди аншлаги. Чи приходять до вас на виступи ті військові, яким ви допомагаєте? 

— Мої не встигли на "Сімейний альбом" — поїхали в Костянтинівку (Донецька область, — ред.). Є ще одна бригада, але вона [служить] безвилазно. Херсонці — так само. Вони рідко кажуть мені, коли вони в Києві. Знайомих військових я запрошую, коли вони в Києві, але найчастіше запрошую знайомих волонтерів, які вигорають та яким уже зовсім погано. Вони тримають у собі стільки інформації, в них такі всередині "погані дороги" і стільки болю.

— Чому театр зараз так потрібний?

 — Багатьох, особливо тих, що в Києві, треба приводити за ручку, садити і показувати ті ж "Погані дороги". Тому що люди помітили, що йде війна, тільки коли, наприклад, почалися відключення світла. Таких людей багато.

Якщо ми не будемо говорити про культуру, не будемо за неї боротися і не будемо давати можливість людям відпочивати та відволікатися, буде страшний стресовий стан.

Волонтерство в окупації

— Селищие Немішаєве, куди 1996 року переїхала ваша сім'я, розташоване між Бучею і Бородянкаою. 24 лютого 2022 року ви поїхали саме туди, гадаючи, що там буде безпечніше?

— Це моя мама думала, що там безпечніше. Більше ніхто так не думав. 

— Як ви дізналися, що опинилися в окупації? 

— З доступом до інформації було туго, зв'язок зник десь після 26-го. Вони ж били по вишках. Російські військовослужбовці прекрасно знали, що роблять. Коли вони дізналися, що у нас лишився газ, прийшли і перебили трубу. Коли знайшли непрацюючу маленьку електростанцію, розстріляли і ту. 

— Ледь не в перші дні ви організували у Немішаєвому в Будинку культури штаб допомоги. Як вам це вдалося?

— Волонтерити ми почали з першого дня, але виступали координаторами. Збирали кошти херсонцям, допомагали Антонівці. Штаб ми організували, коли дізналися, що в лікарню Бучі потрібні одяг, медикаменти, засоби гігієни. Ми з подругою побігли в селищну раду і після перемовин відкрили Будинок культури, дали оголошення в соцмережах, почали зносити речі, продукти та інше. Машинами відправляли в Бучу, Ворзель, намагалися пробитися в Бородянку, але в певний момент злякалися, бо там вже було гаряче. Ми зрозуміли, що кільце стискається і колись вони (окупанти, — ред.) прийдуть до нас. 

Ми не знали, що ми в окупації. Тоді навіть такими термінами не оперували. Знали, що якщо є російські війська, значить десь є й українські. Десь ідуть бойові дії — в Гостомелі, в Ірпені.

— Де були і чим займалися ваші батьки?

— Моя мама була зі мною, вона медсестра — надавала допомогу пораненим. Вона досі вважає, що можна й піти в армію. 

— Потім ви два тижні переховувалися в бомбосховищі? 

— Два тижні тривала вся окупація. Певний час ми провели в будинку культури. Коли вже через нас пішла російська техніка, ми усвідомили, що лишатися там небезпечно, бо до нас же люди приходили. У нас були рації, частина тероборони, були поранені. Коли відправили всіх поранених і розформували штаб, ми вирішили перебігти у власні бомбосховища. 

— Як ви у штабі допомагали пораненим? У вас були лікарі?

— З перших днів ми шукали малий хірургічний набір, однак найважчим завданням було знайти нитки — шовний матеріал. У нас були лікарі і був ветеринар. Вони могли проводити певні операції, але нам також потрібні були елементарні анестезійні речовини і шовний матеріал. Ми все знайшли. Шовного матеріалу було трошки і він пішов на перших двох поранених. Далі вирішили використовувати рибальську волосінь — замочували її в спирті і шили.

— Скільком загалом допомогли так?

— П'ятьом. Простір для ночівлі ми організували в аграрному коледжі. Спочатку ходили туди на ніч з Будинку культури. Біля нас Гостомель, тож ми з перших годин чули, як бомбили. Згодом ситуація стала критичною і небезпечною безпосередньо для нашого життя, тому перейшли в бомбосховище на постійній основі.

Мовне питання

— Ви контактували з росіянами? Спілкувалися з ними?

