Повертаємо свою історію: про перейменування українських вулиць та площ у проєкті "Код ідентичності"

Багато українців точно ловили себе на думці після перейменування чергової вулиці: "Хто це?". Всі ми знаємо Пушкіна, а хто такий Євген Чикаленко, на честь якого перейменовано ту вулицю в центрі Києва? Втім, саме він був першим ініціатором скликання Центральної Ради і саме він протягом восьми років за власний кошт видавав щоденну україномовну газету в Російській імперії. Саме про цих відомих-невідомих українців, імена яких тепер носять наші вулиці, йдеться у новому випуску програми "Код ідентичності" на телеканалі "Дім".

Про Євгена Чикаленка, перейменування бульвару на честь Марії Примаченко, а також про те, як саме відбувається процес повернення вулицям, площам та бульварам українських назв разом із ведучою Світланою Леонтьєвою говорять:

• співачка, художниця, письменниця та громадська діячка Анжеліка Рудницька, 
• історик, координатор громадського просвітницького проєкту "LIKBEZ. Історичний фронт" Кирило Галушко,
• заступник голови Українського інституту національної пам'яті Володимир Тиліщак.

Хто такий Євген Чикаленко?

"Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені", — сказав якось видатний громадський діяч і меценат Євген Чикаленко. Свого часу його ім'я було відомим не тільки в Україні, а й за її межами. Однак за радянських часів його навмисно "забули", адже ідеї публіциста ніяк не вписувалися в рамки тодішньої політики.

27 жовтня 2022 року Київська міська рада перейменувала одну з центральних вулиць Києва, Пушкінську, на честь Євгена Чикаленка — успішного агронома, видавця, публіциста, мецената та активного учасника українського національного відродження початку XX століття. Чикаленко був одним із ініціаторів скликання Центральної Ради. Його пропонували обрати на посаду голови УЦР, однак він відмовився на користь Михайла Грушевського. 

Народився Євген Харлампійович 9 грудня 1861 року в селі Перешори на території сучасної Одеської області. Зростав разом зі звичайними селянами, в атмосфері народних традицій. 

"Він походив з тої верстви українського суспільства, яка мала напівкозацьке, напівселянське, напівцерковне, напівшляхетське коріння. Люди були достатньо забезпечені, а їхній спосіб життябув і міським — пов'язаним із правовою сферою, і сільський — з агрономією", — каже історик Кирило Галушко.

Коли Чикаленку виповнилося дев'ять, батьки відправили на навчання до пансіону Рандаля в Одесі. Цей заклад був для великопанських дітей, де навчали італійської, французької, німецької та англійської. А Євген окрім української інших мов не знав, за що з нього частенько глузували не тільки учні, а й викладачі. Втім, ці нападки лише допомогли Євгенові загартувати характер та сформувати світогляд. 

У 1875 році Євген вступив до реального училища в Єлисаветграді (сучасний Кропивницький), де сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем — майбутнім актором Панасом Саксаганським. Згодом Чикаленко зблизився з усією славетною родиною Тобілевичів, зокрема з письменником Іваном Карпенком-Карим та актором і режисером Миколою Садовським. Завдяки їм Євген захопився театром.

У 24 роки, ставши землевласником, Чикаленко написав "Розмови про сільське господарство" у 5-ти книгах,  які мали чималий успіх у хліборобів. Згодом власним коштом видав збірку "300 найкращих українських пісень", які зібрав ще в юнацькі роки, "Русско-український словарь" Уманця-Комарова, фінансово підтримував журнал "Киевская Старина", виплачуючи за найкраще написану історію України винагороду в розмірі 1000 карбованців гонорари Яворницькому, Грінченку, Коцюбинському. Меценат створив при НТШ у Львові фонд допомоги письменникам, фінансував тижневик РУП "Селянин", пожертвував 25 тисяч карбованців для "Академічного Дому" у Львові, а у 1910 році придбав земельну ділянку в Алупці під пансіонат для українських літераторів. Протягом восьми років, з 1906-го по 1914-й, Євген Чикаленко власним коштом видавав єдину на Наддніпрянщині щоденну українськомовну газету "Рада".

Під час Першої світової війни Євген Чикаленко ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві. З початком революції 1917 року повернувся до Києва. Саме він був ініціатором скликання Центральної Ради і також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви, що очолити цей орган. Сам участі в політичній діяльності не брав.

У січні 1919 року виїхав до Галичини, а згодом перебрався до Варшави, де зустрів Симона Петлюру. Той посприяв меценату переїхати до Чехословаччини, а звідти — до Австрії. За три роки Чикаленки перебралися до Праги. Там Євген Харлампійович став очільником Термінологічної комісії при Українській господарській академії в Подєбрадах.

З роками чоловіка знесилила хвороба. Болі в шлунку ставали нестерпними, не допомогли навіть дві операції. До того ж, колишній меценат не шкодував коштів на національне відродження, а тому доживав віку ледь не в злиденності. У 1929 році хвороба загострилася, лікуватися не було за що, тому його відправили до загального шпиталю в Празі, де він і помер 20 червня того ж року.

Процес повернення вулицям, площам та бульварам українських назв

Попри повномасштабну війну у столиці продовжується дерусифікація вулиць, площ та бульварів. Протягом 2014-2022 років у Києві змінили назви 436 вулиць, проспектів та бульварів, котрі були пов'язані з Росією чи Радянським Союзом. Майже половина з них — 202 об'єкти — перейменували вже після початку повномасштабного вторгнення.

Кияни активно пропонують і підтримують нові назви, які увіковічують пам'ять про визначні історичні події України і відомих її громадян. Це також допомагає зменшити вплив країни-агресорки на трактування української історії.

"Перейменування відбувається в рамках процедур, визначених Законом "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Він говорить про те, що ті назви, які є символікою комуністичного режиму, повинні бути перейменовані. Були визначені чіткі механізми і строки", — пояснив заступник голови Українського інституту національної пам'яті Володимир Тиліщак.

27 липня 2023 року набув чинності Закон "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії". Однією з вимог цього закону є невикористання в найменуванні юридичних осіб, політичних партій, інших об'єднань громадян символіки російської імперської політики.

"Закон передбачає проведення громадських обговорень. В умовах воєнного стану їх важко провести у звичному режимі, тому більшість громад в Україні обирають формат електронного обговорення", — додав Володимир Тиліщак.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• "Любов — то найвищий дар": вир життя і творчості братів Тютюнників у програмі "Код ідентичності"
• Більше, ніж композитор: як жив, творив і любив Микола Лисенко — у програмі "Код ідентичності"
• Колоніальна політика Російської імперії на території українського півострова: що треба знати про Крим  — у програмі "Код ідентичності"
• Пережив радянську заборону і відродився знову — історія гімну України у програмі "Код ідентичності"
• Іван Дзюба, Іван Світличний, Любов Панченко — життя і діяльність українських шістдесятників у проєкті "Код ідентичності"