— У нас не надто був вибір, бо ми були в одному бомбосховищі. Контактувала з ними моя мама. Я намагалася з ними не спілкуватися, тому що ми волонтери і переживали, що нас можуть здати. Ми навіть телефони заховали. Не хотілося з ними не те що контактувати, а навіть знаходитися в одному приміщенні. Однак уникнути цього ми ніяк не могли. 

Восьмого березня вони принесли нам вино з розграбованої фури — привітали. Дітям цукерки приносили. Я відмовлялася українською. 

— Багато українців, котрі в побуті говорили російською, досі продовжують нею розмовляти і не можуть наважитися перейти на українську. Як ви до цього ставитеся?

— Негативно. Ми говоримо не тільки про мову. Велика кількість військовослужбовців повернулися з російського полону. Величезна кількість цивільних виїхала з окупованих територій. У цих людей російська мова викликає стан небезпеки і повторно травмує.

Виїзд з окупації

— Після двох тижнів в окупації ви з батьками вирішили виїхати, знаючи, що росіяни обстрілювали автомобілі. Що стало тригером для такого рішення? 

— Коли ми прибігли в бомбосховище, ввечері того ж дня фактично опинилися в заручниках. Прийшли росіяни і розквартирувалися у нашому бомбосховищі, де було понад сто людей, серед яких багато діток. Вони нами прикривалися, як щитом, і чекали ЗСУ. Це стало останньою краплею.

Дорога була довгою. Як нам потім повідомили, частину людей перед нами обстрілювали, частину після нас — теж. Ми пробиралися не основним "зеленим коридором" через Ворзель. Нам до Ворзеля треба було ще три кілометри йти пішки через поле, яке було окуповане і теж прострілювалось. Ми ще думали взяти з собою якесь біле простирадло, але таке, на жаль, не рятувало нікого. 

Вирішили колоною їхати іншою дорогою. На першому блокпості нас зупинили росіяни і сказали, що вони, мовляв, не варвари і нас випустять. Вони попередили про нас свою іншу групу, яка далі стояла. Ми спокійно проїхали. Просто не треба було дивитися в їхній бік, розглядати і особливо рахувати їхню техніку. 

— Які були почуття, коли виїхали?

— Ми приїхали у Львів із подружкою, запам'ятавши приблизно, де саме стояли ті російські військовослужбовці. Перше, що зробили, — надіслали в Нацгвардію координати.

Стала акторкою з третьої спроби

— Ви стали актрисою не з першого разу — тричі вступали на акторські курси і таки потрапили до Дмитра Богомазова. Як зараз гадаєте, чому так сталося? Щось було не так?

— Мені здається, що це свого роду лотерея. Можливо, так треба було, щоб саме так трапилося і я потрапила на курс Дмитра Михайловича. Потім у визначений час я прийшла сюди (до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, — ред.), ми зіграли виставу, я потрапила до Тамари Трунової (головна режисерка театру, — ред.), і лишилася в цьому театрі. Мені здається, що все було не даремно. 

— Ви навчалися на контракті і на третьому курсі оплатили своє навчання самостійно, бо вже знялися у фільмі "Коли падають дерева". 

— Так, вже був якийсь дохід.

— У чому успіх цієї стрічки?

— Це був період, коли активно почало відроджуватися українське кіно. Ми частково вигнали росіян з нашого кінопростору і стали повертатися до українських митців. Режисерка Марися Нікітюк — потужна і цікава. Вона залучила польського оператора. Тоді раптом ті речі, які не були раніше неможливими, стали можливими. 

До потрапляння на цей кастинг я нікого з нашого українського кінопростору не знала. Коли ми навчалися, нас не запрошували зніматися в українському кіно. Лише в "Мухтар" і усіляке інше російське.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про рідних в окупації, зйомки в "Кіборгах", роль Кайдаша та розлучення: актор Віктор Жданов у "Точці опори"
• Про ілюзію російської культури, вистави про Путіна і горобців на вулиці: театральний режисер Дмитро Богомазов у "Точці опори"
• Про останній фільм Руслани Писанки, акторство, гумор та п'єси під час війни: Наталя Ворожбит у "Точці опори"
• Про втрати театру, родичів у Донецьку та російську класику: художній керівник Національної опери Анатолій Солов'яненко у "Точці опори"
• Про відмову від родичів з Росії, прихисток колег та перехід на українську: актор Кирило Кашліков у "Точці опори"